Мій друг диктатор

Фарисеєм, який будує диктатуру, але намагається здаватися своїм західним партнерам - та й власному населенню - правителем-демократом, захисником цінностей і правосуддя.

Карімов не прикидався ніколи. У чому я не можу дорікнути йому - так це в лицемірстві. Зі мною він був чесним завжди. І я навчився від нього багато чому. Розумінню пострадянської політики. Технології зла. І презирству до брехні. Тому що я дізнався, що навіть зло може бути відвертим.

Наше знайомство було для мене, молодого журналіста, справжньою подією. 1990 рік. Один з депутатських з'їздів в Москві. Ми зі Станіславом Гуренком, тоді другим секретарем ЦК КПУ, прогулюємося по палацу з'їздів, неподалік від зимового саду. Зараз ця фраза виглядає дивно, але це якраз той період, коли дистанція між владою і журналістикою практично відсутня - можливо, на просторі, замкнутому в кремлівських стінах.

Ми сперечаємося. Станіслав Іванович спокійно, але твердо роз'яснює мені, що комсомольська преса може дозволити собі різні думки в дусі перебудови, але партійна - вона повинна відображати позицію партії. Я починаю сміятися і питати, що ж це за преса, якщо у неї одна позиція. Гуренко дивиться на мене обурено, але в цей момент в зимовому саду з'являється зсутулена постать: Карімов.

- Зверни увагу на цього чоловіка - говорить Станіслав Іванович. - Йому вже цілують руки. Вже!

- Як же я зверну? Ви мене з ним познайомте, мені дуже цікаво, будь ласка.

- Познайомити? - блищить окулярами Гуренко. - А як познайомити? Щоб тобі було добре або щоб йому було добре?

Я ніяк не можу звикнути до цього номенклатурного стилю спілкування. Але обізвався грибом - лізь у кіш.

- Зробіть так, як ви вважаєте правильним, Станіславе Івановичу.

Карімов підходить. Обіймаються. Я залишаюся осторонь. Гуренко киває в мій бік:

- Це Віталій. Журналіст. Здібний.

- Наша людина? - цікавиться Карімов.

Гуренко блищить скельцями окулярів. Назвати мене "нашою людиною" він може тільки в страшному сні. Але пояснити, навіщо він тут розмовляє з "не нашим" - теж не може.

Я приходжу на виручку.

- Станіслав Іванович розповідав мені про вас, Ісламе Абдуганіевічу - кажу я новому першому секретареві ЦК Компартії Узбекистану.

- Сподіваюся, щось хороше - регоче Карімов. І я раптом бачу, що він розуміє все.

Наступного дня я стою на ганку Кремлівського палацу з'їздів. Повз мене проходить будбат - невисокі хлопці з Центральної Азії. Раптом усі вони, як по команді, повертають голови в мій бік. Я озираюся. Поруч стоїть зсутулений чоловік.

- Це мої солдати - тихо каже він мені. - Мої. Ти розумієш?

- Я не розумію. Я бачу, Ісламе Абдуганіевічу - відповідаю я. Солдати дивляться, як заворожені. Він знову регоче.

- А потрібно вчитися розуміти, а не тільки бачити. Якщо не навчишся розуміти - так все життя і пробігаєш за членами політбюро.

Так починається наше спілкування. Про цю сцену я згадую через кілька років, коли по дорозі в президентську резиденцію зустріну в ташкентському метро російських хлопців в офіцерських погонах армії новонародженого Узбекистану. І коли я приїжджаю, перше питання який я йому задаю - чи вірить він, що ці хлопці зможуть забезпечити безпеку його країни в разі непередбаченого конфлікту.

Його обліччя стає жорстким. Очі сталевими.

- Чого ти хочеш? - роздратовано питає він. - Ти хіба не розумієш, що я не можу зробити все відразу?

І починає розповідати, як проголошувалася незалежність Узбекистану. В якому жасі перед Москвою були депутати. Як вони буквально були паралізовані, коли треба було голосувати за незалежність.

- І чому ж проголосували? - питаю я.

- А тому. Я встав і сказав - голосуйте.

Його очі знову стають сталевими.

Навіщо я був потрібен йому в ті перші роки? Можливо, він цінував те, що я був одним з перших московських журналістів, хто всерйоз ставився до союзних республік і їхніх лідерів тоді, коли для більшості моїх колег це була периферія. Можливо, його просто тішила моя юність - діалог зі мною перетворював його, провінційного партійного працівника, в напівбога, а він тільки звикав до ролі напівбога.

А, може, йому потрібний був хтось, хто чесно ретранслював б його позицію тоді, коли він не дозволяв жодному журналісту з Москви перейти через кордон Узбекистану. Я ніколи його про це не питав, бо розумів: час нашого спілкування обмежений моїм дорослішанням.

Я зловживав його довірою - ніде правди діти. У Ташкенті я зустрічався і вигнаним їм з влади колишнім віце-президентом Мірсаїдовим, і лідером опозиції поетом Мухаммадом Соліхом, і активістами забороненого "Бірліку" - просто їв з ними плов в центрі столиці. Він нічого не говорив. Просто одного вечора у переповненому міліцією Ташкенті до мене підійшов чоловік з ножем.

Я довго зберігав сорочку, на якій залишився слід від цього ножа. Наша зустріч була запланована на наступний ранок. Про інцидент не згадували - ні він, ні я. Але саме тоді він поставив мені одне з найважливіших в нашому спілкуванні питань.

- Ти впевнений, що хочеш працювати в журналістиці?

- Звичайно, Ісламе Абдуганіевічу.

- Тоді постарайся ніколи не брехати. Просто не бреши. Якщо не можеш розповісти правду - мовчи.

- Ви колись бачили узбецькі газети? - Не втримався я.

Він презирливо скривився.

- Їх ніхто не змушує там працювати. І хіба вони хочуть бути гравцями? Ти повинен не брехати, якщо хочеш навчитися бути гравцем і залишитися в цій професії.

За кілька років я припинив займатися Центральною Азією. Політика в регіоні остаточно померла, домагатися зустрічей зі вчорашніми знайомими, які стрімко перетворювалися в богдиханів, було не цікаво. Після припинення поїздок в Ташкент з Ісламом Карімовим я розмовляв тільки один раз.

Путін вже був президентом. У Мінську проходив саміт СНД. Ці зустрічі все ще були мені важліві і я приїхав на підсумкову прес-конференцію.

Після спілкування з журналістами Карімов покликав мене до себе. Поруч з ним стояв його колега, людина, з якою у нас обох була довга історія непростих взаємин.

- Віталік. Пам'ятаєш його? - запитав диктатор у іншого диктатора.

Той згідно кивнув.

- Ти, напевне, не стежиш за газетами. Але повір, він там в Москві один з небагатьох, хто продовжує писати правду. Уявляєш? Ми його добре виховали.

І вони пішли.