Терапія скиглення. Чому еміграційна істерика не має нічого спільного із бажанням виїхати

Український Facebook розділився на два непримиренних табори. Один бубонить про "геноцид держави стосовно своїх громадян" та необхідність терміново "валити" з країни. Інший натомість розповідає про небачені темпи змін, які відбуваються у вітчизні, казкові можливості, які ця вітчизна відкриває, та обов’язок кожної свідомої людини брати участь у витяганні усіх цих змін і шансів із тієї дупи, в якій вони опинилися на поточний момент існування української держави.

Втім, розмови більшості віртуальних "емігрантів" про жахи існування в місцевих реаліях мало схожі на розмови людей, які рішуче вирішили виїхати із країни, хоча й такі серед них безсумнівно є.

Ті, що мають реальне бажання жити в іншій державі, зазвичай не шукають причин для цього - вони вже зважили всі "за" та "проти" та намагаються пройти усі подекуди дуже непрості кроки, аби змінити місце проживання, мінімізувавши ризики перетворити це на катастрофу.

Як людина, яка довго йшла до шансу жити у Німеччині, можу сказати, що після того, як рішення ухвалене, теревенити про "чому" особливого бажання немає - набагато більше цікавить питання "як".

Щоправда, історії про "задуху" життя в Україні дуже добре підходять для тих, хто незадоволений собою в оточуючій реальності, але не має ані бажання, ані хисту змінити цю реальність, своє ставлення до неї чи, зрештою, перемістити себе у іншу точку земної кулі, де, як кажуть, реальність відрізняється у кращий бік.

Такий собі варіант типового українського сеансу терапії скигленням, під час якого здається, що у мізерності власного існування винна абстрактна влада із її "геноцидом", недостатньо цивілізовані співвітчизники і несправедливість світоустрою, який змусив народитися у такій непридатній для життя частині Всесвіту.

А ось сам юний талант, що виплескує онлайн свою жовч, - не винний. За ним вже полюють естонські хедхантери, але поки що він ховав себе від них через любов до батьківщини. Та невдячність останньої, як ми бачимо, підвела цю людину до тієї межі, за якою вона нарешті дасть себе вловити.

Втім, уявні світи віртуальних "емігрантів" стикаються у безкомпромісному двобої із епічними конструкціями тих, хто вважає бажання поїхати проявом слабкості чи, якщо говорити доступно, "зрадою". У світі цих людей олігархи та чиновники докладають усіх можливих зусиль, аби змусити "розумних та талановитих" поїхати з країни, щоб їм було спокійніше красти та "здавати країну ворогу".

Як батьківщині допоможе демотивована людина, що не бажає тут жити, не зрозуміло, але така позиція додає людині приємного лоскоту від відчуття власної важливості у епічній боротьбі із внутрішніми ворогами держави за допомогою постів у Facebook та, авжеж, моральної вищості.

Окрему категорію становить когорта "свідків покращення", які запевняють, що еміграція є помилкою, через те, що Україна змінюється просто на очах, а від можливостей, які пропонує батьківщина, розбігаються очі. Як людина, що не лише поїхала, але й повернулася додому із Німеччини, не можу із цим не погодитися.

Хіба що додам - попри це різниця у рівні життя та ставленні людей один до одного із тими країнами, куди люди зазвичай поспішають виїхати жити, настільки разюча, що подолати її Україна не зможе ще багато десятирічь.

Запевняння про "можливості" та "швидкі реформи" на цьому тлі виглядають знущанням для людей, які розмірковують у категоріях спокійного та комфортного побуту хоча б для своїх дітей. Віра у майбутнє необхідна для тих, хто поки хоче лишатися, але ніколи не буде аргументом для тих, хто хоче змінити все тут і зараз.

Варто зрозуміти, що люди, які хочуть поїхати, мають на це цілковите право. Бажано, щоб вони усвідомлювали реальні шанси знайти себе за кордоном у професійному, особистому та соціальному планах.

Бажано, щоб вони розуміли, що для щасливого життя потрібен не лише скандинавський велфер, а також пам’ятали, що невміння знайти себе вдома цілком вірогідно може означати, що і в омріяному закордоні також швидко можуть знайтись причини вважати себе нещасними.

Приказка про неможливість втекти від самого себе, повірте, зовсім не із пальця висмоктана. Та якщо людина все зважила і хоче їхати, найгірше, що може бути - обіцяти їй нездійсненне чи намагатись її присоромити.

З рештою, успішний українець за кордоном - це краще, ніж нещасний українець на батьківщині.

Так само, люди, які залишаються вдома та намагаються тут щось змінити, заслуговують якщо не на дієву підтримку, то хоча б на те, що втікачі не будуть кидати прокльони, коли вони переступили поріг, і тим більше, якщо вони лише гіпотетично приміряють на себе можливість його переступити.

Розмови про "зраду" та "геноцид" можливо й допоможуть полегшити совість, але точно не допоможуть тим, хто дійсно щось робить, аби далеке світле майбутнє взагалі мало шанс на реалізацію. Це може здатися дивним, але ці люди не гірше за інших знають, наскільки все погано, але публічне висловлення зневіри в їх зусиллях не допоможе їм це змінити.

В такий ситуації суперечки щодо того, їхати чи ні, не мають жодного сенсу. Адже ті, хто має серйозний намір емігрувати або залишитися для розбудови держави, керуються різними цінностями і аргументами. А для тих, хто вирішує за допомогою холівару власні психологічні проблеми, жодний конструктив не потрібен за замовчуванням.

Тому навіть щире намагання пояснити свою позицію лише множить фрустрацію і тих, хто щось пише на цю тему, і тих, хто це потім читає, не змінюючи точки зору сторін та не виправляючи проблеми, які, власне, і роблять дану тему такою конфліктною.

В результаті не залишається нічого, окрім оголеної істерики із кожного боку, адже для обох сторін питання є болючим, а жодне з рішень не видається повністю виграшним. І активне обговорення питання, що дезорієнтує та поляризує суспільство і знищує його віру у власні сили, грає на руку лише тим, хто прагне до дезінтеграції та ослаблення цього суспільства.

Дивно, що українці досі цього не розуміють, читаючи у Facebook дописи, ніби спеціально написані для того, аби здійняти скандал, людиною, яка, здається, сама нікуди емігрувати не збирається.