Смерть священної корови. Як після безвізу жити українській владі

Боротьба за безвізовий режим підходить до щасливого кінця. Ми всі підсіли на цю історію, як на захоплюючий серіал, з несподіваними поворотами. І після хеппі-енду, при всій радості від правильної розв'язки, неминуче виникне певне відчуття порожнечі. Чи є у нас нова настільки ж прекрасна і хвилююча історія на заміну?

Напевно скоро позначиться ефект, описаний приказкою «бійтеся своїх бажань, вони можуть здійснитись»: до хорошого швидко звикаєш, і воно вже не здається аж таким чудовим, можна було б і краще.

Наприклад, у Молдові вже три роки безвіз, але сказати, що країна прям розквітла, а російський вплив зник аж ніяк не можна. І взагалі, у нас не безвіз, а тільки послаблення візового режиму в туристичній частині.

Сама можливість безперешкодно відвідувати Євросоюз за час перипетій навколо безвіза перетворилась у нас на нав'язливу мету. Зараз, коли мети досягнуто, стає ясно, що це був лише проміжний результат на шляху... до чого? Вільно відвідувати Європу, щоб що? І який наступний пункт на цьому шляху?

І якщо громадяни можуть собі дозволити весь спектр думок з цього приводу, то від політиків, які намагалися обернути прогрес у міжнародних відносинах з ЄС на свою користь, закономірно очікувати якихось виразних планів та пояснення подальших кроків.

Це в першу чергу у них зараз утворився дефіцит нової захоплюючої історії для нас, хоч і нам зайвий раз подумати, що для нас Європа, не завадить, адже кожен з нас має свою особисту історію щодо цього.

Оскільки для Петра Порошенка тема безвізу довгий час була ледь не єдиною «Перемогою», обіцянками якої він годував суспільство, мало б сенс побачити його підсумковий переможний виступ або навіть, підказують деякі мрійники, нарешті велику прес-конференцію з докладною розмовою з суспільством.

Але тут і постає питання: добре, зафіксувати в пафосній промові досягнення, підкресливши свою видатну роль, можна. Але логіка змушує очікувати, що це відповідний момент, аби пред'явити нову захоплюючу історію, заради переможного фіналу якої варто якщо не любити, то хоча б терпіти нинішнє керівництво. І в такому ракурсі виступ першої особи вже не здається таким багатообіцяючим, а тому привабливим для нього самого.

Хороша політика - це справді вміння розповідати історії і залучати до них людей, перетворювати своє слово на загальну справу. Так сталося, що Майдан залучив до своєї історії українських політиків, а вони виявилися неготовими її підхопити і переконливо розвинути.

Зараз усі спроби домогтися від них чіткого викладу свого бачення сьогодення, майбутнього і шляхів переміщення з першого на друге жодного результату не дають.

Великий майданний наратив зник, розпорошився, поступившись місцем плутаним виправданням і коротким, частіше злим анекдотам з життя постмайданної влади. І потенційно багата на розвиток історія з безвізом загрожує теж стати дрібним разовим і випадковим епізодом, а не частиною нестримного великого процесу.

То яким же буде наступний пункт? Та чи буде?