Володимир В’ятрович: 9 травня перетворилося на червоний політичний шабаш

Сьогодні наш гість – людина, яку в принципі зараз не треба представляти не лише в Україні, а й навіть у Росії. Це – Володимир В’ятрович, голова Інституту національної пам’яті. 

1. Історик, публіцист, активний громадський діяч. Народився у Львові, закінчив Львівський університет імені Івана Франка.

2. Один з небагатьох дослідників Українського визвольного руху. Захистив кандидатську дисертацію щодо закордонних рейдів УПА. 6 років поспіль був директором Центру досліджень визвольного руху у Львові.

3. У 2008 році призначений радником з науково-дослідницької роботи голови СБУ Валентина Наливайченка. А вже через 10 місяців стає директором Галузевого державного архіву СБУ у Києві. В результаті Володимиру В’ятровичу вдалося розсекретити раніше таємні архіви КДБ і відкрити доступ до них для усіх бажаючих.

4. Один з авторів політики декомунізації в Україні. На його думку, саме відсутність декомунізації раніше призвела до реваншу режиму Януковича.

5. Ініціатор так званої святкової декомунізації – виступає проти відзначення комуністичних свят, а саме Міжнародного жіночого дня 8 березня, Дня міжнародної солідарності трудящих 1 травня та Дня Перемоги 9 травня.

Через активну позицію на Володимира В’ятровича нападали невідомі, а будівлю Інституту національної пам’яті регулярно паплюжать: б’ють вікна, палять двері, розливають червону фарбу біля входу. Біля дверей інституту навіть залишили похоронний вінок з ім’ям Володимира В’ятровича.

Власне, що стосується 8 і 9 травня. В одному з недавніх інтерв’ю ти казав, що відмова святкувати 23 лютого пройшла якось достатньо легко.

А чомусь, коли йдеться про перенесення свята з 9 на 8 травня, як це і є у всьому світі, навіть патріотично налаштовані українці сприймають це боляче, фактично тримаються за радянську спадщину. Чому?

Насправді все, що пов’язано з 9 травня, так званою Великою вітчизняною війною, вєлікой побєдой й іншими міфами, це, по суті, - серцевина радянського міфу. Це та серцевина, на базі якої будувалася радянська нація, радянська ідентичність.

Намагалися «перетопити» всі національності в єдиний радянський народ, і своєрідною «релігією» для цього народу мало бути якраз те, що ми зараз жартома називаємо «побеєдобєсіє», тобто все, що пов’язано з Великою вітчизняною війною, Великою перемогою тощо.

Відповідно на це вкладалися величезні ресурси і, по суті, якоїсь роботи, спрямованої на деконструкцію цих міфів, стереотипів, які закладалися в свідомості, на жаль, не відбувалося в Україні протягом років незалежності.

Тим часом Росія, навпаки, вирішила підхопити ці міфи для відродження і утримання свого впливу на пострадянському просторі.

Фактично «російський мір», сама ідеологія «російського міра» і побудована саме на цьому міфі Вєлікой отєчествєнной войни.

«Россійський мір» - це Вєлікая отєчєствєнная плюс православіє, тобто це невеличкий апгрейд того, що було в радянські часи. Так, це основа сучасної російської ідентичності. Це відіграє настільки важливу роль в Росії, тому Росія намагається зберегти це як елемент свого впливу на всьому пострадянському просторі.

Завдяки, як не дивно, війні, яка зараз відбувається з Російською Федерацією, в Україні запустився досить швидкий, динамічний процес переосмислення, зокрема, Другої світової війни. І дуже багато з цих міфів, стереотипів, які довго утримувалися в незалежній Україні, зазнали краху або починають руйнуватися.

Але, очевидно, Росія докладає колосальних зусиль для того, щоб їх залишити. Через це, мені здається, з нашого боку, з боку України ці ініціативи спрямовані на переформатування уявлень на Другу світову війну, а не Велику вітчизняну війну, на переформування самого підходу до пам’яті про Другу світову війну, без цих помп, мілітаризму тощо.

Це питання не тільки гуманітарної політики, це питання безпеки. Минулий рік, між іншим, прекрасно показав різницю між 8 і 9 травня, коли 8 травня відбувалися справді тихі, спокійні, правильні, нормальні заходи, спрямовані на вшанування пам’яті всіх учасників цієї війни.

Йдеться і про червоноармійців, про українських повстанців. То 9 травня перетворилося на червоний шабаш, політичний червоний шабаш, спроби, очевидно, зробити на цьому якісь політичні дивіденди. Я переконаний, що і цього року буде аналогічна ситуація.

Якщо не більше.

У мене взагалі враження, що, власне, ми станемо свідками спроби такого проросійського, прокомуністичного реваншу якраз 9 травня. Схоже, саме до цього готуються зараз проросійські, прокомуністичні сили, зокрема, на півдні України.

Яким чином і як можна просто зараз, бо зараз свята, як цьому протидіяти?

Ми пропонували це ще минулого року. Потім наша пропозиція переросла навіть у окремий законопроект. Я думаю, що навіть перенос вихідного дня з 9 на 8 число суттєво змінив би акцент цих можливостей.

Ви думаєте, що вихідний день – ключова річ?

Вихідний день – достатньо важливий інструмент щодо підкреслення, що є важливим для держави, це по-перше. А по-друге, суто з практичної точки зору 9 травня – вихідний день дає можливості різного роду політичним силам мобілізувати людей набирати якихось там умовних майданоарбартерів для різного роду провокацій.

Минулий рік, у порівнянні 8 і 9 травня, показав, що власне формат 8 травня – це те, що насправді має підтримати держава. На жаль, досі у нас є спроба підтримувати обидві концепції: і 8, і 9 травня.

Я не заперечує, що 9 травня має залишатися Днем Перемоги над нацизмом, до речі, не просто Днем Перемоги, а саме над нацизмом. Тому що я сподіваюся, що  колись День Перемоги ми будемо святкувати саме над Російською Федерацією, і для цього ми повинні зберегти цю назву – День Перемоги.

Повинен він зберігатися, ми повинні шанувати тих людей, завдяки яких ми перемогли нацизм, українці брали в тому активну участь у різних арміях. Ми повинні вшанувати ветеранів. 9 травня, очевидно, вітати їх, але ми повинні розуміти, що нам надзвичайно важливо працювати з молодшим поколінням, з тими, хто буде будувати цю державу. Якщо це молодше покоління ми далі будемо виховувати в полоні тих міфів і стереотипів, то ми отримаємо Росію.

Але тут дуже важливий психологічний ефект, сам факт – День Перемоги – це достатньо сильне послання. Тобто людина почуває свою належність – якщо не особисту, то принаймні з точки зору приналежності до нації, до країни, яка є країною-переможцем.

І ми не замістимо цей міф, доки у нас не з’явиться щось натомість, до чого людина також може приєднатися морально як до чогось переможного.

Абсолютно згоден. Я думаю, що ми незабаром зможемо приєднатися до Дня Перемоги, який буде означати перемогу українців у цій війні, теперішній.

А з цієї точки зору, також перед святами  відбулася та подія – Одеська міськрада проголосувала за перейменування вулиць. Частина цих вулиць, до речі, пов’язані з Другою світовою війною. Чи це була спеціальна політична дія, яка от саме до свят? Чи дурість просто?

Це не просто дурість. Я б казав, що це власне спроби якось розхитати ситуацію, спроби запустити проросійський, прокомуністичний реванш в Україні. Зараз найбільш помітні саме на півдні країни, це якраз Одеса як один з ключових пунктів, це Миколаївська область, це Херсонська область.

Кілька тижнів тому у рамках відзначення так званого визволення Одеси вже були спроби виходити з червоними прапорами, розкачувати ситуацію. Очевидно, ці голосування Одеської міської ради – ще одна спроба накрутити ще один етап цього напруження з тим, щоб вийти на якийсь максимально можливий резонанс уже 9 травня.

Насправді очевидно, що Одеська міська рада як орган місцевого самоврядування має право на будь-які перейменування у власному населеному пункті, але вона не має жодного повноваження, щоб повертати старі назви, які були змінені в рамках реалізації закону про декомунізацію.

Справа в тому, що повернення старих назв, це по суті, має бути потрактовано як пропаганда комуністичного тоталітарного режиму, що в Україні згідно з чинним законодавством вважається кримінальним злочином. Очевидно, що ми не можемо притягнути до кримінальної відповідальності колективний орган, яким є Одеська міська рада і кожного окремо не можемо притягнути.

Але якщо це рішення буде підписано міським головою, паном Трухановим, то, очевидно, замість колективної безвідповідальності наступає персональна відповідальність пана Труханова, яка може обернутися для нього зокрема і кримінальною відповідальністю і ув’язненням.

Зараз дехто каже, що, можливо, настало питання говорити про перевибори в Одеській міськраді. Ти підтримуєш цю точку зору?

Якщо можливо знайти законодавчі підставі для цього, то, звичайно, я переконаний, що одеський міський голова і більшість в Одеській  раді  - це люди, які налаштовані відверто антиукраїнськи.

А чому  саме в цьому поясі це відбувається? Я зараз питаю з точки зору історичного коріння. Тому що люди не дуже знають свою реальну історію?

Чи тому, що ми не доносимо до них цю інформацію як ЗМІ про їх реальну історію, що вони беруть  назви - Тєрєшкова, Жукова – людей, які або не мають жодного стосунку до цієї території або мають достатньо трагічний стосунок до цієї території?

Насправді власне південь і схід України – це ті території, які чи не найдовше перебували в рамках радянського тоталітарного режиму і, відповідно, найдовше страждали. З іншого боку – вступають певні чинники геополітики.

Для Росії категорично важливо власне залишити свій вплив у цьому регіоні, тому що це – безпосередній зв’язок з Кримом, тому що це можливість якраз через ці регіони розколювати Україну. Ми прекрасно розуміємо, що російська весна 2014 року поламалася, провалилася через два пункти на мапі України, це Харків і Одеса.

І відповідно зараз спроба реваншу буде реалізовуватися саме через ці два міста. Ми бачимо, принаймні за останні тижні, мені здається, що головний акцент буде робитися таки на Одесу.