Як Україну бачать іноземці: Маленькі зарплати, розкішні ресторани та відсутність планів

З початком Євробачення в Україну приїхало безліч іноземців. Україна відкриває свої двері для туризму. Але з чим стикаються люди з інших країн, якою вони бачать Україну?

Редакція Еспресо.TV зібрала історії людей, які знають про Україну не з чуток.

 Якоб Мішке, німецький вчений, дослідник української культури.

Вперше Мішке відвідав Україну в 2002 році на автобусі. Найбільше його вразили села Західної України. Там він побачив коней, запряжених у плуг, корів і курей, які бігають по вулицях. Все було так, як мама Мішке описувала йому справжнє село за часів її молодості.

А Львів видався Мішке подорожжю в часі. Там він побачив "Жигулі", старі трамваї, автобуси "Ікарус" і маленькі магазинчики з прилавками, де немає самообслуговування. Подібні подорожі в часі Мішке відчуває до сих пір. "Наприклад сьогодні, коли я йшов від трамвайной станції Старовокзальна до залізничної станції Києва, я ніби опинився в кіно про радянські часи", - говорить Мішке.

До чого довелося звикати німецькому вченому, так це до різного відчуття часу в українців. Українці не дуже люблять планувати своє життя далеко наперед. За словами Мішке, в Україні набагато легше організувати захід через тиждень, ніж через місяць.

"Це те, що потрібно зрозуміти і прийняти - коли терміни проекту підтискають, але до сих пір залишилося багато невиконаної роботи. Українці зроблять все в останню хвилину, але можна бути впевненим, що все точно буде зроблено ", - ділиться своїм досвідом Мішке.

З тих випадків, що шокували, Мішке згадує своє купання в Дніпрі, на Трухановому острові. Недалеко від нього була купа зеленого листя, під якими виразно вгадувалося тіло мертвої людини. Можливо, хтось потонув. І в кількох метрах люди продовжували займатися своїми справами: купалися і насолоджувалися сонячним днем, закохані цілувалися. І нікому, здавалося, немає справи до трупа, що лежав поруч з ними. Лише поліцейський, який тихо сидить в тіні, зацікавлено поглядав на цю сцену.

Українська гостинність іноді може стати серйозним випробуванням. Одного разу Мішке працював рік волонтером в корпусі Червоного Хреста, допомагаючи людям похилого віку зі Львова. Мішке приїхав зі своїм німецьким колегою, і вони думали, що їхня допомога буде полягати в придбанні продуктів, прибиранні та іншій допомозі по дому.

Але незабаром виявилося, що основним завданням волонтерів було їсти ті численні страви, що приготували для них львівські дідусі й бабусі. Вони відчули себе онуками на канікулах.

"Це була дійсно складна робота! Нам доводилося складати план наших візитів з обережністю, не ставлячи в розклад місця, де особливо багато годували, поруч один з одним, щоб не вийшло два величезних обіди в один день. А деякі дуже ображалися, почувши, що ми десь вже встигли поїсти ", - згадує Мішке.

 Арік Толер, аналітик Bellingcat, США

Толер вже й не пам'ятає скільки разів бував в Україні - 6 або 7, і кожного разу відвідував Київ. Щоразу вирушаючи в Україну, Толеру доводиться пояснювати друзям, що Україна не повністю загрузла у війні, а лише її частина. Взагалі Толер вважає, що чутки про небезпечну Україну перебільшені. У Києві досить безпечно, і він швидше буде підстрелений в Америці, де майже у кожного є зброя.

В університеті Толер вивчав російську літературу, тому знає російську мову. Своїм колегам філологам Толер радить їхати вивчати російську мову в Україну через більш дружню політичну обстановку в країні і через знання українцями двох мов.

З мовною агресією Толер ніколи не стикався - найчастіше в Україні він по роботі, і кожен розуміє, яку роль в інформаційній розвідці грає організація Bellingcat.

Найбільше Толера вражає патріотизм українців і однакові зачіски, як у козаків. "Я ніколи не бував в Україні до Майдану, тому мені складно говорити, чи було так завжди. Але патріотизм українців дуже помітний ", - говорить Толер.

Політичний активізм в Україні теж зовсім відрізняється. Наприклад, коли Толер жив якийсь час в Казані, він ніколи не бачив нічого, крім мітингів "Єдиної Росії". В Україні мітинги проходять від імені будь-якої партії і руху, в цьому плані українці вільніші і роблять те, що вважають за потрібне.

"А так люди всюди однакові. Може, українці трохи більше захоплюються комп'ютерними іграми, але в цілому - ми схожі ", - говорить Толер.

Зі своєї першої поїздки Толер помітив зміни в місті: з'явилося більше розважальних закладів, ресторанів, барів з крафтовим пивом. "Я можу помилятися, але мені здається, що це особливий символ вестернізації, до якого прагне молодь. Непогано, коли крафтове пиво і вестернізація йдуть поруч - так залучається більше людей ", - жартує Толер.

Але ось з салом і борщем у Толера складні відносини. І якщо борщ при чималій кількості сметани для Толера ще терпимий, то сало він просто ненавидить.

А взагалі Толер вважає, що подорож в Україну підійде не всім, наприклад, його дружині б точно тут не сподобалося. Але для людей готових до пригод тут - те, що треба. Для американців українці здаються недружніми.

"Тут люди поводяться нейтрально з незнайомцями, коли в Америці потрібно бути суперввічливим з усіма. А в українському магазині тобі навіть ніхто не скаже "ласкаво просимо". Це нормально, просто інший сервіс - більш прямолінійний ", - пояснює Толер.

У деяких місцях складно обійтися без супроводження місцевих жителів. Але ось на Подолі можна впоратися і самому. Там в основному зустрічаються молоді люди, які знають англійську, і Толеру подобається пити там каву.

Толер зізнається, що аеропорт Бориспіль в Києві взагалі дуже дивне місце - там постійно знаходяться люди. "Таке відчуття, що насправді вони там просто тусуються і у них немає рейсу. П'ють каву, щось їдять". Якось Толер відлітав в ніч з п'ятниці на суботу, рейсів було небагато. А ось людей було навпаки багато, з чого Толер зробив висновок, що аеропорт Бориспіль - якийсь клуб за інтересами для людей, що живуть поруч.

Б'янка Залевська, військовий журналіст, Польща

Залевська приїхала в Україну висвітлювати події фронтового життя. Однак у звичайному побутовому житті Залевська стикається з дивними і незрозумілими проблемами. Наприклад, небажанням ЖЕКу ремонтувати їй кран. Або постійну обідню перерву в усіх державних установах.

Якось раз Залевській довелося взяти відгул з роботи, щоб поїхати через все місто в міграційний офіс. Співробітники офісу зачинили двері прямо перед носом Залевської. На дверях висіла папірець з написом "Обід". Журналістка годину простояла під дверима, бо було незрозуміло, коли почнеться прийом.

А ще Залевська дивується, як при таких низьких зарплатах кияни живуть розкішно, роз'їжджаючи на дорогих автомобілях і купуючи дорогі прикраси, техніку. Безліч дорогих ресторанів, в які складно потрапити, і бутиків.

"Звідки у людей гроші на це? Контраст, коли частина країни занурена в війну, інша частина живе розкішшю. На передовій хлопцям не вистачає екіпіровки, тоді як на парадах в Києві виставляють найновіші військові розробки".

Залевська вважає, що Україна - країна, де люди витрачають вдвічі більше, ніж заробляють. У Києві, в якому, щоб купити машину, потрібно працювати мінімум три роки, не залишилося місць для паркування.

Ще Залевську дивує кількість свят в країні. Наприклад, люди перестають нормально працювати з середини грудня і до середини січня. А на 8 березня іноді випадають цілих два вихідних дня. "Україні потрібно піднімати економіку, працювати, але замість цього люди відпочивають", - говорить Залевська.

Але що більше обурює журналістку, так це небажання українця розмовляти українською мовою.

"Більш ніж половина українців розмовляє мовою агресора. Для мене шок, коли я приходжу в магазин і звертаюся українською, а продавець відповідає мені  російською. Як це можливо, що я вивчила мову за рік, а корінні українці не можуть її вивчити за все життя? ", - нарікає Залевська.