Загортання у папірці

Коли ж нарешті ми матимемо лідерів, які, як то належить справжнім менеджерам, хоч на півкроку випереджатимуть, ні, не події, а громадську думку, пересічних свідомих громадян?

Зміст

Тут голова парламентського комітету з питань нацбезпеки та оборони Сергій Пашинський поділився з громадою страшною державною таємницею. Мовляв, усі рішення про запровадження воєнного стану готові, підписані і запечатані у конверти. Гадаю, для надійності для них слід було б ще й винайняти броньовану комірку в одному зі швейцарських банків… Так, аби не було спокуси у певний емоційний момент розірвати пакети і оприлюднити.

Проблема, як завжди, не в тому, що ретельно ховають за сімома замками наші управителі. Проблема в тому, що їхні таємниці насправді є секретами Полішинеля, що все більш-менш притомне суспільство вже майже рік волає про потребу запровадження воєнного стану, ба більше, - живе за законами цього стану, незважаючи на їх фактичну відсутність.

Міркую собі, коли ж нарешті ми матимемо лідерів, які, як то належить справжнім менеджерам, хоч на півкроку випереджатимуть, ні, не події, а громадську думку, пересічних свідомих громадян? Адже, у принципі, їм за статусом належить вести кудись, бути провідниками, а не банальними фіксаторами того, що вже відбулося. Коли, урешті-решт, нагальна потреба моменту превалюватиме у свідомості урядників над потребами власних кишень і особистого комфорту? Коли Україна стане самодостатньою не тільки у сенсі активності і жертовності громадянського суспільства, але й у сенсі якості своєї влади?

Нам пояснили, що, мовляв, статус країни, яка воює, унеможливить допомогу з боку Міжнародного валютного фонду. Але при цьому сором’язливо загортають у ті ж папірці відповідь на запитання, куди скеровано фінанси закордонних благодійників, що вже надійшли в Україну. Чому, питається, за мільярди, зібрані українськими волонтерами на потреби війська, ми зараз помпезно одягаємо наших солдатів у канадські однострої? Чому десятки швейних фабрик, цехів українського середнього класу досі шиють сукні з давальницької сировини французів і німців, - у ліпшому випадку, в гіршому ж – виживають, а державного замовлення на ті ж однострої ніяк не діждуться?

Практика загортання у папірці бід і проблем країни вигідна тим, хто вкотре вирішив скористатися своїми владними статусами і повноваженнями. Причому асортимент цих «фантиків» просто таки вражає. Найяскравіший з них – жупел війни. Мовляв, мусимо затягнути паски, вижити, віддати останню копійку, бо ж – війна. Самозрозуміло, - війна. Але вона аж ніяк не заважає успішно робити шалені гроші тиловим щурам, купувати екстралюксусові вілли на заморських пляжах слідчим генпрокуратури, не відмовляти у вишуканому меню для офіційних прийнять тощо…

Ще один ефективний папірець – заклики відмовитися від критики влади. Що може знати пересічний посполитий про стратегічні задуми, хитромудрі схеми, залаштункові домовленості? Хай краще ковтає те, що йому пропонують офіційні джерела, і смирно очікує результату. Та біда у тому, що від того результату, зазвичай, трапляються розлади шлунка, а вчорашні заклинателі і краснобаї вкотре розводять руками, пояснюючи, навіть не опустивши очей: хотіли, як ліпше, а вийшло, як завжди.

Так загортання у папірці того, що слід артикулювати з усією відвертістю і прямотою, породжує в Україні два міфи. Перший: про «реформаторів» у владі; другий – про те, що нічого в нас не змінилося. Перший культивують ті, хто править державою, другий – ті, ким намагаються керувати. Рано чи пізно фантики розвіються з вітром, відкривши правду. Тоді, як казав Єжи Лєц, зіткнення міфів набуде виразно реальних рис.

2026, четвер

23 липня