Адам після Потопу, маніяк у Дрогобичі, каторга у Польщі – 5 книг, які змусять задуматися

Марґарет Етвуд. Рік Потопу. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2021

Це продовження роману “Орикс і Деркач” мегапопулярної сучасної авторки, захисниці природи й феміністки, чиї книжки вийшли друком більш ніж у 35 країнах і були перекладені понад 20 мовами. 

Роман “Рік потопу” визнаний одним із кращих творів МарґаретЕтвуд, також авторки культової “Оповіді служниці”. За сюжетом, Адам Перший, лідер Божих Садівників, провістив Безводний Потоп, Божу кару, що має знищити людство. Разом зі своїми прибічниками він з останніх сил намагається врятувати цей приречений світ. Тут панує Корпорація, облаштовують свої ниці оборудки безпринципні КорпБеКошники та корумпована влада, розквітає буйним цвітом генна інженерія, а природа й навіть сама людина стає конструктором, у якому заввиграшки можна змінити будь-яку деталь. Цей світ надто самовпевнений... “Тож, Боже, — думає Тобі, — як Ти на це дивишся? Якщо при­пустити, що Ти існуєш. Скажи мені зараз, бо потім може бути запізно: зіткнувшись із пейнболістами, ми маємо стільки ж шансів, як кіт у вогнищі. Так я це бачу. Чи є ці нові люди Твоєю ідеєю покращеної моделі? Таким був задуманий перший Адам? Чи Ти збираєшся знизати пле­чима і далі продовжити наявний людський рід? Якщо так, Ти вибрав дивні гральні крем’яхи: групку колишніх науковців, жменьку Садівників-відступників, двох психопатів, що зірва­лися з ретязя, разом із напівмертвою жінкою. Важко назвати це виживанням найпристосованіших. Хіба що за винятком Зеба, та навіть Зеб утомився”. І от пророцтво збулося. Серед тих небагатьох, хто вижив після катастрофи, дві жінки — Рен, молода танцівниця закритого елітного клубу, і Тобі, одна з Божих Садівниць. А чи врятувалися інші? Друзі, рідні, кохані? І що, як загибель не гірша за перспективу життя у світі після Потопу? Кожен шукає і знаходить свої відповіді.

Михаїл Гранд. Колір гемоглобіну. Книга 1: Наслання. – К.: Фенікс, 2021

Розпочинається ця історія з моторошної події, яка сталася з головною героїнею та її коханим у рідному Дрогобичі. Всі знали, через що їхнє місто охоплене тривогою, адже кілька місяців місцеві ЗМІ на всі боки твердять, що вночі перебувати на вулицях небезпечно. Адже в околицях полює жорстокий убивця! Як дізнаємося з роману, його жертв ніщо не пов’язує, крім почерку злочинця, а також знаряддя вбивства: всі вони загинули внаслідок тяжких тілесних ушкоджень, нанесених великим тупим предметом, швидше за все – молотом. Поліція досі не змогла затримати підозрюваного, але вважала, що то такий собі Дуфінгальд Бремор, місцезнаходження якого було невідоме. І ось фатальна зустріч, з якої все почалося, і яку, здригаючись, згадує по тому героїня. “Маніяк, відверто тішачись досягнутими за день результатами і напрочуд приємною перспективою вбивства Габріель, почав навмисно повільно насуватися на беззахисну дівчину. Він раз у раз змахував своїм жахливим молотом, описуючи лиховісні дуги. Габріель скрикнула, та її зойк заглушив пронизливий різкий гудок. Психопат завмер, дослухаючись. Через ліс у напрямку міста нісся довгий товарний поїзд, вщент сповнений вугілля”. Таким чином, через обставини, що склалися не найкраще, виявилося достатньо однієї трагедії, щоб перекреслити безтурботну юність. Когось це може зламати, інші ж прагнутимуть повернутися до життя. Але якщо прагнення переросте у нав’язливу ідею? А раптом ця ідея – чужа? Головна героїня втратила все, тепер їй не можна втратити себе.

Дмитрий Долматов. Земля Пустого Небосвода. – К.: Саммит-книга, 2021

Події у фантастичному світі цього роману нагадують, тим не менш, нашу недалеку реальність. Церкву роздирають внутрішні протиріччя, боротьба за владу між різними ієрархами, корупція, особисті чвари - і все це на тлі прагнення примарха-імператора Західного Світу приборкати незалежний досі Ордос. Єресь злобного Бога-Леопарда, начебто остаточно притлумлена чверть століття тому, глибоко закорінилася у Західному Світі... І не тільки там. Простори Архіпелагу борознить могутній князь океану, який бажає повернути побратимів-мореманів до віри у Штормлордів - давніх войовничих і кровожерливих богів. Мало-помалу просочуються до Світу Небесного Трону ксени зі Сходу, несучи упереміш з шовками і прянощами заразу єретичної секти. І хто знає, що привезе зі своєї експедиції до знову відкритого материка ескадра Альянсу?.. Тим часом удільні князі Архіпелагу, розташованого на торгівельних маршрутах між Північчю, Заходом і Півднем, запобігають перед могутніми континентальними державами і зводять свої порахунки за спиною у Церкви. Могутнє північне герцогство Дайгенбор після вдалої реконкісти двох своїх колишніх провінцій готується до подальшого розширення - як шляхом дипломатії, так і через нові завоювання. Поза тим, між Торговим Альянсом - аристократичною республікою-корпорацією - і могутньою імперією Королівства Західного Світу триває нещадна боротьба за вплив над зануреним в анархію величезним островом. В хід пущено всі засоби - від вбивства всенародно улюбленої жриці в самому серці столиці Альянсу до розпалювання війни за незалежність в землях Королівства. Принижений поразкою противник Дайгенбора, Шардаларскій майорат, для відновлення колишньої могутності відкриває двері у Світ Небесного Трону ворожим чужинцям-ксенам. 

Аліна Воловичева. Листопадова жінка. – К.: Фенікс, 2021

Ця історія – шлях, який проходить героїня від дівчинки, яка слухає усіх навколо, до жінки, яка вміє чути саму себе. За сюжетом, головна героїня, Настя Василенко, переїхала до Києва у 2014 році разом із своїм хлопцем Антоном через російську агресію. Через три роки вони все ще разом, він має роботу, вона пише дисертацію і життя начебто налагоджене і стабільне, але одна несподівана мандрівка змінює усе. Інакше кажучи, як попереджає нас на самому початку письменниця і перекладачка Яна Сотнік, це “Історія, героїня якої виходить до читача без броні, хоч і звикла боронитися все своє життя - від болю, від страхів, від власних комплексів, від нерозуміння, від нелюбові, втім і від любові теж». І хоча стосунки у новому житті героїні, звісно, складні, а ситуації багатопланові, утім, поведінка деяких героїв часто не витримує жодної критики. Попри те, що усе це так само “життя”, проблем якого не уникнути. “Знову стало холодно. – Ні, ну чого ти одразу. Як я поїду, а ти? Ти ж без мене не впораєшся. Стосунки на відстані? Ти справді в це віриш? Я з сумом дивилася на нього. Паніка відступила, але відчуття безпорадності перед катастрофою нікуди не ділося. – А чому ні? Будемо листуватися, їздити в гості, – він був непробивний. – Рік, Насте. Мене не буде рік. Скільки разів я до тебе зможу приїхати? Де ти житимеш увесь цей час і як? Ми навіть не жонаті. Нащо нам тримати одне одного? Я не розумію. Я сіла на ліжко. Не відчувала жодних сил на те, щоб приймати нові виклики, але вони не запитували мене, готова я чи ні.”



Володимир Дячун. Краківські сезони камеральні. - Навчальна книга – Богдан, 2021

Майже все у цій збірці викликає безліч асоціацій, що не заперечує оригінальності автора, але свідчить про його професійне занурення у контекст. Наразі, мабуть, у контекст «української поезії, яка у даному випадку невідривно пов’язана із запереченням системи, боротьбою і протистоянням тощо. Назва розділу “Сезон - у повітрі” нагадує “Поета у повітрі” Василя Герасим’юка, коли  через власну непотрібність у прагматичному суспільстві автор зависає, немов повітряна куля у важкій атмосфері конформізму. “Сезон із Зеником як з ніким іншим” – нагадує нам про Зеника Красівського, а то й далі – про Йосипа Терелю, Василя Барладяну та інших лицарів духу, які у 90-х донесли правду про свої 60-ті: українські – хоч у Мордовії, хоч у Молдові. Те саме в автора збірки, який, наче згадані борці, перебуває «на власній, не своїй землі». «Гукали ззаду навздогін аби повернувся аби розігнувся / або нарешті трохи випрямив свою ходу... Ду-ду / - ззаду завжди ліпше видно / що хтось не так або не туди йде / Але він не чув чи не хотів прислухатись / і вийшло так що забрів аж - у чужу країну», - розпочинає автор свою заробітчанську історію. Подальші теми не менш втішні, і не менш традиційні – причому за всіх часів, бо “українство” в крові, а не в паспорті. «…Прокинешся інколи серед ночі / а кругом -- поляки поляки поляки, - журяться у цій збірці, вірячи, що колись «може збіжаться тоді доокола докупи – українці / українці / українці». І згадується тоді одним-одне вже з власного, традиційного: “Очі в Бодлера кольору / еспанського тютюну. / Ми ночувати з Колею / підемо у тюрму.