Америка зсередини, кохання на війні та правда і брехня від директора ФБР – 5 книг, в яких (не) цінують слова

Щодо книжки Клода С. Фішера "Створено в Америці" (К.: Ніка-Центр) про соціальну історію культури й характеру американців пригадується старий радянський анекдот про конкурс в одному з тамтешніх супермаркетів. Його адміністрація присуджувала приз у мільйон доларів тому, хто назвав би хоч одну річ, якої у них немає. Звісно, переміг радянський турист, який не знайшов в американському супермаркеті… російський лаптів.

Те саме у цій книжці, автор якої, спираючись на значну кількість історичних праць, а у випадку ХХ століття – також на численні соціологічні опитування, досліджує культуру й характер американців від колоніальної доби до початку ХХІ століття і перераховує всі характерні риси американців. При цьому він ще й простежує зміни в матеріальних і соціальних умовах їхнього життя, культурі й характері. І чого ж не знаходить, означуючи це незмінною рисою своїх піддослідних? А не знаходить він спілкування, якого в Америці бракує від давніх часів. Так, книжка охоплює широке розмаїття тем із соціальної історії країни, провідною ниткою серед яких є поява, зростання й, урешті, панування буржуазної культури середнього класу. Також серед досліджуваних автором тем – фізична й економічна безпека, здоров’я, насильство, матеріальний добробут, нерівність, рабство, расова сегрегація, володіння речами, шопінг і компульсивне споживацтво, матеріалізм, соціальні групи (сім’я, сусіди, віряни, друзі, колеги, формальні та неформальні асоціації) й участь американців у них, індивідуалізм, добровільність, контрактуалізм, егалітаризм, лібералізм, становище жінок і дітей... І тим не менш, взаємнення. Точніше його відсутність. Найбільш це помітно на прикладі розваг місцевого населення, про що в книжці чимало. Назагал відомо, що буржуйські розваги і моди – від вечірок до молодіжних рухів на зразок гіпі даремно асоціювали з батьківщиною "Бітлз" - цілком консервативною Англією. Навіть у хвалених шістдесятих брюки-кльош і гучна музика, не кажучи вже про маріхуану та інші стимулятори були радикальним явищем у тамтешньому патріархальному суспільстві. Натомість, як всі вважали, Америка – ось де батьківщина свободи і тусовки всіх з усіма і вживання усього з усім. Причому завжди, від заснування до сьогодні. Насправді аж ніяк. Гадаєте, чому в шістдесятих тут били рекорди відвідуваності музичні фестивалі на кшталт Вудстоку? Та тому що донедавна всі сиділи по хатах і слухали радіо – від 20-х аж до 40-х, коли з’явилося телебачення. Що було далі – краще прочитати у цій книжці, де є усе, крім того, що обов’язково знайде російський турист.

У збірці "Друга світова: роздуми через вісім десятиліть" (К.: Дух і Літера) зібрано монологи та нариси учасників онлайн-марафону, проведеного видавництвом "Дух і Літера", Українським інститутом національної пам’яті та каналом Ukrlife.TV до 75-річчя закінчення Другої світової війни в Європі у травні 2020 р. Кажуть, ці тексти представляють сучасні підходи до історії тієї війни та місця в ній України, хоча насправді вони нагадують про класичну ситуацію, яка складалася протягом радянських десятиліть і вийшла назовні лише у 90-х, коли на сторінках "Українського Засіву", що його редагував автор сих рядків, регулярно оприлюднювалися матеріали воєнного лихоліття. (І мова навіть не про те, що для України початок Другої світової – це звільнення від більшовизму, а перемога Радянського Союзу в ній – це повернення чергової окупації).

Скажімо, були серед згаданих "засівних" матеріалів славнозвісні тексти Аркадія Любченка, про які 50 "радянських" років мовчали, потім заговорили, а потім знову замовкли на невідь скільки вже "українських" років. Утім, для більшості сучасних істориків такі відомості – це не істина, яку відстоювали українські державники в часі Другої світової, а лише "частка правди". Наприклад, Ярослав Грицак у вступі до збірки так і пише, згадуючи, як у перші місяці війни Сталіну доносили, що українці масово зраджують і зустрічають німців із хлібом і сіллю: "В цьому була частка правди, бо українці пам’ятали голод 1933 року та вважали, що прихід Гітлера буде для них якоюсь мірою спасінням від Сталіна". Насправді ж щира правда стоїть за тими, хто у ті роки, як, наприклад, харківський письменник Дмитро Нитченко, уникав мобілізації чи тікав з фронту додому, промовляючи: "За що воювати? Що боронити? Оте безпросвітне, безправне животіння? Оте безконечне і брутальне нищення всього, що зветься українським? Боронити отих, хто душив і душить мій безталанний нарід?" А взагалі за усіма цими аналізами, спогадуваннями і дискутуваннями щодо "колаборантства" стоїть тінь самого лише Аркадія Любченка, який, подивляючи ігрища у затишку тилу численних полуведьок, полторадурацьких та інших кланових шавок, глузливо зауважував у своєму "Щоденнику" 1941 року: "Всі мої статті знають, переказують зміст один одному, але читала їх тільки верхівка, в загальному ж середовищі фігурують тільки назви та усні перекази. Панч на якихось зборах потрясав руками й висловився отак образно: "Хотів би я зазирнути в череп Любченка, в його мозок – що він думав, коли зважився на отаку чорну зраду! "Ха-ха! Втер я тобі, енкаведистський виродку, твого довгого й перебитого носа!" Тим часом вже наші автори у згаданому збірнику, як попереджає анотація, звично пропонують багатовимірну перспективу "присутності" Другої світової в нашому сьогоденні, розповідають про те, "яких змін від 1945 р. зазнала глобальна система цінностей; як досі відчуваються втрати і не загоюються рани, завдані багатоетнічній палітрі Центрально-Східної Європи; як формуються культури пам’яті про війну та чому незасуджені злочини минулого творять підґрунтя нових кривавих конфліктів".

Несподівано актуальними так само залишаються роздуми автора наступної книжки "Вища вірність. Правда, брехня і лідерство. Спогади директора ФБР" Джеймса Комі (К.: Лабораторія). "Особливо важливим мені здається почуття гумору, яке слугує чудовим індикатором чужого его, - зауважує він. - Ефективний керівник обов’язково повинен підтримувати баланс між упевненістю та смиренністю. Щирий сміх вимагає впевненості, бо всі ми в такі моменти маємо трошки дурний вигляд: це робить нас уразливими, а невпевнені люди цього бояться. Також сміх показує, що ми цінуємо іншу людину, яка розповіла нам щось веселе. Тобто ви висловлюєте свою вдячність не словами, а сміхом, а невпевнені люди на це не здатні". Утім, мемуари колишнього директора ФБР Джеймса Комі, якого за нелояльність до власної персони звільнив Трамп, не завжди веселі, хоч і стали бестселером у США.

Загалом це підсумок його кар’єри в органах правопорядку та правосуддя США, де мова про етичне лідерство і політичний аналіз минулих президентських виборів у США "із перших вуст". Слід нагадати, що за двадцять років роботи на американський уряд автор брав участь у найгучніших справах - він очолив розслідування ФБР щодо змови  членів виборчої кампанії Трампа із Росією, щоб вплинути на вибори 2016 року, а також був прокурором, який допоміг ліквідувати злочинну сім’ю Гамбіно. Саме між цими двома випадками автор сміливо проводить аналогію, порівнюючи керівництво Трампа зі злочинним угрупуванням. На прикладі власної професійної кар’єри він показує, як можна залишатися вірним принципам демократії та не вестися на маніпуляції окремої групи людей. Крім того, пояснює, як неефективне керівництво країни стає чимось на кшталт "лісової пожежі"; дає уроки етичного лідерства та розповідає про тих лідерів, які вражали його з юного віку і протягом усього життя.

Всупереч назві наступного роману війна, як відомо з інших літературних джерел, серед яких, згадаймо, класичні твори Ремарка і Гемінґвея, ніколи не буває лагідною. Тією чи іншою її робить професійне перо автора, а у випадку "Лагідної війни" Джулії Беррі (К.: Рідна мова) – ще й магічний реалізм, історизм та вплив грецьких міфів, які творять з роману справжнє диво, від якого не відірватись.

Певною мірою мотиви книжки перегукуються зі згаданим Ремарком, і зокрема його романом "На Західному фронті без змін" про дружбу юнаків, які потрапили на війну зі шкільної лави. Утім, це лише ситуативно, бо хоч події в історії Джулії Беррі так само, як у німецького класика, розгортаються у буремні роки Першої світової, але реалізм тут, як було зазначено, магічний, а війна не стає на заваді коханню, долю якого вирішать боги з Олімпу. За сюжетом, героїв четверо - Гейзел, Джеймс, Обрі та Колетт. Талановита піаністка з Лондона; хлопець, що мріє стати архітектором, та натомість потрапляє на фронт; король регтайму й імператор джазу та бельгійська сирота з неймовірним голосом, душевні рани якої ще не скоро загояться… Їхню історію переповідає богиня Афродіта - історію, сповнену викликів, втрат, сподівань, горя та пристрасті. Життя цих абсолютно різних і водночас схожих людей стверджує головну істину - якою могутньою стихією не була б війна, їй не зрівнятися з цілющою силою справжньої любові.

Так само надзвичайні пригоди героїв наступної книжки, а саме – "Знаменитої фабрика слів" Аньєс де Лєстрад (Л.: Видавництво Старого Лева). Хоча, самі вони напевно не вважають їх якимись особливими, і лише обставини, в які іноді деякі з них потрапляють, змушують поглянути на світ зовсім іншими очима. А він такий, що в країні, яка у ньому існує, її мешканці майже не говорять.

Це, коли до правди, мало не продовження "Пригод Цибуліно", героям якого накидали величезний податок на дощ, грім і мало не повітря. Тож у згаданій дивній країні не краще, і якщо комусь там закортить вимовити якесь слово, його потрібно придбати та проковтнути. Існують крамнички з простими словами, жаргонними, ввічливими тощо. І ось вже на малюнку самотня героїня сумує над тарілкою супу, тримаючи ложку, в якій плаває одне-єдине "ні". Кому вона хоче його сказати? Хай там як, але слова, нагадаємо, коштують грошей, і юному Філеасу потрібні лише три слова, аби освідчитися красуні Сібель у коханні, але це занадто дорого для нього... Як же йому бути, якщо його переповнюють почуття? І знову згадується Джанні Родарі, у "Блакитній стрілі" якого далеко не всім дітям були приступні дорогі новорічні подарунки. У будь-якому разі, шукати аналогій можна довгенько, але ясно одне – будучи оформлена чудовими малюнками Валерії Докампо, ця книжка - алегорійна історія про те, що справжнього значення набувають не самі слова, які промовляємо, а те, що в них вкладено.