(Не)зрозуміла війна, (не)прогресивна освіта, (не)важливість кожного, - 5 книг, де пояснюють те, що (не)можливо збагнути

Амір Вайнер. Збагнути війну: Друга світова війна і доля більшовицької революції. – К.: Дух і Літера, 2024

"Збагнути війну" – це щось на зразок твердження про те, що зрозуміти нічого не можна, але пояснити можна все. Що ж нам пояснюють в однойменній книжці Аміра Вайнера? Невже про це вже знав наш Аркадій Любченко, який нотував у своєму щоденнику: "Дякую тобі, війно!" Спитаєтеся, за що? Зокрема за те, як уточнював письменник, "що аж тепер нарешті якось я розв’яжуся із цими горлохватами, порахуюсь з усім цим огидним ненависним кодлом". Хай там як, але Друга світова війна була, як не крути, катаклізмом, що похитнув інституції, ідентичності та переконання, які доти здавалися непорушними. Зокрема ця книжка представляє війну як ключову подію в радянській історії. Підходячи до неї з перспективи України (насамперед у фокусі Вінниччини), автор досліджує її значення в контексті світової історіографії модерних практик соціальної інженерії, Голокосту, депортацій за етнічною ознакою, співпраці з окупаційною владою та післявоєнних переміщень населення. Він розкриває вплив війни на ідеологію, переконання та практики радянського режиму і його громадян, виявляючи шляхи, якими різні елементи державного устрою намагалися осягнути цю травматичну подію. Війна, доводить автор, дала свого роду новий початок радянській владі: вона породила міф, що визначав державу сильніше за попередній основоположний міф революції. Ба більше, значення міфу "війни з фашизмом" не зникало з плином років – навпаки, він став сприйматися як надісторичний, позачасовий. Варто додати, що на обкладинці книжки використано зображення плакату "Україна вільна!" (Київ, 1944), хоч насправді, як знати, це "звільнення" означало чергове повернення в нашу країну радянської окупаційної влади.

Метью Барзун. Сила ділитися владою. Віддавати, щоб досягнути більшого. – К.: Наш Формат, 2024

Неважливість кожного, як знати, була сумною реальністю за тоталітарних часів, коли всі жили й працювали під гаслом "незамінних у нас немає". У книжці Метью Барзуна "Сила ділитися владою" розповідається про те, як в інших, "нерадянських" суспільствах справа іноді так само рухалася від невеликого колективу однодумців-ентузіастів до величезних міжнародних корпорацій і боротьби за політичний Олімп, що свідчило про вміння одного-єдиного лідера налагодити ефективну співпрацю. У такий спосіб впродовж історії панувала Піраміда - строго ієрархічний підхід, що обмежував творчість й ініціативність. Вже сьогодні, попри його переваги, автор книжки - американський бізнесмен, дипломат і політичний фандрейзер, який був послом Сполучених Штатів у Швеції та Великій Британії - наполягає на існуванні значно ефективнішого принципу - Сузір’я, коли кожен учасник групи чи компанії відчуває власну важливість і причетність до спільної справи. Від батьків-засновників США, крізь забуту нині гуру бізнесу Мері Фоллетт, історії успіху "Вікіпедії", Visa та інших проєктів і аж до революційно успішної виборчої кампанії Барака Обами у 2008 році - він переконливо змальовує як вміння творців і лідерів розділити владу й відповідальність вело до успіху. "Ми вважаємо, що маємо накопичувати владу, перш ніж хтось інший забере її, і утримувати цю владу над іншими, - нагадує автор. - Ми не тільки стали цінувати зміцнення і збереження влади як найкращого виду лідерства; ми дійшли висновку, що це -- лише єдиний вид, що це, власне, і є лідерство. Яка дурня! Усе, що нам треба зробити, - озирнутися навколо та побачити: є й інші типи керівників, які прийняли зовсім інший спосіб мислення щодо невизначеності. Вони не намагаються її ігнорувати, уникати чи виносити за дужки. Вони беруть її до уваги повністю. Такі лідери не накопичують владу, щоб триматися за неї, навпаки - вони її віддають. Перетворюють тривогу через непевність на енергію, яка спонукає різні групи людей разом робити неймовірно великі справи".

Володимир Нікітін. Мудрість освіти. – К.: Колесо життя, 2024

"Ніякої "сучасної чи прогресивної освіти" не буває, це поширена омана, вигідна владі або маркетингу, - наголошує автор цієї книжки. - Освіта буває лише такою, яка потрібна мені відповідно до мого покликання або обставин. І це може бути як концепція освіти, що була створена тисячі років тому; так і та, що лише створюється". Як же зробити так, аби кожен в Україні мав можливість вільно й свідомо обирати та створювати освіту для себе? У своїй книжці "Мудрість освіти" Володимир Нікітін не пропонує чудодійну пігулку, але бачить можливості та знаходить мудрість того, як вчасно їх використати у потрібному місці. Унікальність книжки у тому, що автор розглядає освіту як творення світового міста Людства та експедицію до незнаного. Також у книзі наведені три головні питання у житті кожної людини та описуються можливості для створення нової освіти, де кожен знайде своє. Прочитавши її, ви зрозумієте, що освіта - це не про навчання у школі чи виші, а також дізнаєтеся про те, що потрібно, аби українська освіта стала основою для розвитку вільної людини. "Я вважаю, що мої онуки чи кожен в Україні повинні мати можливість вільно й свідомо обирати та створювати освіту для себе, - переконаний автор. - Це, як на мене, дасть змогу зробити Україну країною справді вільних і незалежних людей, місцем багатовимірного майбутнього, що робить її гідним та привабливим місцем у новому постглобальному світі".

Ігор Гринів. Мистецтво стратегії. – Х.: Фоліо, 2023

Як приклад на те, що пояснити можна багато чого у цьому житті – книжка Ігоря Гриніва "Мистецтво стратегії". Наприклад, якщо складно зрозуміти "Мистецтво війни" Сунь-Цзи, його можна адаптувати для тих, хто створює власні стратегії в політиці, як це зробив автор книжки: "Воєнна кампанія і виборча кампанія - це мистецтва, які мають багато спільних прийомів і спільну мету - перемогу. Вибори - інструмент боротьби за владу в мирний час". Варто додати, що ця адаптація спирається на власний досвід автора в успішному стратегуванні політичних кампаній протягом 35 років. Загалом поняття стратегії, як знати, виникло і тривалий час розвивалося виключно у воєнній сфері. Стратегами в античні часи називали полководців, які планували кампанії, вели воєнні дії і відповідали за результат війни. Воєнні стратегії вивчалися теоретиками та розроблялися практиками. Так тривало майже до середини XX століття, коли поняття стратегії було запозичене для опису бізнес-процесів та політики окремих держав поза військовою сферою. Цим терміном почали користуватися для позначення практично будь-якої поведінки чи діяльності, що має визначену мету. Тож у своїй книжці автор розкриває секрети успішних і помилкових стратегій, починаючи від давніх воєнних стратегій Римської імперії та дипломатичних ігор Візантійської імперії до Наполеонівських кампаній та світових війн XX століття, перекидаючи місток до сучасного життя в усіх його проявах. "Сьогодні слово "стратегія" можна зустріти в найрізноманітніших контекстах і предметних областях, - нагадує він. - При цьому може йтися про стратегію завоювання ринку калькуляторів для учнів середніх шкіл, стратегію зниження парникових викидів у місцях традиційного тваринництва, стратегію стримування нових ядерних держав, стратегію гри в покер і т. д. Увсіх цих стратегій є суттєві відмінності, що визначаються сферами застосування, цілями та засобами реалізації. Але є і дещо спільне, що дозволяє зробити питання стратегії об'єктом наукового вивчення та навчання спеціалістів відповідного фаху".

Артур Дронь. Тут були ми. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2023

…Нарешті, про поезію, яку не можна пояснити – тільки зрозуміти. Принаймні таке є неписане правило. За такими самими "правилами", будь-який досвід, надбаний під час війни, коли писалися ці вірші, має бути переосмислений. Тобто чисті рефлексії не належать до поетичного мистецтва? Тим паче, що, бувши написані на фронті, ці вірші не про війну, а про людей, які були тут і не пішли звідси. Із цим зазвичай складніше, бо неможливість пояснити, чому саме так, завжди заміняли "зрозумілими" натяками на "щось більше". Наприклад, коли Теодор Адорно висловив думку про те, що після Освенцима писати вірші неможливо, всі сприйняли це за пояснення власної незграбності. Насправді він мав на увазі, що неможливо "писати, як раніше". Можливо, тому збірці поезій Артура Дроня "Тут були ми" передує епіграф "Напиши про те, що в нас всередині", взятий з поради старшого сержанта Андрія Каминського. Мовляв, якщо вже нікому не поясниш, як це – писати на війні, писати про війну, писати для того, хто не на війні. Можливо, звідси метафора "сержантська відданість" у цій збірці? Відданість слову, покликанню і вже потім - наказу? "Сержантську відданість. / Дитинячу, / собачу. / Цей плач, який / не переплачу". Що ж до наказів, то вони на війні – на відміну від поезії – завжди зрозумілі, пояснювати не треба… "Тримати межі / і триматись разом. / І залишитись в жовтні назавжди. / Як за наказом".