Імітація інформаційної війни по-українськи

Вони створюють Russia Today, вкладаючи сотні мільйонів доларів у виробництво та поширення дорогого пропагандистського продукту – ми ось уже півроку теревені теревенимо про те, як на каналі «Бізнес», або ще на чомусь побудуємо найкращий CNN в світі; вони розповсюджують «Росію 24» та НТВ – ми розповідаємо, яким геніальним буде наше суспільне мовлення; врешті-решт, вони і не думають дозволити мовлення хоча б одного українського каналу в Росії – ми штампуємо законопроекти, які спростять цензуру європейських каналів і ускладнять  російських. Переконаний, що мої колеги, які готували, або просто підписували цей законопроект, маючи абсолютно конструктивні бажання, довірилися його розробникам. Хотіли як краще – вийшло як завжди. Маю на увазі проект закону № 4623а щодо протидії інформаційній агресії іноземних держав. Законопроектом пропонується надати право Національній раді з питань телебачення та радіомовлення звертатися до суду з заявою про тимчасову заборону розповсюдження на території України телерадіопрограм іноземних засобів масової інформації. Проект також регулює процесуальні особливості розгляду таких позовів.

Але насправді закон не вирішує жодних питань інформаційної безпеки, натомість може стати засобом цензурного тиску на незалежні медіа.

Адже невизначеність поняття «іноземний засіб масової інформації» та недосконалість судових процедур надасть можливість закрити практично будь-який сайт або телеканал, у тому числі і суто український. Оскільки законодавство не роз’яснює, що таке «іноземний засіб масової інформації», то під це визначення можуть потрапити всі українські інтернет-сайти (якщо хостинг сайту знаходиться за кордоном), всі українські супутникові канали (просто тому, що Україна власного супутника не має, а отже, розповсюдження здійснюється юридично з іншої країни). Разом з тим, 42 стаття Закону України «Про телебачення та радіомовлення» встановлює свободу ретрансляції на території України програм, які походять з країн Європейського Союзу, та інших країн, які ратифікували Європейську конвенцію про транскордонне телебачення. Це не дивно, бо сама конвенція встановлює обов’язок телемовників не пропагувати насильство, расову нетерпимість та об’єктивно висвітлювати факти і події. Таким чином, призупинення ретрансляції програм, які походять з країн, що ратифікували конвенцію – це пряме порушення Україною взятих на себе зобов’язань у зв’язку з ратифікацією ЄКТТ.

Автори пропонують внести зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, надавши суду право задовольнити вимоги позивача в тому разі, якщо суд визнає, що розповсюдження або ретрансляція телепрограм іноземних засобів масової інформації на території України може створити реальну небезпеку територіальній цілісності держави, заворушенням чи вчинення кримінальних правопорушень, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей і забороняти розповсюдження телерадіопрограм іноземних засобів масової інформації на території України до шести місяців. Отже, будь-який український сайт, який хоститься за кордоном або телеканал з іноземного супутника може бути закритий суддею Пупкіним (або Кірєєвим), якщо він отримає уже звичний дзвінок з Адміністрації Президента чи іншого органу влади. І саме цей Пупкін повинен вирішити, чи міститься в тій чи іншій передачі загроза «правам та свободам інших людей».  Припустимо, під виглядом заборони російських каналів в країні не намагалися ввести цензуру. Але у такому разі закон теж не ефективний. Він не визначає, хто має бути відповідачем у такій справі. Очевидно, що відповідати має або безпосередньо «іноземний засіб масової інформації», або його місцевий агент. Тому лише на те, щоб розібратися з питанням, чи до відповідного суб’єкта Нацрада звернулася з позовом, суд може витратити декілька тижнів. Якщо ж не з’ясовувати правильність подання позову, суд перетворюється в суцільну профанацію, засновану на телефонному праві та політичній доцільності. Закон передбачає, що якщо відповідач не був «належно» повідомлений про розгляд справи, справа надалі розглядатися не може. Але якщо відповідачем буде, наприклад, канал РТР, то його «належне» повідомлення триватиме більше, аніж півроку, бо ця процедура врегульовується складними міжнародними конвенціями.

Припустимо, суддя Пупкін (або Кірєєв) захоче діяти не на підставі телефонного права, а законно. Тоді він не зможе самостійно визначити, чи «розповсюдження телепрограми створює реальну небезпеку територіальній цілісності держави». Для того щоб з’ясувати це питання, він муситиме призначити відповідні експертизи.  Робота експертів вимагатиме декілька тижнів. Отже, якщо суд захоче розглядати таку справу у суворій відповідності до закону, то весь розгляд триватиме декілька місяців. Окрім того, у зв’язку з відсутністю визначення відповідача виникатиме питання щодо того, чи повинна Національна рада позиватися до всіх провайдерів, які здійснюють ретрансляцію (а їх декілька сотень), чи достатньо встановлення судом факту, що певна програма містить пропаганду насильства, і всі провайдери повинні припинити таку ретрансляцію.

Очевидно, що в умовах агресії, в якій перебуває Україна, доцільніше надати право самій Національній раді України з питань телебачення та радіомовлення призупиняти ретрансляцію певних програм. Але закон чітко визначає, що це можуть бути лише програми, які не мають української ліцензії, ліцензії, виданої будь-якою з країн ЄС, або країн, що підписали Європейську конвенцію. І відповідна пропозиція у вигляді законопроекту була подана автором.