Оксана Забужко: Ми повертаємося до середньовіччя і в цьому наш шанс

- Чи після виборів Ви відчули полегшення?

Добре, що вони відбулися, нам потрібна діюча держава. Але насправді новий парламент Україні був потрібний від 16 січня, коли попередня Верховна Рада втратила легітимність, приймаючи диктаторські закони. Маємо однак пам’ятати, що довіра до політичного класу в українському суспільстві на низькому рівні, серед еліти немає виразних героїв і лідерів, політики поводяться так, наче вичікують. Якби ж ще в грудні минулого року вони показали здатність до співпраці та солідарністю з Майданом, ми могли б уникнути пролиття крові.

Отже, добре що маємо парламент, але маємо пам’ятати, що й надалі не змінилася виборча та політична системи – наші партії мають небагато спільних рис із партіями західними, в яких люди гуртуються навколо певних ідей. В нас триває невтомний псевдодемократичний кадриль і побудова програми на підставі моди. Під час попередніх виборів, два роки тому, була мода на інтелектуалістів, і ми з колегами не знали як позбутись пропозицій стартувати в кампанії. Зараз мали моду на бійців – кандидати намагались перевершити одне одного, підкреслюючи свої воєнні заслуги.

Напрочуд жалюгідно виглядали розміщувані за мільйони доларів білборди в ситуації, коли люди спонтанно творять армію і підтримують її власними грошима. Так, з одного боку, розщедрені бабусі, які віддають на потреби війська останні 50 гривень із голодної пенсії, з другого – цинічна кампанія, що показує політичний клас, який має не тісний зв’язок і почуття солідарності із суспільством.

Незважаючи на це, існує надія, яка для одних пов’язана із відсутністю в парламенті комуністів, а для інших із тим, що до Ради увійшли також нові люди, які не мають стосунку до попереднього режиму.

- Таким чином, коментарі про можливість чергового Майдану, що з’являються в пресі, позбавлені сенсу?

Але ж вони є. Майдан - це крик відчаю суспільства, котре вичерпало всі інші можливості для  здійснення впливу на реальність і виходить на вулицю. Однак сам Майдан не будує програми, це не його завдання. Тому той, хто сьогодні говорить про Майдан, замість реформування держави і творення програми, є провокатором. Путін ні про що інше й не мріє, логіка його війни полягає у зіштовхуванні країни в хаос.

З радістю і здивуванням я спостерігаю ще один процес - той, хто читав мої твори, знає, наскільки я критично ставлюсь до своїх співвітчизників. Цього ж разу, я з гордістю мушу сказати, що українці показують неабиякий здоровий глузд. Вони розуміють, що в ситуації небезпеки, хоч і не довіряючи політикам, краще мати яку-небудь державу, ніж взагалі не мати жодної.  У той же час, суспільство постійно змінюється таким чином, що й саме не може пояснити, проте це розкривається в повсякденному житті, як у випадку зі створенням армії.

Це особливий час для письменників, бо ми досконало відчуваємо цей процес, коли історія розвивається сама, поза свідомістю своїх героїв - поодиноких людей, які чекають на те, що ми розповімо їм про те, що відбувається, що замінимо їхній щоденний інтенсивний досвід в поняття й повісті, які надаватимуть сенс.

- В своєму варшавському виступі про Тараса Шевченка Ви говорили, що Україна завершує століття самотності і повертається до історії. Чи не повинно було це вже відбутися під час Помаранчевої революції?

Цього разу це не лише українська історія, а криза не має локального характеру.  Майдан зірвав маски, відкриваючи курс російського імперського проекту. Сто років тому, Ленін заявив, що втратити Україну – це як втратити голову. Поки Росія буде імперією, всі його уряди, незалежно від ідеологічної орієнтації, робитимуть все, щоб не відпустити Україну. Достатньо послухати,  що говорять Андрій Навальний і Михайло Ходорковський, які перебувають в опозиції до Володимира Путіна. Перший заявляє, що не віддасть Криму, інший просто каже про перенесення столиці імперії до Києва. Так само наприкінці ХІХ століття говорив Михайло Катков, духовний лідер чорносотенців. Без України Росія втрачає значну частину своєї історії і пам'яті, Україна  історично й генетично була Європою Росії.

Наш пророк Тарас Шевченко говорив своїм співвітчизникам, що вони є "вихователями чужої батьківщини” і так було насправді. Час нарешті зрозуміти, що російська імперія була українським задумом. Так само як Мала Греція цивілізувала Рим, так Україна, відповідно до планів київської інтелігенції ХVII століття, мала бути Малою Росією, тобто осередком цивілізаційним і європeїзаційним військово-адміністративної структури з північного сходу. Микола Гоголь був останньою великою постаттю цього проекту. Іншим хорошим прикладом цієї місії є роль Феофана Прокоповича, вченого і священнослужителя з Києва, який став одним з найважливіших радників Петра I.

Однак роль Церкви як носія культури почала слабшати внаслідок з секуляризацією (звільнення від релігійного впливу – пер.) і Петро I звернувся до Голландії та Німеччини, вбачаючи в них нових модернізаторів. На межі XVIII і XIX століть наша еліта зрозуміла, що проект вийшов з-під контролю і повернувся проти його ініціаторів. Україна стала джерелом ресурсів, що експлуатувались імперією: хто будував Санкт-Петербург? Хто побудував Байкало-Амурську магістраль? Хто постачав військовий персонал? В СРСР на середньому щаблі командування домінували українці.

Вистачило 20 років без України, щоб в Росії почалася опричнина, яку гарно описав Володимир Сорокін в "Дні опричника". Це не наукова фантастика, це відбувається насправді, але ніхто не вірить письменникам. А як по-іншому назвати те, що робить російська армія на Донбасі?

- В чому тоді полягає історичність теперішньої ситуації і яку роль в ній може відіграти Україна?

Я переконана, що весь світ опинився на переломному етапі, не знаю, чи можна назвати його світовою війною, але протягом наступного десятиліття багато що зміниться. Можна сказати, що врешті-решт помирає Радянський Союз і надходить кінець моделі імперії, заснованої на сировині – спочатку кріпосне право, потім ГУЛАГ, зрештою нафта і газ були основою її функціонування.

Світ передчасно радів через реформи Горбачова і розпад СРСР в 1991 році. Згадаймо, що його стовпами були комуністична партія, КДБ і армія. Разом з Радянським Союзом зникла партія, яка на той час була лише фасадом. Проте залишився КДБ, до якого перейшов повний контроль. Сьогодні ж Росія – це газова імперія, керівництво над якою здійснює ФСБ, намагаючись реалізувати програму інформаційного тоталітаризму. Вона може бути описана як синтез Луб'янки (штаб-квартира ФСБ, колишнього КДБ - ред.) та Голлівуду. Луб'янка вдягла маску клоуна. Я болісно це зрозуміла в 2000 році, коли Путін дав інтерв'ю Ларрі Кінгу на CNN. Кінг запитав, що сталося з підводним човном "Курськ", на що президент Росії зі своєю усмішкою троля відповів: "Затонув". Це можна переглянути на YouTube, рекомендую - це обличчя нового тоталітаризму. Це обличчя тоталітаризму, який спромігся навчитися в Заходу, в Голлівуду як бути "потішним", жартівливим, як вести політику і завоювання в категорії медійного шоу.

- А роль України?

Україна протиставила себе цьому планові, не українські політики, але самі українці зірвали маску і викрили проект, що готувався та реалізовувався протягом багатьох років. Ми повинні пам'ятати, що незважаючи на незалежність, Україна практично не контролювала свого інформаційного простору, його де-факто контролювала Росія. Телебачення, преса, книжковий ринок були здоміновані Росією. На сході України, в Донецьку або в Луганську, не було ніякого способу, щоб купити українську книгу. Звідти не досягали до решти України продукти місцевої культури, хоча саме в Луганську живе Василь Голобородько, один з найбільш видатних сучасних українських поетів. Все це з метою створення образу України як штучного творіння, поділеного нібито на «Новоросію» та Україну «прозахідну», на сфери російську та європейську.

- Але ж відомі українські публіцисти, наприклад Микола Рябчук, писали про дві України.

Це корисні ідіоти (в політичному жаргоні, термін, яким називали прибічників СРСР в Західних країнах. Малось на увазі, що корисний ідіот наївно бачив себе союзником Радянського Союзу, а насправді цинічно ним використовувався - пер.), ушкоджені тим, що я назвала б галичанським синдромом. Після здобуття незалежності багато інтелектуалів, які мають своє коріння на Західній Україні, вважали, що вони є зразком українськості і української мовної коректності. Вони не могли зрозуміти, що Київ, хоча тоді й розмовляв російською, зберіг свідомість свого значення як столиці України, що на Сході теж є справжня Україна. Для деяких з них Донбас не мав і не має значення, вони позбулися б його без проблем.

А достатньо побачити, як зустрічали українських солдатів у звільнених містах - зрілі бабусі, які обіймали їх, хоч і говорили діалектом, але українським. Не кажучи вже про те, що проти російського вторгнення пішли воювати ті, кого так зневажали середовища інтелектуалів, - зрусифіковані  в 2-3 поколінні мешканці сходу, в тому числі й етнічні росіяни. Хто, як виявилося, увесь час вважали себе українцями, от тільки ніхто про їхню думку не піклувався. На жаль, інформаційні технології Кремля, підсилювані нашими корисними ідіотами, призвели до того, що світ міг не знати, де Україна розташована на мапі, проте знав, що вона поділена.

Але що далі, що тепер?

Я переконана, що нас усіх чекає криза, період докорінних пертурбацій. Україна повинна проплисти  між перешкодами, що сипляться на неї внаслідок реконфігурації світу.  На жаль, у нас немає політиків під такі проблеми, проте це проблема не лише України. Ми маємо суспільство, що пробудилося і усвідомило ризики, що спромоглося власними силами створити дійсно національну армію. Це дає надію на те, що політики будуть свідомими стосовно існування соціального контролю і діятимуть відповідально.

Що стосується більш віддаленого майбутнього, прошу не сміятись, але я бачу спільний політичний регіон від Балтійського до Чорного моря. Ця криза започаткувала процес редефініції союзів, повертаються зв'язки з раннього Нового часу. Раптово, великим союзником України стала Швеція, де немає навіть перекладачів з української і мої книжки перекладають з російських видань. Ми є свідками захоплюючого процесу, у певному сенсі ми повертаємося до середньовіччя, і я не маю на увазі негативної конотації цього терміну, навпаки, в цьому процесі я бачу шанс.

- Якщо Україна є єдина, а її поділ фальшивий, то якою є українська ідентичність? Ким є українці – одним етносом?

Майдан чітко пояснив: українці утворюють політичну націю. Виразно це було видно під час передвиборної кампанії, коли, наприклад кандидати Блоку Порошенка представлялися: "Я пишаюся тим, що я українець", підписуючись Мустафа Джемілєв або Володимир Гройсман. Спроби грати на внутрішній диференціації були невдалими. Майдан надав процесові створення спільної української ідентичності незворотної динаміки.

- На підставі яких символів будується та ідентичність?

Ми спостерігаємо незвичний, спонтанний і часом наївний, кітчевий процес самовираження через звернення до найбільш поширених кодів: манія оздоблення всього блакитно-жовтими кольорами; візерунки українських вишиванок присутні скрізь, включно з модою на "вишиті автомобілі". І також більш вишукані форми, як створення в Харкові гігантської фрески з Тарасом Шевченком. Після цього відбувається відновлення української ідентичності місць, які втратили свою специфіку в період Радянського Союзу, покритих радянським болотом, як Одеса, Харків. Це міг би бути захоплюючий час, вельми культуротворчий, якби не заважали деякі сусіди.

- Чи не побоюєтеся Ви, що та підживлювана ззовні напруга призведе до ескалації  радикальних настроїв?

Поки що це не вдається. Мушу повторити, що мене захоплює тверезий розум моїх співвітчизників, що вони не з’їхали з глузду, як співає російський співак Андрій Макаревич про росіян. Останні вибори це підтверджують.

- А наявність угруповань таких, як «Правий сектор» з їхньою неофашистською символікою?

Я можу не бути добрим аналітиком, проте маю почуття стилю. Коли дивлюсь на вистави тих формувань, маю враження, що вони поставлені режисером таким чином, щоб непогано показали себе на російському телебаченні. Цей стиль не приховує ані змісту, ані реальної соціальної енергії.

- А яке місце в українській ідентичності, що переживає процеси творення, посідає УПА?

Я присвятила багато часу, щоб заглибитися в історію і архіви УПА. Полякам вона асоціюється лише з волинською трагедією, але УПА – це не тільки Волинь. Участь в Українській повстанській армії була виказом опору українського суспільства проти тоталітаризму радянського і нацистського. УПА воювала проти радянських військ, проти Німеччини, так, воювали і проти поляків. Настав час для істориків, щоб вони з’ясували всі, і найтрагічніші теж, подробиці цієї складної історії.

Тим не менш, ми повинні також пам'ятати про значення УПА в боротьбі проти радянської системи. Повстанці, яких масово висилали до таборів, регулярно піднімали повстання: Красноярськ, Норильськ, Кенгір та інші місця були свідками таких повстань. Без цього руху, ймовірно, Хрущов би не  почав ліквідацію ГУЛАГу. Пізніше не було б дисидентського руху, який почався в 60-х роках. Варто пам’ятати, що остання битва УПА з радянськими силами відбулася в 1960 році, того року, коли я народилася. Це про щось говорить.

- Але УПА – це також війна українсько-польська і Волинь. Войцех Смажовскі готує фільм на цю тему.

Так, це була війна. З’ясовуючи її історичні деталі, важливо також уважно вивчити участь у цій війні третіх сил, що використовували антагонізм. Тому, я вважаю, що задум художнього фільму є  передчасним, ми ще занадто мало знаємо, і сила фільму за допомогою міфу може зміцнити той і так  непевний образ. І я переконана, що для інтерпретації подій на Волині багато могло б дати знання про технології управління конфліктом, яке сьогодні нам забезпечує Донбас.  Ось чому я побоююся цього фільму, на даному етапі більш корисними були б документальні постановки.

- Під час зустрічей з українськими читачами в Києві та Харкові зіткнувся з думками, що Україні бракує власних «Сусідів» та «Колосків» (історичні фабулярні фільми польського виробництва – пер.), розрахунку із власними гріхами. В певному сенсі таку функцію здійснює книжка «Музей покинутих секретів». 

Ще занадто рано для цього, треба спочатку відновити і зміцнити свою ідентичність. Будь ласка, пам'ятайте, що ми насправді сто років були за межами своєї власної історії. Тільки на початку цього століття, ми почали говорити про Голодомор. Процес створення нової ідентичності, вільної від пострадянського синдрому, пришвидшився завдяки Майдану, через конфронтацію з насильством, через опір агресії. Нам потрібно ще трохи часу.

Розмовляв Едвін Бендик, "POLYTYKA". Переклад Катерини Сорокопуд