Шевченко. Євангеліє від Тараса. (ІІ частина)

(Частина І) 

Тієї днини, четвертої днини, відколи колишнього кріпака вже не страхали привиди панської стайні, вони з Аполлоном Мокрицьким щось із учорашніх завдань дописували на просторій квартирі Карла Брюллова, яку Петербурзька Академія мистецтв надала вельмишановному професору. Між іншим, раніше тут мешкав колишній ректор, відомий скульптор-монументаліст Іван Петрович Мартос.

Несподівано до майстерні вбіг захеканий літератор і мемуарист М.В.Путята (1802-1877), близький знайомий Жуковського

- Спадкоємець престолу в Академії і, можливо, навіть зайде до Брюллову.

Не спливло й півгодини, як Його 20-літня Високість завітали до помешкання знаного маляра, а ті на той час ще нахабно спочивали. Учні Карла “Великого” люб’язно привітали царевича Олександра Миколайовича, котрий щось почав розпитувати про Брюллова, а потім, побачивши велике полотно, схвально так відгукнувся.

Уважно розглядав усе навкруг майбутній цар Олександр II, навіть дозволу у них запитав, чи можна пройти в інші кімнати. А коли юрбою вони ступили до сусідньої зали, то угледів царевич портрет свого вихователя Василя Андрійовича Жуковського і закляв. Від задоволення, так ота картина сподобалася... Йдучи, Олександр Миколайович звеліли Аполлону Мокрицьким переказати господареві, що вони до вельми шкодують, що не побачилися із Брюлловим.

Коли престолоспадкоємець забрався геть, учні побігли сходами нагору, аби доповісти своєму навчателю про ясновельможні відвідини. Просто у ліжку Карл “Великий” голосно реготав над царським нащадком, хто приміряв корону поцінувача мистецтв. Молоді його учні, Мокрицький і Шевченко, стоячи у дверях, тихенько хихотіли. Мокрицького, знаєте, Брюллов любив, але тиранив своїми дошкульними дотепами, часом під роздачу потрапляв і Кобзар.

Що там якийсь царевич, на 4-ту лінію Васильєвського острова, будинки 1-3, до Карла “Великого” сам Олександр Сергійович Пушкін приїздили, аби вимолювати в автора один якийсь малюночок. Часом тут бачили літнього байкаря Івана Андрійовича Крилова. Наставник царських нащадків В.А.Жуковський цілими днями просиджував у майстерні художника над його “богонатхненним” полотнами. А великий англієць Вальтер Скотт, відвідавши у Санкт-Петербурзі майстерню професора Петербурзької Академії мистецтв та добру годину розглядаючи “Останній день Помпеї”, мовив у захопленні:

- Це не картина, це ціла епічна поема.

Отож і кажу вам: наш Кобзар із селян-кріпаків і незчувся якось, як ступив у світ справжнього Великого Мистецтва, де над царями глузували, а імператорських нащадків до обіду не приймали. Бо Слово Творця у тому світі було Спочатку, набагато раніше не тільки ніж влада на землі, та й самі Небо та Земля.

***

А ось тепер – про Тарасове Слово. Аби у 26 років колишньому кріпакові-українцю, а віднедавна вільному художнику при Академії мистецтв видати в столиці Російської Імперії власну поетичну збірку, треба було мати: або купу грошей, або Боже благословення. На крайній випадок – Божий дар.

Першим апостола українського слова розгледів уважний до молодих талантів Є.П.Гребінка. У листі до Г.Ф.Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р. Євген Павлович сповіщав про намір видати український альманах:

- А ще є тут (у Санкт-Петербурзі - Авт.) у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писать вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, тільки цмокни та вдар руками об поли! Він мені дав гарних стіхів на збірник.

Саме о тій порі невгамовний видавець-любитель Гребінка надумав щоквартально друкувати український літературний альманах, який у рукописі називався “Малороссийский сборник”, хоча світ побачив під весняною назвою “Ластівка”.

Нічого не вдієш – життя. Видання оригінального альманаху затяглось аж до 1841 р., утім, поетичне начиння збиралося ретельно та повсякчасно. Саме із “Ластівкою” до свого читача полетіли Тарасові вірші: “Причинна”, “Вітре буйний”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Тече вода в синє море” і перший розділ з поеми “Гайдамаки”.

Переїхавши до Петербурга у 1834 р., Є.П.Гребінка влаштувався чиновником у Комісію духовних училищ Міністерства народної освіти, але канцелярщина загризала. Природно, він знайшов себе у викладацькій діяльності. Того важливого для нашої теми 1838 р. добрий і простий Євген Павлович викладав російську мову і літературу в Дворянському полку при 2-му Кадетському корпусі, а в Інституті корпусу гірничих інженерів читав словесність, мінералогію, ботаніку й зоологію. Маючи широку ерудицію та злагідну вдачу, він бездоганно володів аудиторією, цікавив молодь: підтримував її морально, а коли міг - організаційно.

Мені здається, що саме Гребінка став першим знаним літератором, котрий прочитав Шевченкові вірші, повірив у талант та вирішив опублікувати поезії.

Мав на те право, бо ж і справді сам щось уже встиг зробити в літературі.

У 1834 р. українська діаспора Санкт-Петербурга тепло вітала збірку байок “Малоросійські приказки” Є.П.Гребінка, успішно перевидану за два роки. Окремим виданням з’явився  його авторський переклад “Полтави” з присвятою О.С.Пушкіну. Повноцінною книжкою пішли до читача “Рассказы пирятинца” (1837).

Коли Євген Павлович почитав перші аматорські спроби, він благословив талант. Заохочений схваленням старшого товариша по червоному письменству, Тарас Шевченко ретельніше … працював над поемою “Катерина” та за порадою Гребінки дбайливо відбирав і готував до друку власні вірші.

Що працювали вони разом, про це зокрема йдеться в іншому листі до Григорія Квітки-Основ’яненка, де і, взагалі, читаємо рядки, написані справді мудрим та спостережливим дорадником, Є.П.Гребінкою:

- Маю тут чудового помічника - Шевченка. Молодець, гідний подиву…

***

Що саме він, Гребінка, став первісним рушієм у видання “Кобзаря”, локомотивом для нового таланту свідчить факт: саме Євген Павлович 1838 р. особисто подав рукописний стос першої Тарасової збірки до Петербурзького цензурного комітету.

Наприкінці 1839 р. Є.П.Гребінка познайомив 26-річного Тараса Шевченка із своїм земляком, чернігівським поміщиком П.І.Мартосом (1811-1880), з ім’ям якого завжди пов’язують перше друкарське видання “Кобзаря”.

Петро Іванович Мартос і Євген Павлович Гребінка були знайомі майже півтора десятиліття, бо відвідували Ніжинську гімназію вищих наук, де, задаючи літературний тон, тоді вчилися Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Олександр Данилевський, Віктор Забила.

У спогадах відставний ротмістр Мартос пише, мовляв, Євген Гребінка рекомендував йому Шевченка тільки як маляра…, тобто талановитого учня К.П.Брюллова, а про поета сам письменник, буцімто, і гадки не мав.

Значно пізніше, коли Петру Івановичу доводилося бувати на квартирі молодого портретиста, він випадково виявив поетичний хист у Шевченка. Позуючи Тарасові у ним найманій квартирі в будинку № 100, розташованому на 4-й лінії Васильєвського острова, одного дня П.І.Мартос підняв з підлоги брудний папірець.

Мало того, що виявилося, то уривок з поеми “Тарасова ніч”, так ще під ліжком пилом припадала у лубочному ящику ціла пака напханих віршів. (Кілька років тому щось подібне я читав, як Давид Бурлюк у голому підвалі надибав для Вічності Велемира Хлєбнікова і зберіг оригінал вірша про зінзівер “Крылышкуя золотописьмом Тончайших жил…”; літературні сюжети, бачите, мігрують із біографії в біографію)

Розуміючи велич самородка, схильний до меценатства офіцер Мартос, начебто, вирішив надрукувати поетичну збірку власним коштом.

Словом, героям Слава!

Сучасна історія вчить дегероїзації лакованої попередниками офіційної історії.

Згідно останніх не так давно виявлених документів складається досить інша, більш відповідна Миколаївській добі картинка. Наприклад, сам автор іменував власну збірку “Кобзарь” (з м’яким знаком в кінці). Але з 1920-х рр. усталилась традиція писати “Кобзар” без пом’якшення.

***

Хоча вечорами богоокрилений Тарас літав по літературних салонах Санкт-Петербурга, куди воля відкрила молодому талантові двері, удень він заробляв на шматок хліба малярством. Ні, не Бертольд Брехт, не Андрій Разін із “Ласкового мая” вигадали зручну для мистецтва одного генія систему “мокрих спин”.

Карл “Великий” писав лише тих замовників, які його нічим не дратували, - щороку таких було все менше. Тож замовлені та оплачені портрети здебільшого малювали талановиті учні. Аби геній міг опівдні відпочивати.

Подейкують, що К.П.Брюллов великодушно поступився… мовчазному і ще сором’язливому Тарасові поміщиком Лохвицького повіту Полтавської губернії Петром Мартосом, однокашником Гребінки по Ніжину. Мовляв, бери, хлопче, і роби за мене!

Тарас швидко написав портрет земляка, а той у деталях баламутив історію, як замолоду він поширював серед гімназистів рукописний вірш “Друзья мои, друзья свободы”, підписаний прізвищем Рилєєва.

Звісно, трапилася зла пригода. Як і належить російському офіцерові, відставний ротмістр Мартос, виключений з Ніжинської гімназії “у справі про вільнодумство”, геть чисто програвся в карти.

І замовникові просто нічим було платити за портрет.

Знаючи щиру вдачу однокашника, Євген Гребінка пішов ва-банк і запропонував в рахунок боргу за картину… надрукувати Тарасову  збірку  “Кобзар”.

- Слава Богу! – заспівав відставний ротмістр. Адже для Мартоса це було раз плюнути! Він погортав картярську книжечку і надибав прізвище потрібного боржника. Овва, іди-но сюди, голубе!

Власник Петербурзької привілейованої друкарні пан Є.Ф.Фішер за ломберним столом заборгував Петру Івановичу стільки, що можна було видати наклад Біблії для Китаю.

На жаль, до нас не дійшли відомості ні про умови друкування, ні про тираж видання першого “Кобзаря” Т.Г.Шевченка.

Утім, наклад точно не перевищував тисячу примірників, бо книгу… прикрашала гравюра Василя Івановича Штернберга (18180845): старий кобзар грає на кобзі, а біля нього стоїть хлопчик-поводир. Більшої кількості, ніж 1000 відбитків, тодішня офортна дошка не витримувала. Ось такі гіпотетичні розрахунки, любі.

Тепер розумієте, чому поема “Тарасова ніч” має скромну присвяту “П.І.Мартосу”.

***

Саме зважаючи на всі ці делікатні та вкрай непатріотичні обставини і стверджуватиму: як це не дивно пролунає, гроші на свій “Кобзар” 1840 г. Тарас Григорович Шевченко заробив своїми мозолями.

Бо ж, виходить, видав збірку власним коштом.

І це тільки підсилює цінність першої книжки автора на 114 сторінок.

У світі збереглося буквально кілька примірників “Кобзаря” Т. Г.Шевченка 1840 р.

Далі у діло пішло кумівство та родинні зв’язки. За чаркою з’ясувалося, з-поміж близької рідні дружини Є.Ф.Фішера є вельми поважний цензор Петро Олександрович Корсаков (1790-1844), сам драматург та перекладач, котрий завжди обстоював інтереси саме авторів.

На світло денне свята трійця видобула з-під ліжка лубочний ящик, ущент наповнений аркушами різаного паперу. Розбираючи разом із розгубленим автором та непохитним Є.П.Гребінкою рукописи, П.І.Мартос заявив, що цензорів Імперії він бере на себе.

Знаючи вдачу Петра Івановича, Гребінка мовчки погодився, подякував за родинне сприяння та особисто… подав рукопис до Петербурзького цензурного комітету.

Так про це і зазначено в цензурному реєстрі рукописів, розглянутих 1840 р.

Дата надходження в цензуру - 7 березня 1840 р.

Заголовок - “Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения”; зазначено, що рукопис надійшов від Гребінки.

Кількість сторінок - 20.

Цензор - Корсаков.

Правда, в офіційному документі П.О.Корсаков поставив іншу дату схвалення, чомусь заднім числом - 12 лютого 1840 р. Саме її зазначено на звороті титульного аркуша видання.

Набиралися та друкувалися 115 сторінок приблизно місяць.

За свідченням П.І.Мартоса, поему “Тарасова ніч” він заносив останньою, коли друк закінчувався. На його прохання П.О.Корсаков підписав поему, навіть не учитавши її.

У своїх кумедних спогадах Петро Іванович Мартос, який вмів ходити домовлятися, на відміну від Євгена Павлопича Гребінки, котрий умів читати та готувати до другу, так відтворює методу, як він замолоджував цензора:

- Хорошо! - сказал он, - оставьте рукопись и дня через два пришлите за нею.

- Нельзя, Петр Александрович, в типографии ожидают оригинала.

- Да мне теперь, право, некогда читать.

- Ничего, подпишите, не читавши; все равно вы не знаете малороссийского языка.

- Как не знаю? - сказал он обиженным тоном.

- Да почему же вы знаете малороссийский язык?

- Как же! Я в 1824 г. проезжал мимо Курской губернии.

- Конечно, этого достаточно, чтобы знать язык, и я прошу у вас извинения, что усомнился в вашем знании. Но, ей-богу, мне некогда ждать; пожалуйста, подпишите скорее, повторяю, в типографии ожидают оригинал.

***

Однак, коли в перших числах квітня 1840 р. “Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения” був повністю готовий, сторож змісту схаменувся та зажадав значних вилучень. Останні сторінки книжки нашвидкуруч переверстували, а в тексті “Тарасової ночі” зробили три купюри.

Навіть демократично настроєний Петро Олександрович Корсаков не пропустив уривки, де згадувалася Гетьманщина, що “вже не вернеться”.

У реєстрі Цензурного комітету зазначено, що цензор підписав квиток на випуск “Кобзаря” з привілейованої друкарні Є.Фішера 18 квітня 1840 р.

Без грубої палітурки книжка видавалася в синювато-синій, так званій “німій” обкладинці, без будь-якого на ній друкованого тексту.

Зворушено вітав появу першої Тарасової збірки тонкий лірик і драматург Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778-1843):

- Десь, я думаю, ні з одним чоловіком і ні з яким письмом не було того, що мені було з Вами, мій коханий пане Тарас Григорович. Щось дуже не просто почалося, і до чого-то воно дійдеться - побачимо. А почалось із почину, що Вас я кріпко улюбив, знайшовши таке м’якесеньке серденько і душу чисту, мов хрусталь... Бодай ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на голові, що вже його не багацько, та й те настопужилося, а біля серця так щось і щемить, в очах зеленіє. Дивлюсь... жіночка моя хустиночкою очиці втира... Ваші думки кріпко лягають на душу.

Стартова частина тиражу вийшла з друкарні на тиждень раніше офіційного дозволу. Перші ж примірники “Кобзаря” на 115 с., без ідеологічних вилучень із “Тарасової ночі”, - благополучно побачили світ. Один із таких рідкісних примірників, кажуть, зберігається у Науковій бібліотеці Санкт-Петербурзького університету (відділ рідкісних книг, шифр: Е І 4523, інв. № 18786).

Не пізніше 13 квітня 1838 р. гордий видавець П.І.Мартос подарував такі примірники Є.П.Гребінці, Н.В.Кукольнику, М.Я.Прокоповичу та іншим. Особливо раділи за товариша Іван Максимович Сошенко та Аполлон Миколайович Мокрицький, котрі були взагалі першими читачами, ще недрукованих ранніх творів Шевченка та досі мали лишень рукописні списки, хоча й зберігали реліквії до кінця свого життя.

Сучасник і свідок Тарасових успіхів в Україні етнограф та історик О.С.Афанасьєв-Чужбинський (1816-1875) висловив влучну думку: до появи “Кобзаря” українські твори читалися якось мляво і тільки “Кобзар” миттю розбудив апатію і викликав любов до рідного слова”.

***

Буквально за кілька днів “Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения” Тараса Шевченка ліг на полиці основних книгарнях Північної Пальміри. Зі всіх прижиттєвих видань творів перша книжечка мала найпривабливіший вигляд: цупкий папір, зручний формат, чіткий шрифт. Промовисто, але збірка побачила світ майже в день других роковин викупу автора із кріпацтва.

Перший наклад у тисячу примірників розлетівся буквально за два тижні, здобувши  шалену популярність. Це при тому, що він продавався надмірно високою ціною - 1 (один) карбованець сріблом.

Вважала свята трійця на позитивну реакцію, але здобути такий успіх ніхто навіть не сподівався. Жодне в попередніх українських видань не набувало такого широкого розголосу. Численні рукописні списки, на які нерідко й тепер можна натрапити в архівах та музеях, набагато збільшили наклад видання. Небачено швидким та органічним виявилося й проникнення поетичної збірки у народне середовище.

Заборона й вилучення “Кобзаря” 1847 р. зробили реліквію української літератури раритетом ще за життя автора. Повернувшись із заслання, Т.Г.Шевченко не мав власного примірника того видання.

Перше з відомих шевченкознавству оголошень про продаж Євангелія від Тараса зустрічається в розділі “Библиографические и разные известия” числа петербурзької газети “Северная пчела” від 4 травня 1840 р.:

- В книжных магазинах В.П.Полякова, на Невском проспекте, на углу Михайловской улицы, в доме графини Строгановой и в Гостином дворе, на Суконной линии, №17, поступили в продажу:

...Кобзарь Т. Шевченка, СПб., 1840 р., 1 крб. србл..

А нижче - повідомлялося про вихід у світ… “Героя нашего времени” М.Ю.Лермонтова, байок І.А.Крилова тощо.

Відчуваєте, як він ставав у шерегу корифеїв новітньої літератури Імперії, не лише української літератури? Сучасники стверджували, що вже того року Тарас Шевченко користувався неабиякою популярністю серед земляків, які збиралися на квартирі у Є.П.Гребінки. Зокрема літератор Іван Іванович Панаєв (1812-1862) у своїх спогадах про Кобзаря  згадував:

- В этот раз у Гребенки сошлось многочисленное общество и между прочим Шевченко, который уже начинал пользоваться большою популярностью между соотечественниками… После ужина все оживились еще более. Гребенка начал напевать малороссийские песни, а Шевченко подплясывал под свои родные звуки.

Що не кажіть, а воля робить із людини співочого птаха, а із митця – небожителя.

***

…Не пригадаєте, чи є ще десь у світі музей однієї книги? А ось у Черкасах існує такий. Можливо, єдиний. Музей “Кобзаря” Т.Г.Шевченка відкрився у травні 1989 р. в меморіальній будівлі, в якій із 18 до 22 липня 1859 р. у сім'ї Цибульських жив відомий літератор, про що свідчить меморіальна дошка.

Не скажу краще, тож процитую улюбленого Івана Франка, котрий точно підмітив:

- Поява Шевченкового “Кобзаря” 1840 р. в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після “Енеїди” Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову.

Так український народ і дістав свою настільну книжечку.

Написав. Почухав потилицю. Замислився і сам себе запитав:

- А чому тільки український?

Твори Кобзаря перекладені всіма слов’янськими мовами, народи яких не бикують, а ще - грузинською, вірменською, казахською, узбецькою, німецькою, англійською французькою, датською, новогрецькою, іспанською, румунською, італійською, угорською, хінді, бенгальською, японською, корейською, в’єтнамською, малайською та багатьма іншими.

***

Спливло якихось півтора десятиліття, а про успіх видання серед простих українців, чи не найкраще написав, відвідавши Полтаву 1860 р., у листі до Шевченка Пантелеймон Олександр Куліш (1819-1897), кому сентименталізм був просто чужий:

- Тут-бо... всяка душа письменна й щира з вашим “Кобзарем”, наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко їм і книжок не буде треба. Бо повитверджували усі ваші вірші напам'ять, - і стривайте, чи не по “Кобзареві” вони й Богу моляться.