Що сказала б Меркель, якби Путін щоденно вбивав німців

Заява керівника Міністерства закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмайєра, який рекомендував США утриматися від поставок зброї в Україну, вже встигла викликати подив, розчарування і обурення в Україні.

"Не існує військового шляху вирішення цього конфлікту - я говорю про це і американським друзям, які розглядають можливість поставок зброї. Це призведе максимум до більшої кількості смертей", - сказав Штайнмаєр.

Звичайно, не слід забувати, що подібну заяву дипломат зробив під час регіональної конференції Соціал-демократичної партії Німеччини в Нюрнберзі, себто головною її аудиторією, вочевидь, мали стати однопартійці Штайнмайєра.

Проте тон Штайнмайєра мало чим відрізняється і від тону Ангели Меркель, яка теж встигла заявити, що конфлікт на сході України не може бути вирішеним військовими засобами.

Фактично, те саме заявив і уряд Чехії в особі керівника МЗС Любомира Заоралека, пішовши у своєму цинізмі ще далі і відкрито заявивши, що "навіть якщо переговори проваляться, не можна сказати: все, посилаємо зброю". В перекладі з чесько-дипломатичної це означає – якщо переговори проваляться, Україна залишиться з російською агресією сам на сам.

При тому жодного реального і дієвого дипломатичного механізму врегулювання "нерозв’язуваного військовими способами" конфлікту жоден із миротворців не запропонував. Всі обмежились закликами до мирного врегулювання. Якби кожен подібний заклик зупиняв одного російського солдата, Путін би залишився без військ на передовій.

Схоже, що європейці прийняли рішення "відсидітися" за українськими спинами – обмежуючись, окрім антиросійських санкцій, спорадичною фінансовою допомогою та висловленням стурбованості (у випадках, коли активізуються бойові дії) та співчуття (у випадках, коли сепаратисти вбивають мирних жителів просто так, без наміру кудись наступати). Брюссель, а разом з ним і Берлін з Парижем, сподіваються, що рано чи пізно фінансове виснаження Росії охолодить наступальний порив Путіна, і тоді йому можна буде запропонувати співпрацю за новими, вигідними для Європи стандартами. При тому ризики розростання конфлікту до масштабів загальноєвропейської війни будуть мінімальними.

З першого погляду така позиція, якщо абстрагуватись від морально-етичних аспектів, і від'їхати подалі від лінії фронту, де сепаратисти, з якими можна тільки домовлятись, потрошку перетворюють дві області України на діючу модель Армагеддону, може видатись вигідною Європі. При ній ЄС виходить із цього конфлікту з мінімальними втратами. За реалізацію подібної моделі Європа готова підтримувати антиросійські санкції, влаштовуючи періодично прочистку мізків черговому Орбану (чим, до речі, й займалась Меркель в момент промови про потребу пацифізму на Східному фронті), а також давати Україні не надто великі кредити – без реальної надії на повернення.

Але є в цій моделі один великий-великий недолік. Вона не враховує того, що запаси міцності – матеріальної, фінансової, і, найголовніше, психологічної – для такої війни в Україні вичерпуються.

Бо можна скільки завгодно говорити про героїчну боротьбу за Вітчизну. Можна як завгодно довго перераховувати частину зарплати на форму, харчі та тепловізори для тих, хто ТАМ. Можна наказом Генштабу, повтореним президентом, заборонити чоловікам ходити по кефір, пиво та хліб без довідки з військкомату – покращивши в такий спосіб скрутне матеріальне становище військових комісарів.

Але армія не може роками стояти на блокпостах довкола Мордору і тільки огризатись на черговій обстріл, провокацію чи диверсію. А якщо більш загально – то армія мусить наступати. Або війна буде програна, раніше чи пізніше.

І якщо це "велике стояння" затягнеться ще на рік-другий, "впасти" може все. Втомлені волонтери, обстріляні блок-пости, президентський штандарт з флагштоку. Ну, і європейські надії "купити мир" заодно. Хоч нас це вже не хвилюватиме.

Але те, що для нас стане "фіналом гри", для європейців буде тільки початком справжніх проблем – в Прибалтиці, Польщі, Балканах і де завгодно ще. З'ївши "вежу" української оборони Путін матиме перед собою всю "велику шахівницю" для подальших комбінацій.

Врешті, зрозуміти – хоч і не виправдати – страх німців перед війною можна. Вони не можуть забути, що це таке – війна. Біда лиш в тому, що війна вже розпочалась і триває, як її не називай. А якщо на війні відмовитись воювати – буде аншлюс. Який може стати тільки прелюдією до наступної, більшої війни. Кому, як не німцям та чехам, це знати?