Чи варто Україні боротись за вигнання Росії з ООН

Формальні причини – чи, принаймні, приводи для позбавлення Росії її статусу в міжнародній організації існують. Зокрема, анексія Криму, котра змінила кордони Російської Федерації, може стати підставою для сумнівів у тому, чи по праву займає своє місце Росія як в Раді Безпеки, так і в ООН взагалі.

Бо прийняли Росію до ООН в 1991-92 роках за згодою інших країн СНД замість зниклого з політичної карти світу СРСР (до того РРФСР, на відміну від України та Білорусі, членом ООН не була). І Росія пообіцяла виконувати всі без винятку міжнародні договори і зобов’язання СРСР. Анексувавши Крим, Росія формально порушила як рішення керівництва СРСР, так і підписані міжнародні договори.

Проблема виникає з механізмом виконання подібного безпрецедентного рішення. Міжнародний суд ООН, який, теоретично, міг би розглянути це питання, береться до справи тільки у випадку згоди на процес обох сторін. Звичайно, відмова Москви від процесу стане черговою сумнівною плямою на й без того не ідеальній репутації, але вирішити питання в такий спосіб явно не вдасться.

Гіпотетично подібні рішення доведеться приймати Генасамблеєю. Але, зважаючи на невизначеність правового поля, безпрецедентність події і очікувану активну протидію процесу як з боку Росії, так і з боку її союзників, процес явно розтягнеться на багато місяців, і не гарантує ніякого реального результату.

Реалістичнішим, насправді, видається варіант визнати Росію учасником україно-російського конфлікту, і тоді, відповідно до статті 27 Статуту ООН, її можна буде виключити з обговорення українського питання.

Хоча і подібний сценарій, насправді, не вчинить помітного впливу на російсько-українську війну. Безумовно, це теж будуть репутаційні та іміджеві втрати для Москви – але останнім часом подібних втрат стільки, що поява ще однієї нікого в Кремлі не злякає.

Натомість єдиний дієвий механізм впливу ООН на будь-який конфлікт (якщо не рахувати висловлення стурбованості, звісно) – це введення миротворчого контингенту. Та ставши стороною конфлікту на Донбасі не тільки де-факто, але й де-юре, Росія отримає повне право введення миротворчого контингенту заблокувати. Тільки тепер вже на правах сторони конфлікту, а не члена Радбезу ООН.

Простіше кажучи, проблема не в тому, що українські дипломати не знають, як можна мобілізувати підтримку світової спільноти і вплинути на російського агресора за допомогою поважної міжнародної організації.

Біда радше в тому, що ООН, яка ніколи не була надміру дієвим механізмом для вирішення масштабних міжнародних конфліктів, у випадку, коли агресором виступає член Ради безпеки ООН, є абсолютно і концептуально безсилою.

А Україні, для того щоби реально протидіяти зовнішній агресії, варто консолідувати власні військові ресурси, шукати фінансової та ресурсної допомоги у своїх союзників, і, найголовніше, відновити рівень довіри громадян до влади, який після "перемоги у Дебальцевому", повідомлення про Суркова, "який керував вбивствами на Майдані" та інших сумнівних піарних ходів може опуститись нижче критичної позначки.

В іншому разі чисельні вираження стурбованості, яких ми цілком достатньо наслухались що в Радбезі, що на Генасамблеї ООН, будуть продовжуватись аж до останнього співчуття – у зв’язку зі зникненням однієї східноєвропейської держави, що є співзасновницею ООН і представник якої головував у Першому установчому комітеті в Сан-Франциско, де були розроблені преамбула та перший розділ Статуту ООН.