Гімн. I. Літургія свободи

Вперше на західноукраїнських землях, саме у Перемишлі, в будинку "Під провидінням", що тоді належав до власності єпископської консисторії, із нагоди четвертих роковин смерті Великого Кобзаря відбувся скорботний Шевченків вечір. Це й не дивно, на ті часи саме повітове містечко, що лежить над річками Сян та Вігор, перетворилося в Галичині на центр духовного та національного відродження.

Продовжуючи піднесену риторику попередніх промовців, український письменник та видавець альманаху "Мета" Ксенофонт Климкович (1835-1881) задекламував вірша "На вічну пам’ять Тарасові":

- Народ наш великий, пропащий без волі, / Живе - проживає, милуючи правду - / Дамо собі раду, дамо собі раду! / І - з попелу фенікс - з цієї руїни / Таки ще воскресне доля України!

Затим у театральній залі під час першого в Західній Україні Шевченківського концерту голова Перемиського студентського клубу Анатоль Вахнянин (1841-1908) бадьорим баритоном оголосив:

- А тепер, пані і панове, музика Михайла Вербицького, слова Тараса Шевченка, "Ще не вмерла Україна". Виконує кафедральний хор Перемишля під орудою Анатолія Вахнянина". Пісня-хор публічно у нас виконується вперше.

Під склепінням театральної зали заключним номером урочистих "вечерниць в пам’ять Тараса" грянула музика, якій судилося стати могутнім Державним Гімном України. Стоячи в-півкруга за декламатором, молоді козаченьки гукнули сильним хором завітній Славень. Пророчі слова розтанули у перших акордах: історична подія освітилася величчю, а щира радість захоплених слухачів освятила місце.

Коли пісня-хор закінчилась і вибухнули шалені оплески, зусюдибіч залунало:

- Яка велич! Справжня сила духу! Фантастика!

На концерті був присутній автор музики, скромний парох с.Млинів Яворівського повіту Михайло Вербицький. Щиро усміхаючись, душпастир приймав вітання. То було заслужене визнання місцевого музики; на вечорницях в пам’ять Тараса поряд із увертюрами до опер "Тит" В.А.Моцарта і "Біла дама" Франсуа Буальдьє виконувалися сучасна музика українських композиторів, зокрема хорові твори І.А.Лаврівського (1822-1873) та М.М.Вербицького.

Літургію Свободи, Віри, Надії Київ того дня не почув.

Третя дивина полягала в тому, що автор тексту, київський поет Павло Чубинський та автор музики, галицький композитор Михайло Вербицький - за життя так і не познайомилися. Але їх, спільників по національній ідеї, об’єднували куди більш потужні порухи - любов до України та шана до Тараса.

І було щось напрочуд символічне в тому, що слова Гімну України створив православний полтавець з Наддніпрянщини, а музику - руснак із Лемкінщини греко-католицького віросповідання. Від самого початку наш національний Славень жадав перетворитися на реальне рукостискання, на символ братерської Злуки всіх українських земель, попри етнічні відмінності, різні вірування та людські вподобання.

***

Пролетіли літа. Прокотилися Західною Європою війни, не раз змінювалися кордони країн. На жаль, готель "Під провидінням" не зберігся. Під час Другої світової у будинок влучила авіабомба, вщент зруйнувавши споруду. Нині на вулиці Францисканській, саме на тому місці, де колись, стояв готель, жебонить споруджений муніципальною владою фонтан. Ніби наспівуючи одвічне: - Все тече, все змінюється.

Та історія залишається історією, а факт фактом. Тут вперше публічно пролунав наш Державний Гімн. Хоча, існує припущення, що принаймні на півроку раніше, у Львові ту пісню в дещо іншому викладі викликали на "біс!" глядачі вистави "Запорожці" театру народного товариства "Руська бесіда". Збереглася рецензія на виставу, де особливо високу оцінку заслужив один номер – пісня-хор… "Ще не вмерло Запорожжа" панотця Михайла Вербицького. Хоча в творчому доробку галицького композитора такий хор більше ніколи не згадувався, що дало підстави серйозним дослідникам стверджувати, що мова йшла не про… майбутній український гімн.

Якщо вести мову про наш національний Славень, варто дослухатися думки авторитетних сучасників. Коли на київському Майдані, де в Новорічну ніч 2014 р. сотні тисяч людей співали український Гімн, тут побував всесвітньовідомий композитор Валентин Сильвестров (1937). Він не стримався, а гордо так мовив:

- Я був свідком чогось живого, коли весь Майдан заспівав "Ще не вмерла Україна". Це щось особливе. Хочу сказати, що Гімн України – дивовижний твір. Михайло Вербицький... жив в Австрійській монархії, мабуть, дуже любив Шуберта і мав мелодійний дар - це помітно з його літургій. Так, він був церковним композитором. І цю патріотичну пісню він створив, як церковний композитор; це ж алілуя, розспів... У державних гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір: у ньому є ознаки літургійного початку. У цьому хорі затонула якась пам’ять про Літургію, про всеношну. Тому в простому наспіві, немов дме вітер, наче гілки дерев співають.

Луцький історик Іван Іванович Сварник (1952) продовжує думку:

- Патріотична урочиста музика, "Ще не вмерла Україна", збуджує інтерес, змушує людей пишатися собою, об'єднуватися зі земляками і відчувати гордість, що ти - Українець. Саме тому український Гімн пережив десятиліття переслідувань і заборон. Однак, головною піснею Держави він по-справжньому став саме тепер.

…10 березня 1865 р. в Перемишлі український композитор особисто брав участь у першому вікопомному виконанні своєї пісні-хору. Про такий тріумф панотець і мріяти не міг. Патріотична літургія окрилила 50-літнього автора, тож до своїх Млинів він не торохтів возом, а ніби летів на крилах. Ще стільки хотілося встигнути зробити, та недовго о. Михайлові Вербицькому судилося ширяти у світі музики та мрій.

Цілком згоден із письменницею Наталею Околітенко, яка сумно зазначила:

- Попри все, музика Вербицького стала рідкістю: вона не звучить у концертних залах, її мало в інтернет-просторі. Тільки раз - 11 грудня 2010 року симфонічні твори великого українця виконувались у Львівській обласній філармонії. Якщо Об’єднання українців у Польщі до 140-річчя смерті композитора видало диск із музикою М.М.Вербицького і двотомний альбом про його творчий шлях, то в Україні на це не знайшлося коштів, що честі нам не робить.

Хоча б трохи заповнимо прикру прогалину, бо минає 200 років від дня народження патріотичного музиканта.

***

Дивним чином Господь визначає тих обранців, через яких звертається до народів.

Михайло Михайлович Вербицький народився в містечку Явірнику Руськім, що на Перемишлянщині (нині - територія Польщі), 4 березня 1815 р. у родині греко-католицького священика з Улючі.

Мешкаючи в старовинній оселі, бідна сім’я не розкошувала. До того ж, між чоловіком, Михайлом Андрійовичем та дружиною, Пелагеєю Іванівною, яка походила зі знатного міщанського роду Пацановських, - миру не панувало. Їхній первісток, Михайло Малахія, народжений 19 січня 1813 р. через 26 місяців помер.

Тож другий Михайло, названий в пам’ять старшого брата, став у родині старшим. Рукоположений 1804 р. панотець Михайло брав близько до серця домашні чвари та незгоди, тож заслабнув, зліг і 1825 р. віддав Богові душу. Ледве перечекавши річну жалобу, молода вдовиця вдруге пішла заміж, а двох малолітніх дітей - старшого Михайла та молодшого Володислава (1817), полишила.

Відсутність родинного вогнища, брак материнської ласки та живого татового слова на все життя незагойно покарбували маленькі серцях.

Бог послав малим доброго опікуна. Сиріт до себе, в повітовий Перемишль покликав місцевий єпископ Іван Снігурський (1784-1847). Уйчич, тобто двоюрідний дядько за материнською лінією мав славу людини до вельми освіченої, широких європейських поглядів, але найголовніше, що він замінив хлопцям, і тата, і маму. Ставився владика до дітей добре і, якщо траплялася вільна хвилина, присвячував її хлопцям: цікавився успіхами в Українській державній чоловічої гімназії (вул.Словацького, 18-21), ласкаво наставляв, ведучи духовні бесіди.

За схвалення опікуна хлопці відвідували музичну школу. Маючи хист і гарні голоси вокального типу, вони брали уроки гри на різних інструментах та змалку співали у місцевому кафедральному хорі, яким керував регент латинської кафедри Вікентій Курянський. Взагалі, 1828 р. став для братів Вербицьких першою важливою віхою: на уроках музики вони усвідомили власне покликання. У Володислава відкрилося чарівний дискант (boy soprano), а в Михайла - прекрасний альт.

Так музика стала Життям.

Від 1829 р. доля пересадила їх у вищий регістр, пославши талантам нового навчателя. Регентом Перемиського кафедрального хору став чеський музикант Алоїз Нанке (1780-1835), котрий прибув із міста Брно. Новопризначений директор виявився кваліфікованим диригентом. За п’ять років під його орудою невеличкий чоловічий хор при кафедральному костелі отців єзуїтів Св. Івана Хрестителя став окрасою краю, часто співав у храмах та на єпископських прийняттях.

Пригадуючи ті часи, Михайло Вербицький писав, як він відкривав Україну в собі:

- Наш хор дорівнював добрій опері! І виявилося, що в Європі, окрім трьох відмінних за характером категорій музики: німецької, італійської і французької, - є ще й четверта: українська.

На щастя, регент Алоїз Нанке також викладав і вокал у Дяко-вчительського інституту в Перемишлі, де згодом навчались брати Вербицькі. Під пильним оком наставника зі шкільної лави Михайло та Володислав знайомились із творами видатних українських композиторів Максима Березовського (1745-177) та Дмитра Бортнянського (1752-1825), а також їхніх західноєвропейських колег: Бетховена, Гайдна, Шуберта, Россіні, Карла Вебера, Даніеля Обера. Без належної школи немає міцного автора.

Допитливість вела таланти далі. Потрапивши до єпископської канцелярії, Михайло мав можливість знайомитись із музичними виданнями і партитурами, які з Відня до Перемишля віз благодійник, владика Снігурський. У солідній бібліотеці єпископської резиденції юнак поглиблював знання із нотної композиції, за потреби детально консультуючись у помічника Алоїз Нанке, наступного диригента кафедрального хору костелу Св. Івана Хрестителя, чеського оперного хориста із розкішним басом Вінкента Серсавія (1802-1853). Ймовірно, на початок 1830-х рр. припали і перші спроби Михайла Вербицького створити власну музику церковного змісту. Ймовірно, вона лише переспівувала… тодішні приклади німецької та чеської хорових літератур.

***

По закінченні навчання в Перемишлі, де "...школа стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері", - життєві шляхи братів розійшлися.

Знаний на той час сопраніст Володислав Вербицький подався на військову службу, замолоду трагічно загинув. А ось старший брат, ще будучи гімназистом VII класу,  вступив 1833 р. до Львівської греко-католицької духовної семінарії.

Юнак мав вдачу жваву, непосидючу. Отож семінариста більше вабило світське та музичне життя, аніж богословські студії. Уже на перших курсах майбутнього панотця кілька разів виганяли із бурси. За участь у бунті семінаристів проти поганого харчування першокурсника покарали суворим карцером, правда, … на шість годин.

Як стверджував історик Іван Іванович Сварник:

- Михайло Вербицький часто пропускав лекції. Був ще той мрійник та оригінал! Якщо дорога потребувала п’яти хвилин, семінарист долав її за дві години. Крокуючи, він часто співав. Викладачів лютувало, що студент самочинно і коли заманеться залишав стіни семінарії, що суворо забороняли правила внутрішнього розпорядку.

Підлітки є підлітки; якщо в костелі не було регента, вони стрибали через… пульт! І студент першого року навчання важко забив поперек, та ще й так, що без сторонньої допомоги не міг перевернутись у ліжку.

Перебуваючи п’ятнадцять тижнів у лікарні, Михайло Вербицький вивчився грати на гітарі, під яку в майбутньому він писав всі власні твори.

Ну, а як ви вважали: під орган? Так до костелу не набігаєшся!

Уявляєте, бурсака у рясі і з гітарою? Нічого кумедного тут нема.

Саме таким і був Михайло Вербицький. Бо ж у ті часи панувала мода на струнний інструмент. Серед прогресивної міської молоді вважалося гарним тоном майстерно грати на семиструнній гітарі та, опустивши брови, співати… народні пісні.

Як пізніше зауважить винахідник синтезаторів Роберт Муг (Robert Moog):

- Нова доба потребує нових інструментів, а нові інструменти торують новий погляд.

Опанував гітару й Михайло Вербицький.

Перебуваючи чотири місяці із зламаною ногою в шпиталі, він вправлявся грою на інструменті. Приятелі заздрили: він відшлыфував техніку так, що рівних йому в семінарії не було. Гітара стала вірною подругою Михайла на все подальше життя.

Їй бурсак звіряв думки, печалі, мрії, найпотаємніші почуття. Більшість їх Михайло записав мовою музики. Переказують, що навіть головний твір "Ще не вмерла Україна" він, уперше, виконав у колі друзів під гітару…

Чи не чув його, бува, трохи пізніше лідер треш-метал-групи "Megadeth", гітарист Дейв Мастейн (Dave Mustaine), котрий так висловив ставлення до інструмента:

- Для мене гітара - зброя, а не як пензлик для малювання!

***

Не один раз семінарист поривався залишити суворий заклад. Та від необачного кроку повсякчас стримували, то друзі, та названий батько, єпископ Снігурський.

Врешті-решт життя в бурсі Вербицькому осточортіло, і 1836 р. другокурсник богослов’я вирішив закінчувати студії... екстерном. Як? На літніх вакаціях 1837 р. 22-річний парубок узяв та й одружився з австрійкою Барбарою Сенер. У цьому вчинкові був увесь Вербицький - нестримний, емоційний, вибуховий.

Такі спочатку роблять, а зважають потім. За правилами церкви, студенти третього-четвертого курсів богослов’я мали жити в семінарії, тоді як одружених туди не пускали. Відтак Михайло втратив саме право на навчання.

Дуже часто кохання суперечить Любові. Не дивно, що розпочався тривалий період страждань, поневірянь, злиднів. Аби вижити, у Львові Михайло Вербицький давав уроки гри на гітарі та інших інструментах, а також служив платним тенором у Львівській латинській кафедрі, працював басистом і регентом хору в міському костелі бенедиктинок. Щоденна праця педагога примусила глибше вивчати теорію музики, гармонію співу, композицію. У майбутньому ті навички стали мов знахідка.

18 січня 1839 р. дружина привела сина Івана, але сама несподівано померла.

Згорьований вдівець… поновив навчання у Львівській духовній семінарії.

Однак упродовж короткого часу в третьокурсника богослов’я нагромадилося скільки гріхів, що досвідчені пастирі повторно виключили бурсака із формулюванням:

- За куріння бакуну (тютюн) та недисциплінованість.

Невдовзі Михайло Вербицький одружився удруге. Того разу його обраницею стала дочка простої пралі, яка працювала у покійного генерала австрійської кавалерії князя Генеквіна фон Фреснеля: двом синам конче потрібна була мати!

Доля знову йому усміхнулася. У той час, коли нотний спів бурхливо розвивався, у Львівській семінарії дисципліна не мала гарного педагога. Про це дізнався єпископ Снігурський та наприкінці 1839 г. наказав ректору В.Бохенському прийняти Вербицкого на посаду вчителя співу з оплатою праці 100 ринських злотих. На рік.

 Це було вп’ятеро менше, аніж платили іноземцям, зокрема Алоїзу Нанке.

Пропрацювавши сім років учителем співу у Львові, разом з дітьми 1846 р. галицький музика повернувся до Перемишля, де за сприяння Івана Снігурського дістав посаду кантеліста при консисторії Перемиського собору (капітули) крилошан.

У вільний час він писав, як церковну, так і світську музику. Дивакуватий сільський композитор у рясі став автором (!!!) першого українського посібника гри на гітарі - "Поучені гітари". Ось чому українська рок-музика джерельно духовна.

***

Невтомний шукач музичної Гармонії вчився все життя. Коли трапилася нагода,  Михайло Вербицький познайомився із славетним органістом і керівником хору латинської Перемиської кафедри Францем Лоренцом (1805-1883), котрий в Галичину прибув із Відня. Саме у того освіченого регента приватними уроками українець поглибив власну освіту, зокрема опанував науку композиції і тонкощі контрапункту. Так, у Перемишлі, розпочався надзвичайно важливий період його творчого життя.

Активність буквально фонтанувала. Михайло Вербицький співав у кафедральному соборі, сам диригував чоловічим хором, писав музику до вистав. І… не журився, бо із музикою він наче переродився. Із головою лемко пірнув у культурне життя Перемишля. Доля дарувала йому шанс здійснити мрію - стати композитором.

Весь 1848 рік буяла творча весна, бо ж вирувала весна народів.

Напівголодний, але одержимий ідеями свободи, демократії, українського відродження, які поширилися на Галичині після скасування кріпацтва та під впливом революції в Угорщині, - Михайло шукав самовираження бурхливим почуттям.

У Перемишлі він уже став знаним авторитетом місцевого українства, яке запрошувало митця на свята, вечірки, концерти.

На 35-му році життя Михайло Вербицький домучив Львівську духовну семінарію. І в лоні Святої Церкви його висвятили на священика та направили у парафію до села Завадова в Яворівському повіті. Через два роки, у 1852 р., у пошуках кращої долі він опинився в с.Залужжі того ж повіту. Потім були с.Стрілки Старосамбірського повіту, а звідти парох назавжди перебрався до Млинів Яворівського повіту, що у  Надсянні.

Творча ейфорія дисонувала з побутовими клопотами та матеріальними злиднями.

***

Попри сан і посаду, надії о.Михайла на заможне життя не справдилися.  Хоча Млини вважалися великою парафією: там мешкали 1362 вірних греко-католицької церкви, проте належного прибутку духовне годування не посилало. Давалася взнаки світська вдача? Чи: він просто нехтував пастирськими обов’язками задля творчості?

Мабуть, так воно і діялося, бо ж музичний доробок Михайла Вербицького за 20 років священнослужительства поповнився багатьма прекрасними хорами (піснями), симфоніями і навіть операми.

Давній товариш, однокласник по Перемиській гімназії та пропаґатор хорового співу на Галичині Іван Хризостосом Сінкевич (1814-?), під впливом якого М.М.Вербицький і навчився грати на гітарі, згадував:

- На обідньому столі млинівського душпастиря не було нічого, окрім яблук, тоді як гостей всіляко тут частували новими піснями, ідеями та мріями.

Доля знову забриніла в мінорі, коли 1858 р. померла друга дружина…

Здавалося, горе ходить за ним назирці. Справжню розраду двічі вдівець знаходив у творчості та власних синах. Буваючи в Перемишлі, священнослужитель активно долучився до… культурного життя Галичини, зокрема захопився театром. 

Щоденна людська радість – ось вона дорога, аби не збожеволіти із розпуки.

На свіжі почуття у Часу був запит. Поясню. У сезоні 1865 г. місцевий "Руський Народний театр" виставив шість оригінальних п’єс українських драматургів-галичан, які майже рік змагались у першому драматичному конкурсі, оголошеному Театральним виділом товариства "Руська бесіда". На жаль, жодна з них не стала, не те що українською, а навіть міською подією.

З-поміж інших за підсумками творчого огляду другою премією була вшанована мелодрама "Підгірняни" отця Івана Гушалевича (1823-1903), прем’єра якої відбулася 27 квітня 1865 р. Щоправда, театральні оглядачі вважали, що п’єса завдячує успіхом головним чином завдяки талановитій музиці (!!!) Михайла Вербицького!

Із того конкурсу його грошова частина премії склала аж… 50 ринських злотих.

Хоча вистава дуже добре продавалася; за життя композитора "Підгірняни" ставилися на сцені сімдесят разів, протримавшись у репертуарі понад тридцять років; ще 1901 р. вони давались у Львові.

Чомусь, коли дослідники оглядають творчий доробок М.М.Вербицького, не підкреслюється важливий факт: він - не автор одного-єдиного Гімну, "Ще не вмерла Україна". Так, найбільшу, найважливішу частину творчої спадщини композитора складають хорові твори, написані на тексти галицького панотця Івана Гушалевича, а також о.Маркіяна Шашкевича (1811-1843), Володимира Стебельського (1848-1891) та інших. І в тому був колосальний освітянський подвиг, реальне подвижництво душпастира із Млинів, котрий через музику потужно популяризував твори українських поетів. Досить згадати "Жаль" на вірші Маркіяна Шашкевича, "Поклін" Юрія Федьковича, "На погибель" і "Тост до Русі" Володимира Стебельського.

Але це був і успішний театральний композитор. З-поміж знаних вистав, з огляду на оригінальну авторську музику М.М. Вербицького, вважались у публіки дві мелодрами І.М.Гушалевича - "Підгіряни" (1864) та "Сільські пленіпотенти" (1870). Проте до послужного списку панотця слід додати й п’єси "Верховинці", "Козак і охотник", "Проциха", "Жовнір-чарівник" ("Москаль-чарівник") Івана Котляревського, "Гриць Мазниця, або: Муж заманений" ("Жорж Данден") Мольєра, "Запропащений котик" та інші. На жаль, більшість партитур до наших часів не збереглися.

Такий факт. Оперета "Підгіряни" авторства двох західноукраїнських панотців - Івана Гушалевича та Михайла Вербицького, успішно пройшла сценами, не тільки Західної та Східної України, але навіть ставилась (!!!) у Санкт-Петербурзі. Російською мовою п’єсу переклав протоієрей Василь Гречулевич (1791-1870), котрий духовно годував мирян в селі Ганнопіль Брацлавського повіту Подільської губернії.

А це прізвище багато що значило в царській Росії. За феноменальні переклади біблійних текстів, друковані проповіді та катехизаторські бесіди, виконані гарною українською мовою, російський цар нагородив того православного панотця, настоятеля Чудо-Михайлівського храму, В.Я.Гречулевича … золотою медаллю.

***

Не знаю, кому і в якій з імперій велося легше: галичанам – при цісарській владі, чи східнякам – при царському гнобленні. До власної Незалежності Україна торувала несхожені дороги, а кожен свідомий українець, як на Сході, так і на Заході, намагався робити якнайліпше те, на що він здатен.

Пробуджуючи національну самосвідомість, культурне життя у Перемишлі вирувало на театральній сцені місцевого готелю "Під провидінням".

Окрім професійних акторів, переказують, у виставах залюбки брали участь молоді городяни, котрі виконували дрібні ролі. Приміщення завжди заповнювалася вщент. На вистави тут збирався люд, не лише з околиць повітового містечка, але й спускався із Самбірських, Турчанських і Сяніцьких гір. Іншими словами, публіка прибувала до україномовного театру з усієї Бойківщини.

Визначаючи роль Михайла Вербицького в новітній україністиці, мав рацію композитор, музикознавець та педагог Станіслав Людкевич (1879-1979), коли, назвав колегу не тільки основоположником професійної музичної культури в Галичині, а "символом нашого національного відродження".

До чого я веду? Наш мелодійний душпастир не був таким собі новачком нотних лінійок, і, перш ніж написати Державний Гімн України, він вивчився переконливо вправлялись у великих музичних формах. Стриманий на лестощі, Іван Франко називав М.М.Вербицького "найзначнішим талантом" серед галицьких композиторів.

***

Для симфонічного оркестру М.М.Вербицький написав 11 творів типу увертюр ("симфонії") у вигляді вступів до балетних, оперних та концертно-симфонічних і драматичних п’єс і театральних творів. Одна з них прозвучала 29 березня 1864 р. на відкритті львівського театру "Народний дім". Так були у композитора і популярні світські мелодії - два полонези, кілька легких вальсових варіацій. Про що це нам свідчить?

Автор впевнено володів належною для композитора технікою оркестрування, він органічно поєднував ранньокласичну європейську музику із шедеврами української народної пісні. Деякі з увертюр панотця Михайла Вербицького, в пізніших обробці Станіслава Людкевича та Дениса Січинського (1865-1909), не одне десятиліття виконувалися в українських театрах.

Що цікаво, М.М.Вербицький першим із музик Галичини звернув увагу на могутні вірші Тараса Шевченка. Одним із найвидатніших його творів стала кантата "Заповіт", написана для змішаного і чоловічого хорів, соліста та симфонічного оркестру.

Той епічний твір про безсмертну силу Кобзаревого генія вперше виконали 1868 р. на святковому Шевченківському концерті у Львові.

Безперечно, упродовж всього життя Михайло Вербицький залишався, в першу чергу, автором мелодійних композицій церковного змісту.

Тими хорами він звеличував та похвально прославляв всемогутнього отця Бога.

У 1869 році, вже в лікарні, Михайло Михайлович скомпонував п’єси "Уже херувими", "Святий Боже", "Тобі поєм" та склав музику з акордами для двох латинських Божих служб. Подібні композиції літургійного характеру завжди складні за фактурою, багаті мелодикою, оздоблені розвинутою поліфонією.

Такою і має бути тиха і щиросерда бесіда із Богом, коли під акомпанемент гітари, опустивши брови, та не склавши руки, говориш про сокровенне.

***

Гарно сказав про творчий подвиг і людську вдачу М.М.Вербицького сучасник та побратим, галицький громадський діяч, журналіст і композитор Анатоль Вахнянин:

- Вербицький не побирав наук у жодній школі гармонії, але в творах його, цього недостатку не достережемо. Разом із тим розтягається праця його на широке поле церковної музики. Коли товариство "Бесіда" у Львові, а іменно нинішний її предсідник Юліан Лавровський (1821-1973), приложили руку до заложення руської сцени 1864 р., Михайло Вербицький був перший, що своїми композиціями підніс цю інституцію дуже високо. Не жахався покійний праці, хоч Русь не була в силі нагороджувати йому за всі труди. Зате слава й пам’ять про нього остануться в грудях кожного патріота, а товариство буде мати поза другими завданнями й те, аби позбирати всі його музичні твори.

Другу частину матеріалу читайте завтра.