Подорож до гетто

Під час конференції Ялтинської європейської ініціативи у мене відбулася цікава дискусія з однією німецькою журналісткою. Колега звинувачувала мене - втім, не тільки мене - у відсутності об'єктивності. У тому, що ми не хочемо діалогу з жителями Донбасу, чуємо тільки себе, не враховуємо думку інших. І це, звичайно ж, не журналістика.

У відповідь я сказав, що, звичайно ж, можна відвідувати Донбас і висвітлювати події - ця розмова, нагадаю, була ще до поїздки Андрія Куликова, появи на одному з каналів окупованої території українського журналіста я навіть і уявити тоді не міг. Але все це нагадує мені візит німецьких кінематографістів до Варшавського гетто. Відважні журналісти теж розмовляли з людьми на вулицях. У них не було ніяких проблем зі спілкуванням із представниками місцевої влади. Потім із цього візиту вийшов вельми "об'єктивний" фільм. З одним закадровим текстом для жителів Рейху і іншим - для західних країн. При цьому за співрозмовниками німецьких документалістів не стояли солдати з рушницями. Вони стояли по периметру гетто.

Моя співрозмовниця була ображена - як будь-яка людина, яка не хоче чути незручну правду. Так от, перед поїздкою в окуповані росіянами райони Донбасу потрібно сказати собі одну не надто приємну річ: це - поїздка до гетто. І подорож до гетто - та ще й з установкою вступити в діалог і розповісти правду - завжди знущання над його мешканцями.

Гетто може бути будь-якого розміру. Може бути розміром з кілька районів Варшави. Може бути розміром з Північну Корею. А може бути величезним - як Радянський Союз. Відмінність гетто від вільної країни одне - мені нікуди звідти дітися і я буду покараний, якщо буду протестувати або висловлювати незгоду.

У гетто живуть різні люди. Навіть у Варшавському гетто - при всій безвиході ситуації - були ті, хто співпрацював з окупантами і ті, хто займався прибутковим бізнесом. Так, спалили і тих, хто співпрацював, і тих, хто заробляв, і тих, хто молився, і тих, хто боровся. Але до цього тотального знищення в гетто йшло своє звичайне життя. Місцеве самоврядування, бізнес, політичні інтриги - як у середовищі посібників окупантів, так і в середовищі борців Опору. Покупки в магазинах. Театральні вистави. Свіжі газети. Все ніби було - і нічого не було. Тому що це було життя вже не перед смертю, а в смерті.

Звичайно, це екстремальний приклад - я згадав про нього тільки тому, що і в гетто приїздили "журналісти". Можна нагадати інший, менш екстремальний - Радянський Союз. Чи міг приїхати в цю країну який-небудь західний журналіст і виступити по телебаченню? Теоретично - міг. Те, що цього не хотіли радянські правителі, пояснюється їх ідіотизмом, а зовсім не бажанням приховати правду. Але що толку було б від обережного виступу такого майстра слова? Сказав би він те, що ми не знали? Правду про голодомор? Про репресії? Про безглуздість радянського ладу?

У Радянському Союзі з правдою не було особливих проблем. Проблеми були з двома речами - з бажанням знати правду і з наслідками цього знання. Ви могли знати те що відбувається насправді, але ні в якому разі не ділитися цим знанням. Не те що із західним кореспондентом - навіть з колегами та близькими знайомими. Наслідки не примушували на себе чекати. Зате як швидко "прозрівали" радянські люди! Як багато серед них було тих, хто знав правду - про Сталіна в 1956 році, про комунізм в роки перебудови! Упевнений, що і в Росії буде чимало поінформованих про злочини Путіна. І в Донбасі тих, хто усвідомлює, що ДНР - не республіка, а банда.

Але одночасно в гетто живе чимало тих, хто не хоче нічого знати. Насправді так жити набагато легше. Ви можете, звичайно, вступити з цими людьми в діалог. Але вони не дурніші вас. Просто правда для них не має ніякої цінності. Цінність має лише виживання в непростих умовах. Для них визнати вашу правду - це або приректи себе на ризик або погодитися з тим, що вони живуть неправильно. Крім того, кожен з них пам'ятає про солдата з рушницею. Нехай не поруч, але по периметру гетто.

Цих людей не можна переконати. Їх можна тільки звільнити від солдатні. Без жодної гарантії, що їхні погляди зміняться. Тому що - нагадую - справа  зовсім не у відсутності інформації, а у сприйнятті інформації. У системі цінностей. Саме тому в Німеччині досі нікуди не зникли люди, впевнені у правоті націонал-соціалізму. Саме тому в Росії величезна кількість людей молиться на Сталіна і легко відмовилася від правди про недавнє минуле - як тільки з'явилася можливість такої відмови. Саме тому поруч з нами живуть люди, які продовжують запевняти нас, що ніякої російської агресії не було.

Тому що можна звільнити людину з гетто, але дух гетто в багатьох незнищенний.