Найбагатша полячка Домініка Кульчик: Моя місія - продовжити справу батька

Наскільки це комфортно - відчувати себе найбагатшою жінкою в країні?

Та ситуація, яка зараз має місце, той рейтинг, який з’явився, – це складна для мене ситуація, зізнаюся. Бо так трапилося, що я опинилася у цьому списку на 1 місці з болісної і складної для мене причини: відійшов мій коханий тато. Тому для мене – це взагалі не причина радіти від такого місця. Щиро кажучи – це для мене не має жодного значення. Гроші для мене ніколи не були найважливішими. Так мене виховали мама і тато. Я знаю, що це тільки засіб досягнення цілей, вартісних, добрих, істотних, тих, у які ти віриш. Ця обставина для мене насамперед дуже емоційна і складна, і тільки таким чином я сприймаю цю ситуацію. Через це я сьогодні відчуваю, що якщо так склалася доля нашої родини, що сьогодні немає мого батька з нами – то наш обов’язок продовжити його справу, його місії, візії. І хоч його немає сьогодні з нами, треба зробити так, щоб він був присутній з нами у наших діях, думках, мріях, нашій важкій праці. Адже саме завдяки цьому він став людиною успіху. Завдяки цьому він змінював світ, вірив, що його можна змінити на краще. Він сприяв тому, щоб людям на цьому світі жилося краще, щоб вони відчували себе щасливими, відчували його любов. Це для мене місія, завдання і джерело натхнення. 

Я хотів би згадати про Вашого покійного батька, про доктора Яна Кульчика, якого дуже добре знали і в Україні, тому що він мав і в Україні бізнес, частина, між іншим, на теперішніх окупованих територіях, і досить багато мав гуманітарних проектів в Україні, Польщі, так як і у всьому світі, хотів Вас запитати: який бізнес був у нього в Польщі? Тому що в Україні завжди люди, які були багатими, це були люди, які близькі до бюджету, до влади, заробляли гроші завдяки корупції. А доктор Кульчик, наскільки я знаю, був дуже добре інтегрований у світ - він заробляв гроші в різних країнах. Як так сталося, що простий польський хлопець, який виріс у соціалістичній країні, раптом став найбагатшим?

Я гадаю, що мій тато пережив таке дуже виняткове, цікаве, добре життя тому, що мріяв, він завжди казав мені і моєму брату, що треба вірити, вірити, вірити. Що треба робити висновки з кожної поразки і кожного успіху. І що треба справді знати, куди йдеш, якщо ми знаємо, куди йдемо, а наші дії ґрунтуються на переконаннях, на знаннях і важкій праці, то ми досягнемо успіху. Був такий сімейний анекдот, який розповідали моя тітка і бабуся, що мій батько у віці 6 років (такому, як зараз у моїх дітей) заліз на копицю сіна, а його дідусь походив з села, жив у селі, під Бидгощем, заліз копицю, на саму верхівку і закричав: "Я буду міліонером". Якщо вірити в те, що слова мають силу, і що можуть творити дійсність, якщо вірити в те, що саме глибокі переконання і віра творять дива, то, мабуть, можна досягти дуже багато. Мій батько був прикладом людини, яка дуже сильно вірила, дуже сильно мріяла і дуже тяжко працювала, аби реалізувати свої мрії, і я думаю, що йому це вдалося. 

От Ви зараз в Україні з якого приводу, з якою метою? Це бізнес, це благодійні проекти?

Після смерті тата ми спільно з моїм братом Себастіяном взяли на себе обов’язок продовжувати те, що створив тато 25 років тому, тоді, коли у Польщі змінювалася дійсність і змінювався світ, і все було можливим, якщо у людини була відвага. Тато тоді створив першу приватну фірму, яка сьогодні є найбільшою польською фірмою, яка інвестує по всьому світу. Ми через це дуже щасливі і дуже пишаємося, що це сімейна фірма, що це польський капітал, що нам не треба мати комплексів перед світом. Тато дуже вірив, що завжди можна розвиватися, завжди можна шукати нові виклики, досягати нових континентів і країн. Він також дуже вірив в Україну. Щоразу коли він повертався з України до Польщі, і ми розмовляли про проекти в Україні, він казав, що це країна віри, надії, любові. Країна людей з надзвичайною енергією і силою. І це країна майбутнього. І через те, що він вірив в Україну, то й інвестував в Україну. І ми також із братом віримо в Україну. Тато пішов від нас, а ми хочемо продовжувати його віру, переконання і його справу. Саме тому я тут, щоб сказати: "Так, ми з Україною".

Вас не лякає те, що в Україні зараз йде війна? Багато іноземців зараз, навпаки, не думають сюди інвестувати або мати якийсь бізнес з Україною, переживають, що ми перебуваємо зараз у такій трансформаційній ситуації.

Україна проходить зараз дуже складний період своєї історії, але саме тоді, коли у друга проблеми, коли він долає виклики, то з ним треба бути поряд. Для мого тата Україна і люди тут – це були друзі. До того ж у тата завжди була відвага бути там, де не було нікого. І це, мабуть, також була одна з причин його успіху. Він не боявся. Він не боявся ризикувати, він не боявся відкривати, не боявся людей. Він був упевнений, що якщо приходиш з добрими ідеями, з добрим проектом, говориш про нього чесно, і якщо переконаєш людей, що те, що ми робимо, може змінити наше життя на краще, що це має глибокий сенс для всіх нас, і ті люди, до яких ти приходиш із такою пропозицією, місією, як правило, хочуть взяти участь у пригоді, у чомусь винятковому, у чомусь, що має глибокий сенс. Тато не боявся нових викликів, і ми також не боїмося.

Сімейна фундація "Кульчик Фаундейшн", якою я керую, бере дуже активну участь у допомозі Україні, ми - друзі України, бо тато був другом України. І минулого року в листопаді нам вдалося надати допомогу харківській лікарні обладнанням і ліками. А зараз триває акція з допомоги пенсіонерам з Донецької області. Ми ведемо збір коштів разом з інтернет-порталом "Онет-пеел". Мета – придбання продуктових наборів, кожен вартістю 25 злотих, це дозволяє прожити людині похилого віку  в Донецькій області два тижні. Ця акція користується великою популярністю, і вже вдалося зібрати багато посилок, передати в Україну, і ми цьому дуже раді.

Першим проектом, який "Кульчик Фаундейшн" реалізував в Україні, була підтримка команди рятувальників з Польщі з організації ПЦПН, які були тут на Майдані у найскладніші моменти, надавали медичну допомогу, а потім були наступні проекти. 

Ви раніше ж не займалися бізнесом. Я бачив Ваші телевізійні проекти, вони йдуть у нас на каналі, ми їх показуємо, документальні фільми, про Ваші благодійні проекти, які Ви реалізовували в різних країнах. І от зараз така зміна - Ви почали займатися бізнесом після трагічної загибелі батька. Продовжуватимете займатися тими благодійними каритативними проектами? І наскільки почуваєте себе комфортно в цій новій ролі - бізнесвумен?

Філантропічні проекти, які я веду, тривають уже 10 років, а вже приблизно два роки я розказую про них у репортажах – це те, що я обожнюю робити, і збираюся далі це робити, незмінно. Я впевнена, що треба робити те, що любиш, і те, у що віриш. Тепер, до того ж, оскільки ми залишилися з братом без нашого керманича, який завжди казав, що він - головний корпус літака, а ми - два його крила, ми повинні підтримувати один одного. Мій брат керує фірмою. Він - голова правління "Кульчик Інвестмент", а я - член наглядової ради. Я дбаю про фірму, займаючися всіма справами, пов’язаними зі  стосунками між людьми, з соціальними проектами, зі зв’язками з громадськістю. Це такі дві ноги фірми, які є нероздільними. Ми з братом прекрасно доповнюємо один одного, ми відрізняємося, але саме через це ми творимо злагоджений тандем. Тому сьогодні я продовжую вести соціальні проекти, бо ці проекти є і завжди були частиною нашої сімейної активності. Бізнес-проекти, якими керував тато, ніколи не були відірвані від відповідальності за місця і людей тих місць, де він вів бізнес. Тато завжди був дуже відповідальним підприємцем. Тому всі філантропічні дії завжди були важливою частиною активності фірми, і за це відповідала я. Сьогодні я надалі буду їх продовжувати. Може, більш офіційно і публічно надалі буду дбати про бізнес. 

Розкажіть про ці Ваші філантропічні проекти: в яких країнах їх робили, що саме?

Ці проекти, які ми ведемо у рамках діяльності "Кульчик Фаундейшн", виникли на підставі ідеї, яка виникла у нашій голові, на яку нас надихнув тато. Тато вірив, що у світі для правильного функціонування, для безпеки, повинна бути рівновага. Існують великі відмінності у майновому стані людей із різних країн. Навіть у рамках однієї країни ми бачимо великі відмінності у тому, як живуть найбагатші і найбідніші. Така прірва завжди небезпечна з економічних і політичних причин, бо такі великі прірви завжди вели до великих політичних змін, революцій, воєн.

І на цій базі ґрунтувалися переконання тата, що бізнес треба робити там, де є ще багато простору для розвитку, де люди ще живуть скромно, де бракує інфраструктури, великої і малої, де бракує сильної економіки, яка також будується на основі мікропідприємництва, а потім далі – макропідприємництва. Діяльність фундації була спрямована на підтримку мікропідприємництва і місцевих спільнот. І ця діяльність завжди була пов’язана з інфраструктурою. Тобто ми підтримували інші організації, які були у цій місцевості, і знали, що потрібно людям найкраще. Це будівництво інфраструктури, малих речей, які багато могли змінити, будівництво шкіл, доріг, криниць, лікарень, які могли змінити дуже багато. Підтримка малих промислових підприємств, щоб люди там, де бідність, могли вірити, що ця ситуація бідності може змінитися, що вони можуть вийти з бідності завдяки своїй праці, що вони можуть взяти життя у власні руки, і самі створювати дійсність.

Тому ми присутні у найбідніших країнах, де треба часто подати людям вудку, щоб вони могли впіймати собі рибу. Там треба, наприклад, дати освіту, щоб діти могли здобути освіту й опанувати таку професію, щоб можна було потім забезпечити собі і сім’ї пристойний прибуток, де треба провести світло, щоб вони могли організувати малі ремонтні майстерні, наприклад, з ремонту велосипедів, магазини, перукарню і заробити на свою власну сім’ю. Тож, Фундація завжди була спрямована на інвестиції в інфраструктуру у місцевих спільнотах по всьому світі там, де люди живуть найбідніше. А вже фірма робила великі інфраструктурні проекти також із таким наміром, щоб у тих країнах, які мають великий потенціал і які ще не стали високо розвиненими, але мають багато молодих людей, котрі прагнуть змінити світ, бо їхній світ ще можна змінити, бо простір для змін великий, щоб саме вони змінювали свій світ. 

Як поляки сприймають Ваші успіхи, бо все ж таки польське суспільство вийшло в соціалізм останнім часом, люди в Польщі Вам заздрять чи навпаки - захоплюються тим, що Ви робите? Як, за Вашими відчуттями, польське суспільство ставиться до Вас?

Що думають поляки, це знають самі поляки, і треба запитати, наприклад, глядачів, які дивляться програму про допомогу, що ця програма для них значить. Я дуже сподіваюся, що коли ми говоримо про надання допомоги, це сприяє зміні свідомості, відкриває людям очі і голови. Коли люди чують, що їхня дійсність, у порівнянні з людьми в інших місцях по світу, – це значно краща дійсність, більш забезпечена. Ми не боїмося крайніх злиднів, що у нас не буде даху над головою, що ми не зможемо нагодувати наших дітей, що нас викрадуть, змусять до заміжжя, що почнеться війна. Я гадаю, що за рахунок цього ми вже стали обранцями долі. Якщо ми усвідомимо, що ситуація інших людей значно складніша, то у нас, можливо, з’явиться думка, що, по-перше, варто цінувати те, що ми маємо. Бо я щоразу, коли повертаюся з таких подорожей, дуже ціную те, що наше життя виглядає інакше, краще, ніж життя тих, хто живе у трагедії й у крайніх злиднях.

А до того ж, коли ми бачимо, що щось можна зробити для світу, допомогти тим людям, які самі собі не можуть допомогти, яким треба хоча б подати руку, щоб вони потім робили наступні кроки самі, то часто у людей прокидається емпатія, щоби бути причетним, творцем, щоб мати силу змінювати світ і життя інших людей. Я думаю сьогодні, після відходу тата, багато людей помітили, що він був винятковою людиною, яка змінила польську економіку, те, як ми сьогодні живемо. А насамперед він надихав, давав людям надію, що вони також можуть багато чого досягти, не треба мати комплексів, що ти походиш з країни, де колись була комуна, що можна справді змінити історію, якщо у це віриш. Я бачу, що сьогодні багато хто згадує тата з теплотою та повагою, цінує, що він був, набагато більше, ніж раніше. 

Я пам`ятаю, коли Ви прилетіли в той час, коли була поранена наша журналістка Б`янка Залевська, яка завдяки Вашому покійному батькові була врятована і Ви дуже допомогли, і ми всі Вам надзвичайно вдячні за це, але тоді Ви говорили, що насправді все життя мріяли бути військовим журналістом. Вам хотілося знімати і бути на війні. Думаю, що Ваша доля Вас усе ж таки не образила, що те, чим Ви займаєтеся, це не гірше і часом теж не менш цікаво. Ваші діти ким хочуть бути зараз? І ким би Ви хотіли, щоби були вони?

Я насамперед хотіла б, щоб мої діти були щасливими, тому я не планую для них майбутнього, і не підказую ніяких конкретних ідей для самих себе. Я бачу, що в них є багато сили, радості і креативності. Мені здається, що моя донька захоче йти моїм шляхом, бо вона вдає репортера, записує фільмики на айфоні, веде розмови з камерою. Каже "Доброго дня, вітаю вас у програмі, сьогодні ми поговоримо про собак". І вона дуже хоче, щоб я взяла її у мої подорожі, коли ми робимо репортажі про надання допомоги. У мене було дуже щасливе, гарне і цікаве життя, попри всі виклики, і, може, завдяки ним. Те життя, яке в мене є, - це заслуга моїх батьків і мого тата, який мене завжди надихав, відкривав переді мною нові горизонти, який вчив мене не боятися, вірити, ніколи не здаватися і не відмовлятися від мрій.