Нещасний гей, щасливий гой та Бегбедер по-харківськи

Хіба що заодно дізнатися з нашого огляду про те, як бути, коли тебе кинули, або навпаки – знайшли, але прирекли на довічну любов без будь-якого натяку на умовно-дострокове звільнення.

"Тепло його картин" - такою зазвичай буває безпрограшна назва до статті про будь-якого художника. Аж тут раптом "долоні" замість "картин", але усмішка ще не сповзає з уст читача, бо про "його долоні" може написати дівчина, чи не так? На жаль, ні. Точніше, жалю через вихід друком роману Юрія Яреми "Тепло його долонь" (Л.: Видавництво Анетти Антоненко) - жодного, оскільки переборює цікавість і "заборонена любов" не так до волохатого ближнього, як до того, що обіцяє нам автор. А саме - "розрити ще невідому "копальню" - квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами - "straight" і "gay".

Хай там як, але цікавості не позичати також юним героям роману з такими старорежимними іменами Остап і Рома, що аж не цікаво розкривати "копальню", аби зрозуміти, яка між ними "різниця", і хто до якого світу належить. Тішить, однак, що модус розмов між ними так само старий як світ (тобто давно відомий нам з не менш "первісного" твору про цей самий квір, от лишень перекладний, з братської гей-культури, а саме - "Хтивня" Міхала Вітковського (Нора-Друк, 2006): "- Ти чув, що Олег покинув свого "купідона"? - зненацька спитав Рома. - Отакої! Що ж трапилося? - Кажуть, ніби Назар поцілував його на роботі, коли заносив коханому обід. Поцілунок побачив шеф. І пішло-поїхало. Всі швидко про все дізналися, завелися плітки. Та й стрьомно у нас проявляти свої почуття - потім на вулиці зловлять і зуби будеш збирати, - хлопець важко зітхнув - Бодай тим пліткарям! Невже через них тепер розлучаються?! - зирнув здивовано Остап".

Далі все з точністю, як у "Чорному аспірині" не менш відомого автора, коли герої забираються геть, не зважаючи на почуття ближнього. Ще й кажуть, як Сикліта у згаданій п’єсі 1996 року: "Зрозумій, якби я тут залишилася, то зійшла б на гівно, як і ти". І з року 2015-го відлунює те саме: "Зрозумій, мені тут усе остогидло. Дні подібні, мов дві краплі води. Це міщанське пекло, з якого потрібно тікати світ за очі!" Причому відлунює навіть не так жорстко, як колись, а цілком цнотливо, і видавничого презервативу застороги про "+18" книжка навіть не потребує. Одіозні "поїздки на острів кохання" тут озвучені так само не-сучасно, наче Сикліта врекла, бо герой то "рвучко підхоплювався та підносив Остапа до вершин насолоди", то "у шаленому двобої отримував здобич".

Ні, мабуть, таки варто дізнатися про різницю культур, прочитавши роман, а ще краще поколінь – авторів, перекладачів, старозавітних іменників – бо як на лихо вже знову, "поспіхом натягнувши штани, хлопець прикипів поглядом до міжніжжя Арсена, розуміючи, що починає збуджуватися".

Дізнаватися про таке щастя, та й на свободі в оксюмороні роману Вікторії Гранецької "Щасливий" (К.: Нора-Друк) починають змалечку. Так само прагнучи змінити щось не у світі будь-якої культури, а в світогляді поколінь. Реальна історія про кохання української дівчини, яка співала у церковному хорі, до азербайджанського хлопця-мусульманина, вихідця з Нагірного Карабаху, в результаті чого народився Саїд, що з арабської, як всі вже зрозуміли, означає "Щасливий". Про двійко попередніх янголят – Лейлу та Юсіфа - щоправда, нічого "іменного" не повідомляється, але у нашому рідному українському середовищі за їхнє щастя так само доводиться поборотися, бо тут радять "дбати про контрацепцію", а не про дружбу народів і толерантність із політкоректністю вкупі. І дарма слово "гой" в Торі означає "народ", бо все одно виходять з того здебільшого самі лише "ізгої". І це при тому, що навіть близькі люди на зразок рідної сестри нашої героїні, виїхавши, як водиться, до Італії, народила там дочок – Ізабеллу та Сесилію. Але це в Італії, відкажуть нам, там тепло. Натомість тут звична холоднеча, тим паче у добре провітрюваних цинізмом лікарських кабінетах: "- Я ж казав вам більше не народжувати! – нагадав Олесі старий професор, котрий супроводжував її попередню вагітність і зарахував собі до відзнак чудодійний порятунок Алі. – Двоє дітей – це, по-вашому, замало? От що, шановна. Я умиваю руки. Йдіть звідси і зробіть так, щоб я вас більше ніколи не бачив".

Утім, не було б роману, якби наші жінки йшли геть, не звідавши лиха в інших кабінетах. Бувало, що саме вони, сходивши пустелю бюрократизму і витовкши ниву поневірянь, виборювали долю для своїх чоловіків, з чого ті ставали справді Щасливими.

Утім, не завжди і не всі. Принаймні у романі "Скільки коштує бути білою вороною" Андрія Войніцького (Х.: Віват) краща, як-то кажуть, половина людства залюбки показує, як легко й одночасно вона може бути гіршою. "Як біологічний вид жінка не має нічого спільного з біологією. Вона - як робот, - пояснюють нам. - Включається програма "Дитина", і ви починаєте робити дитину. Включається програма "Ніхто" - і ти стаєш їй ніким".

Але тішить, що гіршою жінка стає цього разу принаймні для одного, не для всіх, тобто не для цілого світу таких самих невдах, яких вона іноді ощасливлює. І звідки тільки вправність у них береться! "Одного разу по телефону вона докладно розповіла мені, як готує на вечерю лазанью і салат "Цезар", - бідкається покинутий герой роману. - Я не бачив себе в цей момент, але напевно побілів. Йому готує, Серьожі, цій тварюці - зрозумів я. Впродовж п’яти років нашого шлюбу її коронною стравою були пельмені "Геркулес" з кетчупом "Чилі".

Без будь-якого перебільшення щодо "кулінарної" вправності автора можна зауважити, що "романна" страва йому цілком вдалася. Скоромна, невибаглива, без ніяких тобі вищезгаданих "прикипів", "двобою" і "поспіху". Докладно і цілком професійно, наче за чаркою на кухні, нам розповідають історію кохання-розлучення, а також життя по той бік колишнього щастя. Коли "гантелі" колишнього чоловіка обов’язково римуються з "Анталією" теперішнього, для якого салат, і несподівано перетинаються об його голомозу довбешку. Як у кіно, еге ж?

Примарність радикальних рішень у подружньому житті автор підтверджує подальшим описом харківських офісних буднів, нагадуючи стилем Сергія Мінаєва, але не Бегбедера часу "99 франків", бо його іменем називається рідна контора героя роману. Але особливого пафосу в цьому не вчувається. Що з того, що "юніти інтернет-воїнства, рядові цієї невидимої, але нещадної війни зі справжнім життям, дизайнери, копірайтери, сеошники, есемемщики, акаунти, піарщики, ейчари, інтернет-маркетологи, програмісти, фрілансери, стартапери — усі ці хіпстери й бородаті ламберсексуали щоранку слухняно вантажать маки на спину і, як новітні рикші, тягнуть їх на собі у свої офіси й коворкінги"? Все одно після виступів цілої когорти співців офісної культури в сучасному письменстві кількості бажаючих накинути собі ярмо віртуальної супроти "справжнього" життя професії не поменшало.

До речі, про стилістичне "ярмо" в романі. "- Чому ми весь час у шарфах? - запитав він біля дверей. - Це корпоративна культура. Ми ж "Begbeder", пам’ятаєш таке агентство? - Це ярмо, - заперечив Крапівін. - Та облиш ти вже цю бегбедерщину, — скривився Анатолій і відвернувся". Тим не менш, важко уникнути думки про те, що саме згаданий французький письмак надихнув своїм "нещасливим" досвідом автора цієї книжки. Він, як знати, нашпигував, як останній у Булгакова, в рідній конторі, а потім видав про це роман, який став бестселером, бо все у ньому було правдою. Те саме у Войніцького, який має досвід керівника департаменту PR маркетингового агентства, як свого часу той самий Бегбедер, і цілком міг назвати свою книжку "99 грн".