Американсько-українська режисерка Вірляна Ткач про те, як зберегти традиційну культуру

- Тут є така книжка: "Тече річка. Стародавня коляда в Криворівні". Мої знайомі тут, в Криворівні, оскільки я теж люблю ті краї і знаю цих людей, які на Різдво йдуть спочатку в церкву, а потім на декілька тижнів вирушають в гори, щоб обійти найвіддаленіші хати, щоб принести хорошу вість тим гуцулам, які живуть високо в горах, і заспівати їм гуцульську коляду, яка абсолютно відрізняється від традиційної української коляди і всіх інших таких звичаїв. Так?

- Так. Це дуже цікавий ритуал, і я була захоплена, перший раз я це бачила в 2003 році, ми почали це записувати і тоді переклали на англійську. Так що це є двомовне відео.

- Але Ви в Києві зараз з іншою метою, Ви читаєте в Центрі Курбаса майстер-класи або лекції, про що вони?

- Це медіа-лекції, вони про американський авангардний театр і мюзикли, і взагалі поняття, звідки авангард пішов. І дуже цікавими є відомості, що багато ідей, звідки пішов авангард, були з Києва, від Александри Екстер, від цілого того кола художників київських - Петрицького, Меллєра. В Александри Екстер були дуже цікаві теорії світла, на ті часи це були нові погляди, як можна вживати світло в театрі.

- А мюзикл – це авангард?

- Це дуже цікава річ, бо в нас американський мюзикл вбирає найцікавіші речі від авангарду, вони присвоюють авангард скоріше, ніж драма. Драма дуже повільно це робить. Але щодо використання і візуальних ефектів, і загалом прийомів авангарду, найскоріше це видно в мюзиклі. І тоді вони стають загальновідомими.

- Ви така дуже інтернаціональна людина, тому що Вас цікавлять і українці, і буряти, і італійці, і знімалися в Ваших виставах і американці, і японці, хоча Ваші батьки – галичани.

- Так, моя мама і дід приїхали зі Львова, але в них було коріння з Криворівні, з тих околиць.

- А що Вас зробило такою відкритою до світу? Це виховання американське? Бо для українців це не завжди характерно. Українці є часто закритими до світу, до чужого і замикаються в такому своєму, культурному колі.

- Я народилася і виросла на околицях Нью-Йорка. Там, де ми жили, в нашому кварталі, жили люди зі всього світу. Були і корейці, і італійці, і ірландці, і афроамериканці. Це був мій світ, в якому я виросла. І так я ходила в українську школу, говорила українською вдома, але італійці так само жили. Всі мали свої такі приватні світи.

- Тобто це така різна Америка виховує інтерес до інших культур.

- Я думаю, у великих містах так. Люди дуже толерантні до інших культур.

- Ви коли були молодою, Ви яку кар’єру хотіли робити? Відомим режисером в Голівуді чи ставити мюзикли?

- Я хотіла бути космонавтом. Я хотіла простір думок (сміється. - Ред.). Я була дуже захоплена літературою спочатку, і я думаю, це є два тяжіння в житті. Мене цікавить не сам театр як такий, а як поставити вірші на сцені, як вжити текст нетеатральний у театральний спосіб.

- Ви - американка, але Вас притягають в Америці теж твори українців: і Лесю Українку Ви ставили, і Шевченка. Це через те, що Ви маєте українське походження і шукаєте щось, чого не відшукав, не знав цей західний світ? Чи справді українська література дає щось таке, чого в інших літературах складно знайти?

- Я думаю, що кожна література унікальна. Але мені все здавалося, що я маю такий унікальний світогляд, яким я можу поділитися з моїми приятелями, які не бачать крізь це "вікно". Коли я почала першу виставу нашу робити про Леся Курбаса, ми почали робити вірші Тичини, я хотіла передати мою захопленість віршами Тичини моїм приятелям, і ми почали дивитися на переклади, які існували, і я була дуже розчарована.  Я до того не читала перекладів і почала відтоді цікавитися, як це зробити.

- Я тут Вас перерву. Ми думаємо про створення Інституту книги, який би стимулював перекладання української літератури іноземними мовами, англійською в першу чергу, тому що, мабуть, українських перекладів дуже мало і світ дуже мало знає про українську літературу.

- Я думаю, що чим більше перекладів, тим краще, бо інакше як будуть читати, де починати.

- Ви почали говорити про Тичину, Курбаса. Курбас був галичанином і завжди прагнув приїхати на велику Україну і займатися сучасним авангардним мистецтвом. Тичина взагалі, очевидно, що юний, молодий нас захоплював, але потім те, що зробила з ним радянська система, привело до певного скептичного ставлення до нього як до поета, особливо в школярів.

- Я думаю, його цикл "Замість сонетів і октав" - це один за найкращих творів української літератури. Я також  захоплена Олегом Лишегою, Сергієм Жаданом – це світового класу поети.

- Олег пішов від нас і, як бачите, був справді недооцінений як дійсно великий поет і письменник протягом свого життя, на жаль.

- Так, ми ставили три постановки, використовуючи його вірші. Його "Лебідь і ворон" - це фантастична річ.

- Ви займалися виставою "Скіфські камені. Поєднання українських і киргизьких народних пісень". Вона ставилася в Нью-Йорку. Чому Ви вирішили поєднати українські і киргизькі пісні? Як це народилося?

- Як всі добрі вистави, розпочалося з дискусії в кухні. Я була в Киргизстані і говорила з моєю приятелькою, і вона почала розповідати, як традиційна культура в них зникає. Вона каже, що те, що було два-три роки тому, того вже немає. І загалом ми дуже детально про це говорили. Тоді я сіла на літак, прилетіла в Київ, сиджу в кухні Ніни Матвієнко, бо я її дуже добре і довго знаю роками, вона варить борщ, ми маємо ту саму дискусію. Вона говорить про те, як зникає традиційна культура України на очах. Я тоді почала переповідати про мої дискусії в Киргизстані і в Україні, і ми вирішили про це зробити цю виставу. Там дві мами хотіли донькам передати щось традиційне, а доньки думають тільки про місто.

- Хто Ваш глядач у Нью-Йорку? Багато приходять?

- На цю виставу дуже багато людей приходили. Наш глядач: і українці, і всі ті, хто ходять на наші вистави, то є різного походження люди, які зацікавлені часто тим, що ми називаємо "world music", багато киргизів.

- В Україні ми звикли до репертуарного класичного театру, який підтримується державою, 90% того, що вони заробляють, вони отримують з бюджету. Є серед них досить хороші, є і гірші. У США трошки інакше. Те, як Ви бачите театр, яким би мав бути театр і чого бракує українському театру?

- Кожен театр є унікальний, і взагалі є різні системи. У нас на Бродвеї одна система - грають вісім разів на тиждень одну й ту саму виставу. Кожна вистава – то є кампанія окрема. І вони грають, аж доки люди перестануть ходити. І це може бути два дні, а може бути 20 років. І це є досвід вбивчий для акторів - грати ту ж саму виставу 20 років, ну ніхто так довго не лишається. Але все ж таки то є дуже тяжко.

А ми працюємо в експериментальному театрі, ми працюємо над виставами і можемо грати їх три тижні. То є за контрактами. Є різні способи.

- Ви живете від квитків? Чи є якісь доброчинці, благодійники?

- Найбільший фундатор в Америці є Нью-Йорк. Найбільша індустрія в Нью-Йорку – ані банки, ані спорт, а культура. Це притягає людей до Нью-Йорку: музеї, театри. У нас є 300 маленьких театрів, 50 великих -  цілий бізнес-туризм виходить. І місто серйозно допомагає фінансово. Для нас – десь 10% від нашого бюджету.

- А решта?

- Ну, також штат, також добровільні внески. Це найважливіша наша дотація. Я пишу листа щороку до всіх наших приятелів, прошу підтримати нас, і люди нам надсилають невеликі суми, по 50 доларів, то в нас є щось, що люди можуть собі дозволити.

- Хочу трохи поговорити про виставу "Коло" за участю артистів бурятського театру і гурту "Гоголь Борделло". Це Нью-Йорк, вистава 2000 року. Як у Вас народилася ідея з бурятами це поєднати?

- Я сім років жила з бурятським театром. Літом у Бурятії, а взимку вони до нас приїздили. Там була дуже цікава група молодих людей, які були зацікавлені в тому, що й ми: як зробити з традиційного щось цікаве і авангардне, щоб передати це наступному поколінню, щоб не втратилося це.

Вони окрім горлових пісень і рок-н-рол співали.

- Ви зацікавлені Курбасом. Чому? Що найбільше Вас приваблює в ньому?

- Так як він думає про простір. Я, як режисер, розумію про що він говорив, про тримання на сцені. Знаєте, як Пікассо змінив наше уявлення про те, що може бути зображення на канві. Так само, я думаю, Курбас зрозумів, що можна представити внутрішній світ людини на сцені і як це робити. І він різні способи використовував, і вони насправді цікаві. Часом, наприклад, Джиммі Хіггінс використовував фільм, щоб показати те, що людина думає або якісь мрії, і тоді перетинати це з дією на сцені.

- Тобто це мультимедійність вже тоді була певна?

- Так. І він перший, і дуже цікаво це використовує. В другій частині Джиммі Хіггінс вживає ті прийоми фільму, але вже робить це без фільму на сцені. Наприклад, тортури – він не фізично це демонструє, наче характер летить з висоти, і там внизу, на сцені, бігають його думки. Всі актори, які грали в першій частині, починають повторювати частинки своїх сцен. Є таке поняття, коли людина втрачає контроль над своїми думками.

- А звідки Ви знаєте, як це все було?

- Це дуже точно описано. Вийшла книжка, яка описує кожен театральний ефект, як довго він тривав, він описаний детально, про цю драму книжка. І це, я думаю, одна із найцікавіших речей про театр, що я читала.