Євгенія Гапчинська. Невдачі – наші більші вчителі, ніж успіхи

Євгенія Гапчинська, "постачальник щастя № 1", незважаючи на успіх своїх картин у багатьох країнах світу, звання одного з "найдорожчих художників України", відкрита у спілкуванні. Вона випромінює позитив і ніжність, які у всій красі виплескуються на полотна, і заразом має внутрішній стрижень, називає речі своїми іменами – часом дещо грубо, однак правдиво.

Еспресо.TV вона запросила у свою галерею – певно, одну з найбільш затишних місцин Києва. Розглядаючи різні дрібнички, привезені сюди художницею з різних країн, одяг, книги з її картинами, натрапляємо на новий календар Гапчинської, де навіть від січня віє теплом. Тут тихо звучить музика, стінами "в'ються" квіти, "співають" птахи, на люстрах "ростуть" фрукти, ванна, залежно від обставин, сповнюється подушками, рослинами, а то й апельсинами. А головне – з картин дивляться янголята, душевні маленькі люди, які щедро діляться з відвідувачами добром і любов'ю. Наш погляд зупиняється на портреті незрівнянної художниці Фріди Кало...

Євгеніє, Ви – шанувальниця творчості Фріди?

Вона мені подобається як візуально незвичайний персонаж, подобається те, як Фріда одягалася. Відверто кажучи, мені бракує сміливості ходити так, як вона, щодня. Хоча я шалено люблю прикраси, балую себе ними, але використовую їх тільки вдома. Удома ходжу, як цариця (усміхається), але кудись виходити так не завжди вважаю доречним.

До речі, Ваша Фріда – із серії портретів відомих особистостей. За яким принципом обираєте, кого писати?

Ця серія була давно. Зараз над нею не працюю, але є люди, які мене захоплюють, і я до них періодично повертаюся. Наприклад, мені знову хочеться написати Жанну д'Арк. Я вибираю за принципом, щоб мені подобалася ця людина, щоб у ній мене приваблювало щось незвичайне.

А портретами відомих українців збираєтеся поповнювати цю серію?

Із задоволенням, коли дійдуть до цього руки. Але продовжуючи тему прикрас, зізнаюся, що дуже захоплююсь українськими народними головними уборами. В мене багато книжок. Українська мода різних сторічь – бездонне джерело. Це просто розкішні жіночі вбрання, прикраси. Вони перепльовують своєю красою прикраси Фріди Кало і взагалі національні костюми багатьох народів.

Тобто з часом може з'явитися серія Ваших картин, присвячена українському національному костюму?

Так. Але спочатку тему потрібно добре дослідити, вибрати улюблене, ввести в контекст моїх персонажів, моїх робіт. Це дуже захоплива тема, але не хочеться робити таку серію зараз, щоб не звинувачували в кон'юнктурі в тому, що взялася за неї саме зараз, коли модно бути патріотичним і таке інше. У моїй творчості українська тема прослизнула: наприклад, картина дівчинки з бутербродиком сала. Це було красиво, але тоді не було такої моди на українське.

Євгеніє, над чим зараз працюєте?

Я закінчую одну виставку, але в голові та душі вже повністю живу наступною. Буде виставка в грудні – це роботи, створені за останній рік. А наступна вже буде серією, але її тема – поки секрет.

Мистецтво не повинно примножувати біль ...

Одна з родзинок Ваших картин – милі, душевні написи. Першим народжується напис чи картина?

По-різному. У цих написах немає нічого особливого. Це те, що мені хочеться доказати. Ось я малюю, і в мене народжується ця фраза, і її хочеться сказати, дивлячися на цю картину. А іноді спочатку народжується фраза: я з нею засинаю, прокидаюся, потім вибудовую для неї "відеоряд", як режисер вибудовує його, так я бачу картину.

Люди впізнають себе у Ваших картинах. Ви ставите за мету досягти такого "ефекту"?

Ні, я ніколи не ставила перед собою таку мету. Наприклад, колготки або молочні доріжки – це спогади. А є мої мрії – як ось, ангел мій, віднеси мене на море. Тобто я малюю свої бажання або спогади, коли мені було чи є добре, тому що біль я поширювати не люблю і вважаю, що мистецтво не повинно його примножувати.

Який головний посил Ваших картин?

На жаль чи на щастя, я ніколи не вважала себе носієм якоїсь ідеї, яку повинна донести до глядача, нічому не хотіла би навчити. Не брала на себе таку відповідальність, можливо, тому мені легко працюється. Несвідомо, звичайно, доношу якісь свої відчуття. Якщо люди щось бачили або бачать у моїх картинах – це робота їхньої душі, а моя душа вже відпрацювала, коли я малювала. У мене немає такого: закінчила роботу і думаю, чи побачить глядач те, що я хотіла показати. Я як художник ніколи не визначала для себе мету, і щаслива від цього, адже буває, що людина робить усе задля мети і перестає насолоджуватися роботою.

"Страх є практично у всіх, але дія завжди сильніша"

Є талановиті люди, які з тих чи інших причин не можуть присвятити себе творчій роботі. Або ж їхні батьки категорично проти творчої професії, адже вона не завжди стабільна і прибуткова. Що порадите тим, хто хоче, але боїться займатися улюбленою справою?

Ми даємо свої поради: не зупинятися, вірити. Це банально, але це так. Якщо в людини кипить кров, і вона до одуріння любить свою справу, їй не потрібні мої поради, як вірити в себе або в те, що вона робить. А ті, хто чекають порад, їм можна вже нічого і не радити. З будь-якої ситуації можна вийти, але зупиняє найчастіше різноманітний страх. Тож головне – бути безстрашним. Страх є практично у всіх, але дія завжди сильніша. І навіть якщо людина боїться, глибоко в душі вона знає, що робити для досягнення своєї мети.

Але Ви ж теж свого часу розчарувалися у своїй професії – художника...

Так, але я твердо знала, що розчарувалася, що мені потрібно заробляти гроші. У мене на руках була маленька дитина, а їсти реально було нічого. Тоді я закінчила комп'ютерні курси – працювала в рекламному агентстві, закінчила курси манікюру – і працювала маникюрницею. Я не дивилася на небо, що мені робити, а діяла адекватно ситуації, що склалася. Я – людина дії.

Ви свого часу і книги ілюстрували... Наскільки Вам цікава така робота?

Зізнаюся чесно, що не люблю цю роботу. Адже потрібно побачити ілюстрації так, як їх бачить письменник плюс видавець, а ти стаєш жалюгідним виконавцем. Тому ілюструю книги тільки тоді, коли видавець мені повністю довіряє, коли можемо погоджувати тільки на рівні ескізів. Адже мені шкода місяць працювати над ілюстрацією, а потім виявляється, що вона не підходить. Шкода свого відрізку життя – за цей місяць я могла би його прожити інакше, могла би написати картину, яку хочу, люблю, отримуючи насолоду, проживаючи її, і отримуючи насолоду від результату. Я впевнена, що, коли отримую задоволення від картини, глядачі теж його отримають. Тож зазвичай на пропозиції щодо ілюстрування відповідаю негативно.

Але ж з "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Гою" все вдалося?

Що стосується книги "Ліза та її сни", то це були готові картини, до яких Іван Малкович написав оповідання. А для "Чарлі і шоколадна фабрика" і "Матильда" я малювала обкладинки, і їх Іван затвердив на стадії ескізів. Важливо й те, що ці роботи були в моєму каталозі красивими картинами.

Ви багато років присвятили художній освіті, але відійшли від класичної живописної манери. На Ваш погляд, талановитому художнику важливо мати за плечима школу?

Думаю, що ні, але для себе обрала школу. Для мене школа – фундамент, на якому спокійно, впевнено стою. Маючи школу, ти вільний, можеш розвиватися, хоча ломка все ж таки буде, якщо захочеш фундаментальні знання якось осучаснити. Але потім побачиш, як все чудово поєднується. І в мене була дика ломка, адже колись я малювала тільки в реалістичній, такій рєпінській, манері. Звикла писати людей максимально реалістично, а хотілося малювати вже інших людей, таких, як зараз на моїх картинах. Проте нині, коли я можу зробити "живий" ніс або щічку, вдячна кожному викладачеві. А ось пластичну анатомію як предмет люблю досі й прекрасно знаю, як називається кожен м'яз, де він і яка його функція.

"Я стала такою, якою завжди хотіла бути"

А як Вам вдається тримати себе в позитивному тонусі?

Мені не вдається, скажу чесно. Коли хочеться плакати, що ж, я плачу. Тоді відшкрябуєш себе весь наступний день. А потім знову радієш небу, деревам, своїй роботі. Озираєшся і розумієш, що, напевно, невдачі – наші більші вчителі, ніж успіхи. Успіх присипляє. А сльози і біль – це крок до того, щоби щось у собі покращити. До певного віку я стала такою, якою завжди хотіла бути – спокійною людиною, яка розуміє інших.

Ви займаєтеся йогою. Вона змінила Ваше світосприймання?

Так. По суті вона мене зробила такою, якою я хотіла би бути, кращим варіантом мене. Я за своїми генами – неспокійна людина: мені завжди потрібно щось робити і навіть подумки я не відпочиваю. Йога допомагає через фізичну стійкість досягти ще й психологічної стійкості. Займаюся силовою, активною йогою, досить складною, але я це дуже люблю. Я ніколи не шукала в йозі якогось просвітлення – й так вся наша психологічна скутість випаровується під час занять.

Оскільки мова зайшла про приємне, згадаймо про Ваш сад. В одному з інтерв'ю навіть назвали його серед того, без чого не можете обійтися. Особисто я уявляю цей сад казковим...

Ні, він звичайний (усміхається). Але це той простір, про який я мріяла. Тут люблю закутатися в ковдру, сісти під ялиною, і рідні навіть можуть не знати, де я перебуваю. Можу там розглядати равликів, чекати поки з нірки в камінчиках вистрибне мишка. Люблю так принишкнути, щоб сойки мене не помічали і навколо мене стрибали. А якщо дощ ледь мрячить або туман навколо, то це рай для моєї душі. Такі миті – це справжнє. Знаєте, іноді думаю, що я поспішала, ризикувала, заробляла гроші, боролася зі страхами, до чогось прагнула заради того, щоб мати цю свободу, щоб у мене з'явилася ця йога, цей клен, листя якого на мене падає, – місце свого усамітнення.

Ваша майстерня, напевно, теж особливе місце для усамітнення...

Там для мене важлива чистота навколо. Під мольбертом можуть бути серветка, пензлик, тюбик із фарбою. Люблю малювати під музику – поруч завжди пульт від музичного центру. Я – не прихильниця так званого творчого безладу. Ось буквально вчора у мене таке було: працювала над новою виставкою, на мольберті ще була поточна, а двометровий стіл засипала мотлохом, записками. Але до вечора все зібрала в папки, скриньку для ескізів, бо моя кішка Єва страшенно любить "купатися" в такому безладі (усміхається). А ще не можу працювати, поки не помию підлогу.

Ви часто подорожуєте, маєте успіх закордоном. Виникало бажання переїхати?

Ні. Мені завжди подобалося тут, подобається наше світосприйняття. Ну ось італійці ще життєрадісні, з мудрістю ставляться до життя. І, звісно, мені як художнику, людині, яка десятиліттями вивчала історію культури, цікава Іспанія, Німеччина. Однак у гості туди завжди із задоволенням приїду, а ось жити люблю і хочу в Україні.

Чи є у Вас улюблене місце в Києві?

Парк Шевченка. Якби я від'їжджала, і мені запропонували насамкінець кудись піти у Києві, я взяла би ковдру, бутерброди і прийшла би саме сюди. У цьому парку мені подобається все.

Опитувальник Еспресо.TV

Штрихи біографії:

Народилася 15 листопада 1974 року в Харкові

До школи пішла в п'ятирічному віці

Закінчила Харківський художній інститут

Стажувалася у Нюрнберзькій художньої академії

Має галереї в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Москві

Фото: Вікторія Руденко (Еспресо.TV)