Невідворотність різанини. Як повернення регіоналів веде країну до катастрофи

"Два роки. І ми повертаємося"

Борис Колесніков, 2014 р

Поки мешканці високих кабінетів переживають чергове нетравлення розуму, їхні потенційні опоненти демонструють завидну згуртованість лав і невимовну піднесеність від того, що відбувається в країні.

З погляду формальної логіки все вірно - рейтинги політичних сил, так чи інакше афільованих з владою, тануть швидше, ніж брудний лютневий сніг під першими променями весняного сонця. Такою є порочна природа української влади - отримуючи матеріальний і адміністративний ресурс, ти відразу починаєш втрачати ресурс людський, який з моменту ініціації починає поступово перетікати до твоїх опонентів, ким би вони не були. Не виключаю, що цей принцип діє в усьому світі, оскільки бажання людей вкрай рідко збігаються з можливостями (а якщо точніше - бажаннями влади). Але на постійно збудженому тлі української політичної реальності ці процеси протікають куди помітніше. Помітніше і швидше.

Думаю, саме усвідомлення неминучості реваншу опонентів лежить у підґрунті пакту про ненапад, негласно укладеного між українськими політичними, перепрошую, елітами. І цей пакт, у свою чергу, перетворює нашу політику в нескінченний хоровод, який одні й ті ж особи ведуть навколо жаданої державної калитки. Ніхто не зможе переконати мене в протилежному, а той факт, що за два роки після кривавого місива, яке влаштував режим Януковича в центрі Києва, і війни з Росією, я змушений писати про чудесне воскресіння його стовпів, які за всіма законами - моральними і юридичними - вже давно мали б полірувати нари в якій-небудь затишній виправно-трудовій установі, - зайвий тому доказ.

Цілком очевидно, що так званий Опозиційний блок, спокійно дочекавшись піку протистояння між президентом і прем'єром, який з одного боку підігрівається месіанським ескападами Юлії Володимирівни, що давно набули форми сильно задавненого когнітивного розладу, а з іншого - адреналіновою піар-кампанією Саакашвілі і долучившимися до нього пасіонарними іпохондриками, включив механізм свого тріумфального камбека. Стратегія ...

Знаєте, на світі мало є речей, сталіших, ніж електоральна стратегія людей, яких в Україні заведено ласкаво називати "ригами". Спочатку вони скуповують оптом усі правоохоронні органи, суди та медіа, які могли б (і мали б) регулярно доставляти їм неприємності, а потім займають завчасно заброньовані місця в ложах парламенту і розслаблено чекають моменту на кшталт нинішнього. Говорячи їхніми ж словами, дають своїм опонентам "обоср@ться", а потім виходять на екрани і кажуть: "Подивіться, за кого ви вмирали і продовжуєте вмирати. Ваша влада невиразна і непереконлива. За нашої влади в Україні був мир, долар по вісім, цілодобова ерекція у чоловічої частини населення і серіал "Єфросинія" - для жіночої . Потім нас оббрехали популісти, а якщо ви з цим не згодні, покажіть хоч один обвинувальний вирок". І крити останній пункт, на превеликий жаль, нема чим.

Паралельно колективний розум телеглядачів, яких у нашій країні, на жаль, дуже багато, пенетрують слайдами, що представляють "опозиціонерів" у найвигіднішому світлі: тіньовий президент Бойко в білому халаті годує свиней різотто з трюфелями, тіньовий прем'єр Колесніков, який приторговує продукцією своїх підприємств на окупованій території, либлячись, розповідає на телеканалі олігарха Пінчука про цугцванг, в якому опинився уряд, тіньова інтелектуалка Королевська, найочевидніший претендент на пост капітана команди знавців в телешоу "Шо? Хдє? Та ладно", яке просто зобов'язане стартувати на оппоблоківському ж телеканалі "Інтер ", якщо держава, врешті не проявить розсудливість і не відбере його у крадія пана Фірташа і не потрудився пояснити походження трьох сотень мільйонів доларів вченого держслужбовця Льовочкіна, теж видає якісь конструктивні звуки. Такий собі Рабинович, який вклав у "Оппоблок" гроші і змушений стати депутатом, щоб мати можливість контролювати їх витрачання своїми злодійкуватими донбаськими колегами, зовсім перекваліфікувався на телеведучого - збуджує політичну активність самотніх пенсіонерок усіма доступними і недоступними способами на телеканалі, що належить Сім’ї. Йому вторить залишена за бортом парламенту з прагматичних міркувань під гарантії особистої недоторканності Олена Бондаренко, яка, за словами її колишнього колеги, готує свої спічі, збираючи в роті пазли на тисячу елементів. Час від часу в медіа відсвічує Єфремов, який фланірує в костюмі Святого Себастьяна під час відвідування спа-салонів. І це - якщо не згадувати про шизофренічні короткометражні шедеври Клименка, бед-тріпи міліціонера Захарченко, що марить розстрілами, і потоковий конструктивний маразм маркшейдера Азарова.

"Ригів" знову стало багато. Занадто багато. Неприпустимо. Несумісно з життям країни, яка втратила і продовжує втрачати величезну кількість людей через відсутність у них почуття міри. Влада, яка звикла до подібного політичного круговороту і тому не відчуває жодних загроз для себе персонально, нічого не робить. Зрештою, посада міністра економіки, звісно, - не посада президента, але теж непогано.

Який вихід? Хто або що зможе допомогти Україні знову не вступити в цю купу професіоналів і міцних господарників?

Солянка, а якщо точніше - суп харчо, на швидкоруч зварений з так званих "єврооптимістів" та інших юних пасіонаріїв, які під час виборчих перегонів вперше відкрили для себе факт відсутності в провінційних готелях (о, жах!) Room service і wake up call - не зможе. Кого б ти не поставив на чолі цього хору гиків - хоч Саакашвілі, хоч Харві Мілка. Ну не розуміють звичайні люди, чому #dontstopmusic - це важливо, а 1 000 гривень на місяць для солдата, який ризикує життям - не настільки. Або чому прайд-парад - це добре, а  полк "Азов", що захищає країну - фашисти. І з якого переляку Коломойський - абсолютне зло, Григоришин (цитую) "нормальний чувак", а Ахметов - і зовсім донецький Ганді, якщо всі вони - олігархи, тобто люди, які  зробили статки на корупції і грабунку ресурсів країни.

На драглисту парламентську більшість завжди було складно розраховувати. Доручити їм країну - все одно, що попросити міль доглянути за пальто в міжсезоння. Необачно, м'яко кажучи.

Робити ставку на фронтовиків теж небезпечно. Я розумію, що є якась первісна естетика в прикрашених ненависними тушами ліхтарях на Хрещатику, проте упущено час. Подібний перформанс був би нормально сприйнятий одразу після революції, але сьогодні його не зрозуміють у цивілізованому світі, який дає нам гроші.

Таким чином, ми маємо справу з класичним патом. З одного боку, настільки чудове і масоване воскресіння "ригів" у громадському дискурсі не залишає сумнівів у серйозності їхніх намірів, а реалізація цих намірів неминуче спричинить за собою нову різанину, в яку неминуче буде залучено і тих людей, які допустили цей нічим не обґрунтований рессурекшн. З іншого боку…

А немає ніякого іншого боку. Якщо найближчим часом держава не позбудеться чужорідних організмів законним чином, доведеться змиритися з нерозумінням цивілізованого світу і, як наслідок, тугіше затягнути паски. Різанина - критичної точка будь-якого значимого соціального процесу. Як дико це не звучало б, але це нормально. Відкрийте будь-який підручник історії або, наприклад, Старий Завіт, і переконайтесь у моїй правоті. Я хотів би помилитися, чесне слово ... Але це неможливо.