Світлана Алексієвич: Я хотіла написати таку книгу, щоб від війни навіть генералів нудило

Про культуру страждання в нашому менталітеті і про кохання

Україна для мене дуже дороге місце. Тут жила моя улюблена бабуся, саме вона мене навчила любити: любити Україну, любити світ, любити людину. І її уроки я дуже пам'ятаю і буду пам'ятати завжди.

Щось в тих старих людей є таке, що залишається в душі на все життя. І напевно це моє дуже точне місце на землі - село. Тому що цей світ - дуже міцний зліпок того, чим є наше життя.

Страждання - це наш головний капітал, наша культура. Зараз, коли я намагаюся писати іншу книгу, про кохання, я виявляю, що люди не можуть про це говорити. Оскільки ми всі заручники культури страждання. Будь-хто може розповісти, як вони страждали, що вони зробили, а кохання - це якась мить.

Я як письменник ставлюся до кохання як до форми інформації. Якщо література є зв'язок між людьми, то наша форма зв'язку - це страждання. Якщо кожен з нас подивиться на своє життя і згадає близьких людей, то напевно згадає, що головні їхні розповіді були про страждання.

Страждання - це міра всіх речей у нас. Це, звичайно, говорить про те (якщо вірити Достоєвському), що душа завжди працює. Але це говорить і про те, що ми можемо не боятися майбутнього, ми до нього готові.

Про надії після розвалу СРСР

Те, чим я займалася 30 з гаком років, - це енциклопедія червоною утопії. Коли ми в 90-і роки були романтиками, у нас почалася державність, ще не було війни. Нам здавалося, що комунізм помер. І коли я чула серед своїх друзів-інтелектуалів певний скептицизм, мені здавалося, що це неможливо, що це є незворотнім.

Хоча перші дзвіночки вже були: не було люстрації, декомунізації. Чому я і думаю, що ви в останні роки, після другого Майдану, дуже правильно робите, що проводите цю декомунізацію. Її треба проводити швидко, всенародно, її треба пояснювати людям.

Тому що ми в Білорусі, Росії, де я збирала матеріал для своєї книги, ми живемо з почуттям поразки. Те, на що ми сподівалися, не сталося. Свободи ми не змогли добитися.

Ми бігали по площах, сиділи на кухнях - таке вічне інтелігентне місце - і без кінця говорили про красуню свободу, про новий світ, який з нами трапиться. Що всі люди прочитають Солженіцина і Шаламова і дізнаються ту правду, яка їх переродить, ту правду, яка унеможливить поворот назад.

Про розчарування після розвалу СРСР

Але ми не зробили того, що ви робите зараз. Хоч це і відбувається з кров'ю і з втратами ваших кращих людей, ми цього не зробили. І тоді трапилася ця начебто свобода. Так, ми навіть говорили це слово, але цього не сталося.

Тому що лежали на розкладках Солженіцин, Шаламов, а люди бігли повз. Зупинилися заводи, не було грошей. І правда, яка запізнилася, вже людей не цікавила. Адже у кожного часу свої герої. А правда про табори запізнилася років на 50.

Людям хотілося побачити новий світ, їм хотілося прорватися за кордон, хотілося нову кавомолку, нову пральну машину.

Я пам'ятаю, як я зайшла в будинок до однієї нашої відомої письменниці, і вона сказала: "Мені соромно зізнатися, ти ж знаєш, як ми стояли годинами за томиком Ахматової чи Цвєтаєвої, і яка це була радість. А у мене зараз, подивися, звідки радість ". І вона показала мені нову мікрохвильовку. Каже: "Мені соромно, але ти не уявляєш, яка це радість".

Про ставлення сучасного читача до книг

І щось сталося з книгами. Я живу в центрі міста, у великому будинку. Там на смітнику були не тільки інтелігенти, які копалися і шукали, що поїсти. Там лежав Маяковський, Пришвін, Горький, цілі томи, оскільки букіністичні магазини вже це не приймали.

Для людей книжкової культури, напевно, це була форма протесту. Напевно, вони вирішили, що книги їх зрадили, те, що обіцяли їм класики, і те, як класики писали про цей світ, як вони його ідеалізували. Тоді факт ідеалізації присутній.

Зараз ідеалізації набагато менше, оскільки тоді людина була звільненою від життя, вона жила ідеєю. Навіть якщо там було багато брехні, але вона існувала як пропагандистська ідея, як ідея, яка була освячена століттями, - про справедливе життя.

І у людей замість довіри до книг почалося відторгнення цього світу книг. Тим більше, світ рвався навколо з усіх боків: і з фільмів, і з поїздок за кордон і з речей, на які багато ходили дивитися, як у театр.

Зараз ми це забули, зараз в це навіть багато хто не вірить, особливо молоді люди, що був такий абсолютно голий світ, світ оголений до ідеї.

Про рішення зайнятися літературою

І тоді я, будучи молодою журналісткою, подумала, що все це історична мить. Це історичний час і все це зникне, так влаштована людська пам'ять - вона забуває себе.

Навіть люди, які зазнали сильного кохання, - я зараз з цим стикаюся, мені здавалося, що таке почуття, як кохання, вічне, - коли я їх записую в старості, вони кажуть, що не пам'ятають самих себе, своїх відчуттів. Життя покривається якимось серпанком. Ми не знаємо до кінця своєї біології, своїх можливостей.

Було ясно, що це треба робити. Перша книга, яку я написала, була книга "У війни не жіноче обличчя".

Чому така форма? По-перше, життя, яке було навколо, яка рвалося до нас з телевізора - було інше життя з Заходу. Ритм життя так прискорюється, що наша біофізика за цим не встигає. Правда так розсипана, роздроблена, що вже не вміщається в розумі й серці однієї людини. Це було одне з відкриттів на моєму письменницькому шляху.

Про людську пам'ять

Сама інерція життя вимагає дуже багато сил від людини: треба вчитися, потім закохатися, потім народити дітей, потім треба їх вивчити. Все це нелегка праця, і людина дуже багато життя витрачає на це.

І якщо в молодості дуже багато у нас філософських суперечок, пошуків, уявлень про своє місце в житті, то дуже скоро розквітає чеховський агрус, життя звужується.

І коли я стала працювати, я зрозуміла, що цього треба уникнути. І коли я розмовляла з людьми, я зрозуміла, що у кожної людини, якщо розмовляти з ним як з другом, а не брати у нього інтерв'ю, у кожного з нас таємниця.

Я завжди кажу, що займаюся двома речами. Це час - я намагаюся вловити його, цю загадкову матерію, яка розсипається, зникає, і залишаються потім кілька речей - слово і мистецтво. І тема війни.

Про нашу культуру війни і культуру боротьби

Чому ця тема? Ми, звичайно, всі військові люди. Коли я їхала сюди до вас, я думала, про що говорити. Я за своїми переконаннями гандист, я пацифістка. Ті страждання, провідником яких я була, вони змусили мене вирватися з культури, з нашої культури війни, культури боротьби, барикади і прийти до відчуття, що над усе - людське життя.

Я навіть коли писала лист вашої Наді Савченко, вона в черговий раз голодувала, я писала: "Надя, ти прекрасна людина, але залишся жити. У тебе буде життя, ти все ще доведеш, ти все ще зробиш".

Але ми, звичайно, люди барикад. І я думала, про що мені говорити з вами. Адже гандист і пацифіст - це речі хороші для письменника. Він не має бути як Дем'ян Бєдний, який говорив, що якщо ворог, то треба вбити. Минув час, і такого письменника немає. А залишився Пришвін, Волошин, який рятував і "білих", і "червоних", і намагався кожного зрозуміти.

Про свій досвід і сприйняття війни

Я була на війні в Афганістані. Війна - дуже яскравий світ, дуже хижий, він навіть гарний. Там гарна зброя. Я пам'ятаю, коли я була на виставках зброї, які іноді влаштовували радянські в Кабулі, найбільше було відторгнення від того, чому ж вона ще й красива. Як люди могли думати про смерть і про красу одночасно?

Але я хотіла написати зовсім іншу книгу. Чи не про те, як одні люди героїчно вбивали інших, я хотіла написати таку книгу, щоб від війни навіть генералів нудило. Звичайно, наївно зовсім. Тому що це, можливо, і дало якийсь градус книзі, температуру, але люди як воювали, так і воюють.

І коли я їхала до вас, я думала, що ж сказати людям у воюючій країні. Як би там не було, вона все одно існує у вашій свідомості, все одно є відчуття, що цей великий сусід ще не вирішив своїх проблем, і це імперське почуття ще дуже живе і потребує чимало крові.

Я думаю, що все-таки треба намагатися залишитися людиною. Йти і пантрувати в собі людину.

Мене вразили розповіді жінок, і саме вони були моїми героїнями, тому що жінки завжди думали про це. Вони були абсолютно оброблені сталінською пропагандою, вони абсолютно щиро любили Батьківщину. Німці вже були під Москвою, і варіантів у них не було, як і у вас немає варіантів, вам треба захищати свою батьківщину.

Але я пам'ятаю розповідь однієї жінки, з якої почалася книга. Йде танковий бій, суцільний сморід, темрява від гару. І вона тягне одного пораненого. Він уже голий, вона не бачить на ньому ніяких відзнак, нічого. І коли вона його заносила в воронку, вона бачить, що притягла німця, який стікає кров'ю.

Її охопив жах: там свої хлопці гинуть, а я тут рятую фріца. Потім вона бачить молодого хлопця, який кличе свою матір, називає якесь жіноче ім'я. І вона бере і перев'язує його.

Потім йде в бій і перетягує радянського солдата. Коли один із чоловіків приходить в себе і хапається за зброю, вона дає йому по морді. Коли приходить до тями росіянин, вона і йому дає по морді. І так вона чекає воза, який приїжджає за пораненими. І вона спочатку кладе росіянина, а потім і німця тягне нагору.

Ось я думаю: це і є людське місце на землі. Це і є те, заради чого я пишу свої книги.