Ціна гідності. Чи змусять Україну поступитися щодо "Мінська-2"

Після минулої зустрічі міністрів закордонних справ у "нормандському форматі" на початку березня західні партнери не приховували свого розчарування результатами. Голова німецького МЗС Франк-Вальтер Штайнмаєр заявив, що був незадоволений тим, як Київ та Москва домовляються між собою.

Тоді найбільш спірним було питання "політичного врегулювання", що при перекладі з дипломатичної на людську мову означало - проведення виборів на окупованих територіях Донбасу.

Сьогодні у Берліні, через два місяці, відбудеться нова зустріч міністрів, і головною темою поряд із питанням дотримання перемир'я знову будуть "умови для проведення місцевих виборів" - про це у німецькому МЗС вже говорять відкрито.

Погодитися на проведення виборів від Києва вимагають вже давно - це роблять не лише європейські політики, але й Вашингтон. Цьому питанню, згідно повідомленням низки українських ЗМІ, був присвячений нещодавній візит американської дипломатки Вікторії Нуланд. На рівні офіційних заяв це зазвичай звучало як наполягання на тому, що Київ також мусить виконати "свою частину Мінських угод".

І в ЄС, і в США бажання пришвидшити мирний процес обумовлене здебільшого інтересом у тому, аби остаточно "закрити" військову сторінку у конфлікті між Україною та Росією.

На додачу, у Білому домі воліли б передати справи наступнику Обами із ще одним хрестиком навпроти виконаного завдання у зовнішньополітичному порядку денному. Проведення виборів, навіть за умови, що вони не усунуть причини конфлікту, допоможе політикам прозвітувати перед виборцями про успіх їхніх дипломатичних зусиль.

Місія неможлива

Бажання Заходу домогтися від Києва згоди на проведення виборів наштовхується на низку перепон з українського боку. Навіть якщо Порошенко й бажав би якомога швидше "почути Донбас", йому довелося б вмовити український парламент ухвалити низку необхідних для цього законів.

І якщо варіанти, які б влаштували депутатів, ніколи не будуть погоджені Москвою та бойовиками, то поступки в бік вимог Кремля ніколи не знайдуть підтримку в народних депутатів. Доля змін до Конституції, ухвалення яких у другому читанні вже давно перестало розглядатися як дещо реалістичне, є тому яскравим підтвердженням.

Таку непоступливість Верховної Ради легко зрозуміти. Неважко собі уявити, якими будуть результати виборів без відновлення контролю за кордоном та виведення російських військ. Мало хто з українських політиків, окрім тих, що досі продовжують відкрито орієнтуватися на Москву, погодиться взяти на себе відповідальність за прихід кремлівських маріонеток до влади на території, яку доведеться не лише фінансувати, але й інтегрувати в українську політичну систему.

До того ж, немає жодної гарантії, що проведення виборів припинить конфлікт, адже досі дотримання Києвом своєї частини Мінських угод не призводило до відповідних кроків з боку контрольованих Кремлем бойовиків.

Навіть найбільш прості для виконання пункти щодо припинення вогню та відведення важких озброєнь саботуються - про ескалацію напруги в останні місяці та переважання порушень саме з боку так званих сепаратистів повідомляють навіть традиційно дуже дипломатичні представники ОБСЄ.

Процес обміну полоненими також зайшов у глухий кут. Тому сподіватися на поспіх у виведенні російських військ, наданні доступу міжнародним спостерігачам до усієї окупованої території та поверненні контролю за кордоном не доводиться.

Імітація переговорів

Навряд чи в адміністрації президента Порошенка чи українському МЗС ставляться до Мінських угод менш скептично, ніж у Верховній Раді. Із самого початку українська сторона використовувала мирні переговори, аби припинити військові дії та перевести вирішення конфлікту у дипломатичну площину - головним чином, за рахунок санкційного тиску Заходу на Москву.

Тактика була простою - тягнути час та усіляко демонструвати неконструктивність Кремля. Зараз у Києві продовжують використовувати старий прийом. Так, реалістичність створення озброєної місії ОБСЄ є наближеною до нуля.

Але обговорення цієї пропозиції дозволить ще трохи відволікати увагу медіа та змусить західних дипломатів та росіян якось реагувати на вкид. І, як і раніше, головною метою залишається затягнути час, а не наблизитись до виконання "Мінську-2", виконувати який повністю у Києві ніхто не збирався.

Втім, не варто тішити себе ілюзіями, що так вдасться надурити Кремль, для якого мирний процес також із самого початку був фікцією. Його задачею, навпаки, була демонстрація готовності Кремля до діалогу і неспроможності Києва бути відповідальним та самостійним міжнародним гравцем.

Необхідність позбутися санкцій змусила росіян сісти за стіл переговорів. Небажання Києва погоджуватися на вибори використовується як козир, аби показати несправедливість торгівельних та фінансових обмежень проти Росії.

У цьому Москві допомагає ціла низка європейських політиків і бізнесменів, які б воліли вести бізнес із росіянами без неприємних обмежень.

Мир за рахунок слабких

Навряд чи цього не розуміють на Заході. Але логіка керманичів у Вашингтоні, Берліні та інших столицях базується на бажанні припинити війну та домогтися поваги до міжнародного права.

Тому рішення, яке змусить сторони перестати стріляти та залишить Донбас територією України юридично, цілком влаштує західних керманичів. І пункти Мінської угоди, прописані досить нечітко та без часової прив'язки щодо виконання кожного із них, дають Заходу можливість за бажання тиснути на будь-яку із сторін. Адже, при належному трактуванні, у невиконанні "своєї частини угод" звинуватити можна будь-кого.

Допоки події на Донбасі становили загрозу розгортання у повномасштабну війну та мали перспективу призвести до створення ще декількох невизнаних ніким псевдодержавних утворень, головний тиск припадав на Москву. Але простір для тиску на Кремль обмежений - Володимир Путін та його оточення готові й до більших жертв, аби лише довести світу свою геополітичну значущість.

Тому, за умови збереження формальної належності окупованих територій Україні та припинення бойових дій, увага логічним чином повернулась би у бік Києва. Змусити залежну від фінансової, технічної та дипломатичної допомоги країну піти на поступки, звісно, набагато легше.

Тому тиск на Київ щодо необхідності провести вибори на окупованих територіях Донбасу буде лише зростати. І українцям варто не звинувачувати Захід, що від самого початку переслідував свої досить прозорі та зрозумілі інтереси, у зраді чи політичне керівництво власної країни у неспроможності досягти неможливого.

Варто вже зараз вирішити, чи готові ми до конфронтації із нашими західними партнерами у питанні виборів, та яку ціну за це ми ладні заплатити.