live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4
img
Микола Княжицький 26 червня, 2016 неділя

Дмитро Ярош: Я зараз не прихильник революційних дій

Дмитро Ярош розповів Еспресо, чому розійшовся з "Правим сектором", навіщо потрібен закон про добровольчу армію і чому зараз Україні не потрібен другий революційний фронт

Дмитро Ярош розповів Еспресо, чому розійшовся з "Правим сектором", навіщо потрібен закон про добровольчу армію і чому зараз Україні не потрібен другий революційний фронт

Дмитре, у мене дуже суперечливі враження після знайомства з тобою. Тому що, з однієї сторони, ти  мені нагадуєш такого вчителя української мови...

Я і є вчитель української мови.

Гуманітарія... З іншої сторони, тебе весь час тягне на фронт, ти весь час переживаєш за тих хлопців, які там воюють, за своїх друзів, це зовсім інший образ, який справді нам ліпився російською пропагандою страшного якогось кровожерливого чоловіка, який невідомо звідки з’являється, всіх убиває.  От як ти себе сам відчуваєш, ким?

По-перше, людиною, українцем відчуваю. Відповідно, не відчуваю себе якимось там страшним і таким зомбі певним, який виконує ті чи інші забаганки когось і т.д. 

У нас зараз війна, і зрозуміло, що для мене, як людини, яка  20 років свого життя віддала власне національно-патріотичному вихованню молоді (я очолював організацію молодіжну), закономірно було, що я не маю бути в тилу, а маю бути на передовій. Наскільки була потреба в 2014 році чи до 2015-го (було поранення), то я там постійно знаходився.

Зараз, слава Богу, нам вдалось розбудувати і структурувати боєздатні підрозділи. Хлопці самі собі справляються. І зараз моє головне завдання - це більше вже не так участь в активних бойових діях, як забезпечення цих підрозділів, там допомогу у вирішенні різних питань і т.д. Тому працюємо з добровольчими підрозділами, ЗСУшними і т.д.  Оце-от зараз Ярош.

У біографії твоїй сказано, що ти з 1989 року був у "Народному Русі України" і в "Українській Гельсінській спілці", яка насправді була правозахисною організацією, об’єднувала дуже багатьох дисидентів. Як це відбулося, можеш пригадати? Як ти опинився в тому середовищі, з ким ти там тоді спілкувався?

Почав займатися цим в Кам’янському в 1988 році, це екологічні рухи, які неформальні, пам’ятаєш, були.

"Зелений світ".

Тоді ще не було "Зеленого світу". У нас міська була проблематика в Кам’янському екологічному..., вона до цих пір актуальною залишається. І от, власне, на тій хвилі почали підніматися. А потім "Літературна Україна" - я виписував ту газету, перший проект програми "Народного Руху"  за перебудову тоді ще, в лютому поїхав в Київ, зустрівся тоді з Іваном Драчом, з різними людьми – з Академії Наук.

Це ж молодим тоді ще був?

17 років тоді було - зовсім молодим.

Дмитро Ярош

Але в 17 років їхати і зустрічатися з І. Драчем – це треба було мати дуже великий хист і бажання. Звідки це з’явилося? Це батьки якось так виховували чи з тих газет, які ви виписували?

Тим більше це по суті була Східна Україна. Не можна сказати, що Дніпропетровщина на той час була якось дуже сильно українізована, хоча, звичайно, це серце України.

Вона була дуже русифікована, я б сказав. Зараз це помітно дуже – ця різниця між тим, що було тоді, і що є зараз. Але так я б не сказав, що у мене в сім’ї якісь національні ... були.

Російськомовна сім’я, і, відповідно, батьки все життя на заводі пропрацювали. І якогось виховання я звідти не отримував. Десь той дух одвічної стихії і піднімає деколи людей. Так само і у мене вийшло. Я цікавився реально, ще в школі навчаючись, політичними процесами.

Почали створюватися у 1980-х роках "Саюдіс" в Литві, "Народний Фронт Латвії", "Народний Фронт Естонії", я відстежував, тому для мене воно так закономірно стало. Ну щось зі школи доброго, мабуть, прищепили, вчителі хороші траплялися. І потім десь так в червні 1989 року у нас завершилися вибори в Дніпродзержинську, Сергія Акунєва тоді зробили депутатом.

Це було перше демократичне скликання депутатів Радянського Союзу, куди вони входили в Міжрегіональну депутатську групу, де був академік Сахаров тоді.

Так, і, відповідно,  нам тоді вдалося з третього разу перемогти на тих виборах. І от Кам’янське – то такий резервуар патріотизму на той час був на сході. Перші синьо-жовті прапори – в квітні 1989-го у нас синьо-жовті прапори вже були підняті. Не скрізь навіть на Галичині те  тоді траплялося.

Я тоді більше з молодіжним середовищем працював, але потім в Москву поїхав – на Арбаті голодування за легалізацію Греко-католицької церкви. Там зі Степаном Хмарою зустрівся, з Левком Лук’яненком і т.д.

А як от – ти жив тоді в Дніпродзержинську молодим зовсім хлопцем. І раптом їдеш у Москву, де було голодування справді віруючих, де були перші священики, які тоді вийшли тоді з підпілля, які туди поїхали. Потім величезна кількість людей, які справді на Арбаті голодували... Чому? Ти знав, що таке Греко-католицька церква, хтось  розказав тобі?

Уяви не мав, чесно кажучи, на той момент.

А як це сталось?  

От я згадував цю екологічну проблематику, там ми збирали підписи за закриття, незаконний запуск коксової батареї, бо то там феноли, раки, я вже не пам’ятаю там деталей цих.

Люди весь час страждали від цих екологічних проблем?

Нам вдалося її заблокувати, але під час виборів люди увагу вже не приділяли тим питанням, а була політична активність, за якою забули. Вони її тихенько запустили.

Я тоді оголосив таке попереджувальне голодування  у себе в Кам’янському, на колишню площу Леніна вийшов з плакатом, люди почали розписуватись . Було 29 травня – день прикордонників, мені так  запам’яталося. Хлопці ішли колоною в зелених фуражках, розписались – кажуть: "Брат, що ти там голодуєш? Пішли з нами!".

Це ще Радянський Союз був?

Так, це 1989-й. І, відповідно, з цим плакатом я поїхав до Конєва, щоб уже депутата Радянського Союзу підключити до вирішення проблем.  Ну нам вдалося тоді знову її зупинити. А на Арбат потрапив  - тоді ж Москва була тим політичним центром - там постійно щось відбувалося – столиця імперії.

Так от, на Арбат потрапив, бо там хтось мені сказав, що там є українці і проходить голодування, і пішов тоді знайомих шукати. І потім у мене рекомендації були по УГС від Левка Лук’яненка і Степана Хмари, тобто на той час то були найвищі практично рекомендації  в тому середовищі.  

І ти з ними співпрацював, в УГС щось робив, зустрічався, ходив на якісь зустрічі?

Звичайно, працювали в багатьох напрямках. Але вже восени 1989-го я пішов в радянську армію і там відслужив, прийшов і повернувся знову  до активної діяльності.  Воно для мене все дуже закономірно було.

А от навчання в Дрогобичі – це вже після цього було?

Так, після цього. Був у "Тризубі".

Західна Україна тоді, Дрогобич після довшого перебування якось здивували чи ти вже звик до українського середовища і ти вже туди приїхав...

Ну я заочно закінчував, не постійно там знаходився. Сім’я уже була. На сесії приїжджав. У нас була всеукраїнська організація, вона з Дрогобича почалася і дуже активно почала розбудовуватися ще в 1990-х роках  - це 1994-й, 1995-й, 1996-й роки – розбудовуватися на сході, я, відповідно, командував різними підрозділами. І постійно на Західній бував – не тільки в Дрогобичі, в Тернополі, Львові.

Це вже коли в "Тризубі" були?

Так.

І далі така твоя патріотична активність вона "Тризубом" обмежувалася?

"Тризуб" - це була вузько функціональна організація, вона існує і по сьогоднішній день, просто зараз не на слуху, так би мовити. Виховання молоді, пропаганда української національної ідеї, ідеї державності, національно-захисна діяльність.

Ми не займались предметною політикою, не балотувались в ради, хоча могли підтримувати десь когось.  І мені, чесно кажучи, публічна така політика не була близькою. Але після другої революції прийшлось займатись.   

Дмитро Ярош

Ну але потім навіть у президенти кандидувались. А не була близькою – що хотілось?  Які були плани в житті? Коли ти був такою молодою людиною, чого ти прагнув найбільше?

Я український націоналіст, тому для мене це не пустопорожнє слово  - мати свою соборну самостійну державу. Власне, цього найбільше хотілося.  І мені було достатньо того, що я робив.

Я бачив конкретний результат, він і зараз для мене дуже зрозумілий, бо я більшість своїх вихованців побачив на передовій , врешті в ЗСУ, Нацгвардії, добровольчих загонах.

Вихованців з "Тризуба"?

Так. Тому я не марно тим займався, я в тому переконаний зараз. Того мені вистачало з головою. А потім вже рішення "Правого сектору" були і про президентські вибори, хоч я ними майже не займався – війна вже почалася  в той час. Тиждень виборчої кампанії то й добре. Парламентські так само рішення приймались Проводом. Я навіть округ для себе вибрав такий, який найближче...

 А це цікаво – чому такі люди, народні депутати, як наприклад, ти або Білецький, який командує "Азовом". От ви справді не часто з’являєтеся в парламенті, але часто буваєте на фронті. А є такі в тому числі командири, які працюють постійно в парламенті, відійшли від цієї діяльності.

Воно якось тримає цей фронт чи це відповідальність, чи це відчуття, що ти там корисніший чи важливіший? Чому більше часу там?

Зараз я командую так званою Українською добровольчою армією. Чому аж армією ми це називаємо, хоч там декілька батальйонів, декілька служб? Це тому що є можливість, я так думаю, що вона існує все ж таки  - провести законопроект про добровольчу армію, тому і взята ця назва.

Я і далі здійснюю командування цими підрозділами, хоча в повному підпорядкуванні, звичайно ж, у командування  АТО, у нас тому нема махновщини якоїсь і всього іншого. Тому цим займатися приходиться.

І поки я цей законопроект не реалізую, він не буде прийнятий Верховною Радою, цим прийдеться займатися  по-любому. Не можна хлопців там покинути та й пам’ять тих хлопців, що загинули в наших лавах і не отримали статус...

А в чому взагалі ідея оцієї-от добровольчої армії сьогодні?  Багато добровольчих підрозділів стали частиною Збройних Сил України або Міністерства внутрішніх справ.  Ви далі залишаєтеся таким окремим, наскільки я зрозумів, підрозділом, який координує свою діяльність?  Це так і має бути?

Бо в багатьох людей є критика на адресу такої діяльності, тому що вони вважають, що лише держава повинна мати монополію на силу, отже, всі такі підрозділи мають бути всередині. Разом з тим, що було дуже цікаво: Кульчик Домініка, така найбагатша полька, яка дуже багато займається волонтерською діяльністю в Україні. Вона презентувала тут свій фільм, який разом з каналом Еспресо робила.

І от молодий хлопець, один з героїв цього фільму, вийшов на сцену (він воював в Збройних силах, в регулярній частині) і каже, дякую всім, хто воював зі мною, дякую всім з добровольчих підрозділів, з "Правого сектору", тому що там, де нас заходив цілий батальйон, вони заїжджали на двох джипах і робили набагато більше.

І це говорять люди, які справді вели реальні бойові дії. В чому ця природа? Ти кажеш, що це не махновщина. Що це? Чому ці люди не йдуть в офіційні структури?

Бачите, українці ж козацька нація по суті. Козаки – це вільні озброєні люди. І от, власне, переважна більшість тих добровольців, які пішли до нас в лави і в інші підрозділи, до речі, багато з них вже не існують практично як добровольче формування у складі ЗСУ чи Нацгвардії, на превеликий жаль. Це власне одна із причин, чому багато із наших хлопців не хочуть туди іти. Потім поїдуть на півроку десь на полігон і ще десь – не повоюєш, не позахищаєш батьківщину.

Відповідно, тут збираються такі пасіонарні особистості доволі, дуже різні люди, з різних суспільних прошарків, але їх об’єднує любов до батьківщини, бажання виконувати свій конституційний обов’язок по захисту держави.

Ну а крім того, ми ж знаємо прекрасно ту проблематику, яка існує в Збройних силах  по сьогоднішній день. Знаємо, що є величезна, в тому числі в ЗСУ, недовіра до командування. Мабуть, ті події, які були під Іловайськом чи під Дебальцеве,  ще раз підкреслюють такі речі. І багато хто з хлопців дуже переживають там, що віддадуть території, що війна не буде вестися таким чином, щоб перемогти ворога, і що в будь-який момент яка-небудь частина Збройних сил України може побігти з фронту і таке інше.

А от активні наступальні дії почнуться – ми ж пам’ятаємо, як це було, і не раз... Ну це цілий комплекс таких питань. І, власне, я коли з президентом спілкувався на цю тему, то говорив йому – ось цей законопроект, де є можливість, по-перше, використати українську традицію цю козацьку, по-друге,  зібрати таких от пасіонарних людей, які... ну от Богема, наприклад, знаєш його, він – режисер театру, і при тому всьому термінал відбивав в аеропорту і все таке інше. Він не піде в склад ЗСУ, йому це не цікаво. Це в особливий період може цим займатися, а потім буде в лавах територіальної оборони, яка от цим законом передбачена.

От, власне, українська козацька традиція, європейські найкращі зразки, бо ми взяли естонський досвід, швейцарський, фінський досвід – акумулювали в цьому. Тут нам ніяка Європа не закине, що у нас щось таке унікальне і геть не по-європейськи. Власне, європейський досвід берем. Ну і, звичайно, враховуємо те, що отака армія буде одним із вирішальних факторів національної безпеки і оборони, при тому з мінімальними фінансовими витратами, бо це знову ж таки потенціал волонтерський можна задіювати.

Схожі рухи, наскільки я знаю, такі добровольчі армії, або армії добровольців, вони і в прибалтійських країнах законодавчо закріплені.

Саме так.

І це люди, яким дозволено мати зброю, але вони несуть  відповідальність за цю зброю.

Безумовно, я вже не раз цей приклад приводив. "Кайстеліт", наприклад. Там якщо людина потрапить навіть за порушення правил дорожнього руху в нетверезому стані, вони буде зразу виключена з "Кайстеліт".  Це не тільки право, це ще й обов’язок величезний.

Дмитро Ярош

Оцей от імідж в Росії, який тобі був створений там, - жахливого кривавого правосєка – чим це було викликано, як ти сам вважаєш?

Я думаю, що Росія все одно знаходиться на такій своєрідній межі такій прикордонний стан цієї імперії. А будь-яка імперія ж приречена, вона рано чи пізно зменшується в території, розпадається і все таке інше. І ті події, які були в нас на Майдані, вони і для Росії є детонатором.

Це видно по тому, скільки з Росії приїхало росіян воювати проти російських терористичних військ. І по сьогоднішній день вони перебувають так само, і можуть і громадянство отримати і т.д. Ціла купа ж абсолютно хороших людей. Власне, це теж така пасіонарна маса для російської імперії.

І для них всі ті події, які відбулись у нас під час останньої революції, під час захисту держави, особливо коли ми не віддали їм Донбас, а там звільнили Красноармійськ і пішли далі включно включно з Донецьком або з Луганськом, коли «Айдар» заходив. То воно є дуже великою небезпекою. А демонізація – ну вони ж так робили зі всіма національно-визвольними рухами – це не тільки російська імперія, будь-яка імперія створює такі ілюзії про людей, про рухи, про тих людей, які борються за свободу, за справедливість.  

Схожа історія була і зі Степаном Бандерою. Був широкий рух в Україні, але всіх звикли називати "бандерівцями", бо Бандера був дійсно визначним лідером, хоча й одним із лідерів і не брав участь у активних бойових діях. А ти страждаєш від цього іміджу?

Абсолютно ні. Як ото кажуть – ні холодно, ні жарко. Я не слідкую за рейтингами, а чесно виконую свій обов’язок по захисту держави. Мені того зараз вистачає.

А до нас на запис приїхав з онуками, які сплять у машині. Це теж не дуже вписується в образ "кровожерливого правосека". Наскільки я розумію, ти зараз вже не "Правий сектор". А що відбулося?

Існували методологічні розходження. Я про них вже неодноразово говорив і не хочу дуже заглиблюватися в ті речі. Революція у нас не завершилася досягненням тих ідеалів, які були поставлені на Майдані. Там молоді хлопці, які ставлять питання про продовження революційних подій, і я їх чудово розумію, може якби мені років 25 було, то і я так би думав.

Але в умовах зовнішньої агресії ми Україну можемо втопити в крові. Нема великої проблеми будь-яку владу прибрати, а влада у нас, на жаль, і зараз слабка. Але відкрити зараз ще фронти… Ну ми ж добре знаємо історію: тільки-но українці починають воювати на два-три фронти – ми завжди програємо.

Тому я зараз не прихильник якихось революційних дій. Давайте розберемося з тим, що на фронті. Хоча мені закидають: ну як, треба навести порядок у тилу… Але мені здається, що для того, щоб навести порядок у тилу поки що достатньо і мирних засобів. А я займаюсь фронтом, це моя зона відповідальності.

Оця зона відповідальності… Ти бачиш фронт і знаєш, що там відбувається. Були заклики від різних політиків, що нам треба вести переговори з Захарченком і Плотницьким, або що нам треба йти в наступ, або точаться суперечки чи Мінськ хороший, чи Мінськ поганий… Як людина, що безпосередньо бачить ситуацію, де ти бачиш її вирішення?

Що стосується переговорів – я категоричний противник прямих переговорів, крім тих випадків, коли мова йде про заручників. Коли є конкретна тема про заручників – це допускається в усьому світі.

Вести ж будь-які політичні переговори – вони (Захарченко та Плотницький. – Ред.) маріонетки, вони нічого не вирішують, і такі переговори не мають жодного сенсу. До речі, коли ми з Надею (Савченко. – Ред.) розмовляли про це, вона пояснювала, що мала на увазі, що теж мала на увазі саме це, але так її слова використали, в тому числі російські ЗМІ…

Щодо вирішення проблеми – це комплексне питання. Наприклад, Мінськ-1, коли ми ще були дуже слабкі, коли боєздатні частини ВСУ були практично розгромлені російськими військами, які перейшли кордон, коли треба було затягувати час, щоб зібрати сили і не віддати території – дипломатичний шлях був цілком зрозумілий і виправданий.

Але ані Мінськ, ані ОБСЄ не вирішують питання сьогодні – ми це бачимо. Якщо взяти приклади Абхазії, Південної Осетії, Нагорного Карабаха Придністров’я – будь-які регіони, де Росія провокувала конфлікти – вони ніколи для тої держави не вирішувалися позитивно, вони заморожувалися, ставали постійною зоною дестабілізації для держави.

Тому, на мій погляд, в нашій ситуації потрібен комплекс заходів – і дипломатичні заходи, і підвищення обороноздатності нашої країни, і підготовка до проведення у слушний момент миттєвої воєнної операції (як це було в Хорватії свого часу). Треба піднімати рівень наших спецслужб (і це вже частково відбувається), включати ісламський фактор, який існує в Росії, і рух спротиву на Північному Кавказі, і китайський фактор у Сибіру.

Тобто, по суті, це можна вирішити лише перемігши імперію, а не на маленькому шматочку нашої землі.

За великим рахунком – саме так. Адже ми маємо ще й проблему Криму. Що таке вести там бойову операцію – на такій маленькій території з такими потужними (російськими. – Ред.) силами?

Якщо діяти симетричними методами, то у Росії ж значно більші сили – і технічні, і людські, їх перемогти в такий спосіб дуже важко, хоч і можливо, якщо згадати хоча б приклад Фінляндії чи Афганістану.

Дмитро Ярош

А що відбувається зараз на фронті?

На цей момент можна говорити про  те, що росіяни активізують воєнні дії на Донбасі, щоб змусити нас до якогось чергового Мінську-3 (ми ж бачимо, що Мінськ-2 зайшов у глухий кут). Але ж зараз в наш бік випускається по 150 мін, а був час, коли тільки в Пісках вони тисячами літали.

Снайпери активно працюють, активно йде розвідка безпілотною авіацією по всій лінії фронту. Приходить інформація від розвідки (вона не є таємна), що готуються локальні наступальні операції. Але для того, щоб зараз розгромити українські Збройні сили, пішовши в наступ на сході, сил у них не вистачить.

Тобто можна сказати, що Українська армія змінилася від початку війни?

Звісно, змінилася. Може ще не так, як хотілося б, але прогрес безумовний. Я згадую Савур-могилу, Степанівку, коли в 30-й бригаді снайпера в тапочках бігали… звичайно зараз зовсім інше. Хоча, все одно, всього недостатньо.

Бажано було б і щоб наш військово-промисловий комплекс активніше працював, ніж зараз. Вони працюють, але цього замало. Там люди кожного дня жертвують своїм життям, а тут жертв нема, тут – заробляння грошей.

Свого часу ти розмовляв з Януковичем, незадовго до того, як він втік. Нещодавно ти розмовляв з Порошенком. Які твої враження від цих людей?

Ну, за годину спілкування з Януковичем важко сформувати портрет. Там дуже конкретна була зустріч – щодо підписання угоди. Чесно скажу, я більше переживав як звідти вийти, ніж про портрет думав. Він дуже неоднозначна людина, як на мене. Тоді він боявся, боявся дуже сильно, це було видно. Мабуть на тих страхах росіяни зіграли, коли для себе з того всього щось отримали. Невпевнена в собі він людина, можна сказати боягуз.

А от Порошенко?

Ну під час війни погано говорити про Верховного головнокомандувача не випадає… Думаю, він хоче бути історичною персоною і щось добре для України зробити. Мені здається, що тут проблема не Порошенка, а всієї отої старої політичної еліти, що вони більше бізнесмени, ніж державні діячі. І вони по-бізнесовому підходять до вирішення тих питань, які мали б нести загальнодержавне, загальнонаціональне навантаження.

Згадати хоч питання введення воєнного стану. Це теж були бізнесові речі. Я і тоді говорив, і зараз підкреслюю: неможливо Росію перемогти не мобілізувавши всі ресурси народу – людські, матеріальні тощо. Тут навіть не йдеться про те, що оцей сьогоднішній особливий статус нічим не гірший за воєнний стан… Просто зараз чим далі від’їжджаєш від лінії фронту, тим видніше – країна не воює. Тут більше психологічна проблема. Ну а так…

У них не дуже багато часу лишилося – і у Порошенка, і у Гройсмана… Бо ступінь радикалізації в суспільстві зростає. Причому на Сході люди більше живуть війною, тому у них нема таких настроїв: прийти на Київські пагорби і всіх розстріляти, це більше на Заході, причому в таких собі цільових аудиторіях, особливо серед хлопців, які пройшли війну і відчувають оцю несправедливість.

Бо підняти українців на соціалці неможливо – тарифи можуть бути і в десять разів більші – це дуже погано, безумовно, але люди будуть терпляче виживати. А от коли вони відчувають несправедливість – це було і на Помаранчевій революції, і зараз на Майдані – от коли відчувають тотальну несправедливість, тоді піднімаються.

Мабуть це не тільки з несправедливістю пов’язано, а й небезпекою втрати незалежності.

Безумовно.

От ти сказав, що ці люди (Порошенко. – Ред.) хочуть увійти в історію, залишити якийсь слід. А у тебе які прагнення?

Ну, по-перше, треба перемогти в цій війні. Це завдання №1, цим збираюся займатися і, чесно кажучи, абсолютно байдуже в якій іпостасі – можу простим автоматником побігати. Для мене зараз важливо ухвалити оцей законопроект і роки на два взяти у держави карт-бланш на формування його, щоб закласти правильні основи, і хай ним командує якийсь генерал, тим більше що цей добровольчий рух у законопроекті закладено як структуру Міністерства оборони.

Тому ж я і говорю, що нема жодного порушення монополії держави на насильство не існує. Оце мені близько, цим би я займався. Зараз доводиться займатися і політикою в тому числі, бо без політичного забезпечення вирішувати ці питання, які я на фронті маю вирішувати, дуже важко. Тому я і мандат не здаю.

Ти хочеш зберегти свою політичну незалежність? Є ж, мабуть, багато людей, які кличуть до себе, пропонують якісь вигоди, хочуть купити "шматочок Яроша". Як ти на це реагуєш?

Зараз ми працюємо над тим, щоб максимально розширити кадрову базу для революційних мирних змін у державі, створити платформу, яка б об’єднувала різні середовища, які, можливо, чимось би відрізнялися світоглядно – ну як консерватори від націоналістів – але при тому всьому щоб це були патріоти держави, і їх треба об’єднувати.

Я вже казав якось: от коли ми єдині – Майдан-1, Майдан-2 – ми досягаємо своєї мети. Тільки-но досягаємо якогось стратегічного результату і розбігаємося по партійних квартирках – одразу починаємо програвати, а влада починає паразитувати на поті й крові українців.

І от щоб цього не допускати, треба сьогодні максимально розширювати патріотичну кадрову базу. Ми зайнялися створенням Комітету  національної дії, незабаром вийде маніфест. І я втішений тим, що долучилася і група "Наступ" міжфракційного об’єднання, яке ти представляєш у нас. Тому я думаю, що спільно ми багато чого зможемо зробити по втіленню, все ж таки, ідеалів Майдану в життя.

                   

новини партнерів

21 серпня, 2018 вівторок

20 серпня, 2018 понеділок

21 серпня, 2018 вівторок

20 серпня, 2018 понеділок

Відео

Введіть слово, щоб почати