Чому президентство Гілларі Клінтон не буде легким рішенням для України

Благо видавництво «Наш формат» здійснило переклад книги Гілларі Клінтон «Важкі рішення» і тепер можна легко і приємно прочитати, про те як керують найпотужнішою державою в світі, дізнатися про те як виглядає наша чудова планета і її проблеми з офісу державного секретаря Сполучених Штатів у 2009-2013 роках, а також довідатися, як для американського політика виглядає Україна.

Вато відзначити, що на відміну від українських, американські політики регулярно пишуть як мемуари, так і програмні політичні книги, які з завидною регулярністю стають бестселерами і вводять пересічних читачів в світ американської та світової політики.

Декому, як наприклад Джону Кеннеді в 1957 році, вдається навіть отримати престижну Пулітцерівську премію за книгу «Профілі мужності», яка розповідала про американських політиків, котрі не побоялися поставити інтереси країни вище за вподобання виборців. Для українців це звучить трішки контроверсійно, але тим не менше, книга надзвичайно цікава і варта уваги. Навряд чи Пулітцерівська премія загрожує витвору Гілларі Клінтон, але почитати українцям його варто.

Тихоокеанські пріоритети

Пані Клінтон  з подробицями розписує політичну кухню Америки,  стосунки з експертами їх участь у підготовці політичних рішень. При цьому, на відміну від українських політиків, не намагається переконати, що вона найрозумніша, непомильна і всі рішення приймає виключно сама.

Виявляється американське начальство в особі Клінтон дає можливість сперечатися з собою і при наявності аргументів, готове визнати, що неправе, або просто відкоригувати свою позицію.

Надзвичайно дивно виглядає для нормального українця ситуація, коли після програшу на праймеріз Гілларі Клінтон визнає свою поразку, вітає Барака Обаму, хоча й пише, що зробити це надзвичайно непросто, а потім ще й погоджується на його пропозицію стати державним секретарем.

Уявити собі щось подібне в Україні  просто таки неможливо, особливо якщо пригадати історію стосунків  президента Віктора Ющенка та прем’єра Юлії Тимошенко. Співпраця заради справи, це аж ніяк не українська  звичка.

У нас як  тільки політик отримує бодай  дещицю реального впливу, то тут же починає вести самостійну гру, не полишаючи ідей посунути старшого начальника кудись на манівці. Натомість американці якось вживаються, хоча українцю це зрозуміти непросто. 

Вражаюче відрізняється картина світу, яка бачиться американському політику і та, до якої звикли українці. В Україні що політики, що пересічні українці живуть з відчуттям, що от, мовляв є Україна, бідна але дуже важлива країна, на яку чигає ворожа Росія і на яку намагаються впливати Сполучені Штати.

Якщо ж читати  книгу Клінтон, то виглядає так, що Україна, Росія і  навіть Європа взагалі не хвилюють американців. Це якась далека периферія.  

Як пише Клінтон про Україну: «частина світу, про котру мало хто й згадував у США після завершення Холодної війни, раптом опинилася на екранах радарів».

І якщо подивитися з точки зору американців, то такий підхід цілком виправданий, як це не прикро визнавати. Америка займається, крупними категоріями, мислять кажучи геологічними категоріями, і звісно американських політиків цікавлять загрози, те що справді може створити проблеми сполученим Штатам.

Їх хвилює Китай, який перетворився на колосальну потугу і другу економіку світу і не сьогодні так завтра постане питання, про те як він конвертує свій економічний вплив у політичний.  Звісно зараз китайська еліта доволі виважена і стримана, але чи буде так завжди невідомо, скоріше навіть можна сказати, що не буде.

Тому в центрі уваги державного секретаря завжди Піднебесна і все чи тільки можна вплинути на неї. Тут тобі і права людини, і екологія з потеплінням клімату, і звісно, сусіди цієї чудової країни, з якими по всьому периметру кордонів у Китаю не надто добрі відносини. Тому, Китаю і його сусідам, присвячений перший візит держсекретаря Клінтон.

Після Китаю увага Клінтон концентрується на Афганістані, Пакистані і війні з тероризмом. Зрозуміло, що до певної міри це спадщина адміністрації Джорджа Буша. США ведуть в Афганістані війну з тероризмом, в важкодоступних гірських районах Пакистану знаходилася база Осами Бен Ладена, і окрім того, треба ж розбудовувати демократичні інститути і поборювати корупцію в суспільстві які ще вчора було феодальним, та й сьогодні не надто сильно змінилося.

Тим не менше, американські політики активно працюють над тим, щоб привчити афганців до демократичних ідеалів і навіть доволі успішно переконують їх керівництво в особі президента Хаміда Карзая не балотуватися на третій президентський термін. 

Доволі цікаво для українців буде відзначити, що уряд США за словами Клінтон витрачає на рік на утримання афганських збройних сил 4 мільярди доларів, це не рахуючи витрат на американське військове угруповання. 

Звісно можливо це добре, що Україна не потребує такої допомоги як Афганістан, але варто відзначити, що бюджет Збройних Сил України це лише 2,5 мільярди доларів і платять їх українські платники податків. Це, так би мовити, ще раз до питання важливості України для американської політики.

Європейські перспективи

І от нарешті, після Китаю, його сусідів, Афганістану, Пакистану і навіть Бірми, проблем з захистом прав жінок, дисидентів, екології приходить черга старої Європи, яка з’ являється в книзі Клінтон аж на 228 сторінці.

Звісно,  Гілларі Клінтон тут же відзначає, що альянс з Європою для Америки дорожчий за золото і напевне це справді так, але американці  концентруються на проблемах, а в Парижі, Лондоні, Берліні можна зустрітися з старими друзями, трохи поговорити про перспективи, про боротьбу з глобальним потеплінням, про НАТО і проблеми безпеки, але, все це, включно з дещо дивною Росією проблеми не того рангу, що в Китаї, Афганістані та Пакистані.

Цікаво звучать розмірковування Хіларі Клінтон, щодо перспектив НАТО. Звісно, вона відзначає, що це «найсильніша ланка в трансатлантичному союзі», але тут же, пише про те, що «Америка не може й не повинна все роботи самотужки».

Мовляв, європейським союзникам доведеться нести свою частку зобов’язань. На такому тлі заяви  противника Клінтон на нинішніх президентських виборах, скандального мільярдера  Дональда Трампа  про те, що Америці варто залишити Європу сам на сам з своїми проблемами,  а американцям варто зайнятися своїми,  не виглядають аж такими дивними як могло б видатися.

Це всього лишень доведення до крайнього ступеня думки Клінтон про те, що Америка не буде і не повинна всього робити сама. Зрештою,  недаремно свого часу польський публіцист Станіслав Цат-Мацкевич зауважив, що це давня англосаксонська політика – воювати не самим, а за допомогою союзників, так би мовити, в коаліції.

Американці дуже талановиті спадкоємці британської політичної школи, вони ніколи не просторікують про  опору на власні сили, а прикладають максимум зусиль, щоб боротися на політичній арені в першу чергу використовуючи дипломатію і спонукаючи союзників  зробити  якомога більше роботи (як правило неприємної).

Проблеми периферії

На тлі бажання перекласти  якомога більше проблем на союзників цікаво виглядають розмірковування Гілларі Клінтон про стосунки з Росією під час її урядування на посаді державного секретаря. Мовляв, в Росії звісно багато проблем з демократією, американцям не подобається, що росіяни тиснуть на сусідів за допомогою економічних важелів, а то й вдаються до порушення міжнародного права і відбирають частину території, як у випадку з  Україною, але…

Але, як то кажуть, червоною ниткою через увесь текст Клінтон проводиться думка, що Америка має багато стратегічних інтересів і там де можна потрібен поступ. І там де є можливість, то поступ буде не за рахунок Америки. 

Оскільки необхідна співпраця  з Росією в Афганістані та в галузі контролю над ядерним озброєнням, то навіть після російського вторгнення в Грузію Хіларі Клінтон ні на хвилину не сумнівалася, щоб розпочати політику перенавантаження відносин з Росією.

Те, що саме така політика підштовхнула Путіна до анексії Криму Клінтон не визнає, про що прямо так і пише, мовляв, «я так не думаю».

Проте,  хід думки Клінтон не  залишає сумнівів – якщо буде визнано доцільним для США, то вони ще раз «перезавантажить» відносини з Росією і те, що це може бути за рахунок України її буде дуже мало хвилювати.

Як до речі, дуже мало хвилювало свого часу Франкліна Рузвельта те, що він «перезавантажував» відносини з СССР за рахунок Польщі, та й усієї Східної Європи, яку віддав на поталу Йосипу Сталіну.

Підсумовуючи,  можна відверто сказати, що книга Гілларі Клінтон це не бозна який витвір політичної публіцистики чи мемуарної літератури (мемуари Джорджа Буша-молодшого, не кажучи вже про Рональда Рейгана набагато цікавіші), але для українців буде корисною, хоча б для того, щоб усвідомити, що по-перше, Україна це не пуп світу.

По-друге, дипломатія важлива і вирішувати всі проблеми самотужки, спираючись лише «на власні сили», м’яко кажучи, глупо і тут варто вчитися в американців правильно обирати союзників і ставити їх в такі умови, щоб volens nolens, а свою частку роботи вони робили.

Ну і по-третє, варто зрозуміти, що після того як Барак Обама покине овальний кабінет, то політика стосовно України радикальним чином не зміниться. Як це не прикро, в картині світу Гілларі Клінтон Україна це далекі задвірки планети, це не її вина, просто вона так бачить світ.