Як кинути все і вирушити у подорож. Історія мандрівника Богдана Логвиненка

Богдан Логвиненко з тих людей, які живуть у постійному русі та завжди щось створюють. У свої 27 років він відвідав уже понад 50 країн світу, заснував і редагував інтернет-видання "Сумно?", організовував "Антонич-фест", влаштовував тури іноземних музикантів Україною та українських музикантів - європейськими країнами. 

Півроку тому вийшла його книга "Saint porno", яка була дуже добре сприйнята читачами. А зовсім скоро у продажу з'явиться наступна. Цього разу про подорожі.

Ми спілкувалися з Богданом ввечері телефоном, адже зараз команда Ukraїner у Приазов'ї. У рамках свого нового проекту вони вирушили в експедицію Україною, аби відкрити її заново. Мандрівка різними регіонами триватиме півтора року, а 9 вересня Богдан вирветься до Києва, аби презентувати свою нову книгу про подорожі Південно-Східною Азією "Перехожі".

Як твої подорожі перетворилися на книжку? Ти спершу записував все для себе, як у щоденник?

Це справді можна назвати щоденником. Я писав портрети людей, яких зустрічав у подорожах. Почалося все з мандрівки до Лісабону в березні минулого року. 

У мене з'явилася ідея писати про звичайних людей, яких зустрічаєш по дорозі кудись. Подорож зайняла 2 тижні, я написав тоді 40 коротеньких історій. Але вони не увійшли до цієї книги, а будуть в наступній.

Тоді я доїхав до Лісабону, зачекінився і написав: "Ну, все, кінець, доїхав". Але багато людей почали мені писати, що дуже звикли до таких серій, коли щодня можна читати про якогось автозаправника, водія фури чи ще про когось. 

То ти намагався розповісти про людей, чи про місцевість через історії людей?

Звісно, про місцевість також. Я намагаюсь передати певний момент життя цієї місцевості. Всі мої історії об'єднує одне – фіксування моменту. Звісно, люди здебільшого розповідають про свою територію, про їхнє життя на цій території. 

Вони сприймають мене, як якогось стрейнджера, якому за 5 хвилин чи кілька годин можна розповісти щось найважливіше для них. Але завжди там присутня місцевість. Тому, фактично, це подорожні нотатки, написані через портрети людей, які живуть на тих чи інших територіях.

Багато людей зараз пишуть про подорожі, розповідають про культурні, географічні особливості. Ти принципово робив акцент на іншому?

Для мене просто найцікавіше - це люди. Я, скажімо, в Берліні був разів 10 і жодного разу не був біля Бранденбурзьких воріт. У Парижі я жодного разу не був на Ейфелевій вежі. 

Я пишу про те, що зі мною насправді відбувається. Якщо я не відвідав ті чи інші культурні пам'ятки, мені цікавіше подивитись про них документальний фільм. З фільму можна дізнатися більше про пам'ятки, адже пам'ятники не розмовляють, і з ними не можна поговорити. Вони є статичні, зафіксовані об'єкти. 

Тому я не дуже люблю всяких цих чек-інів і селфі на тлі чогось. Мені цікавіші люди і момент, який можна зафіксувати в тому чи іншому місці.

Мене часто питають, яка країна є для мене найцікавішою. Для мене це дивне запитання, бо я кожну країну бачу через людей, через певні моменти. Я не можу виокремити країну, бо, скажімо, Індонезія, якою я багато подорожував, для мене взагалі окремий континент. 

Ця книга "Подорожні. Південно-Східна Азія" без Індонезії, адже про неї буде окрема книга. До цієї зараз увійшли Лаос, Таїланд, В'єтнам, Малайзія і Сінгапур.

А чому вирішив з цього регіону почати "Перехожих"? Ти ж починав свої подорожі не з цих країн. 

Я починав подорожувати з Європи, і в мене досить багато недописаних текстів з європейських подорожей. Мені важко відповісти, чому. Швидше за все, тому що Європа найближча до нас. 

Мені здається, що тексти про Південно-Східну Азію цікавіші, і мені самому цікавіше їх писати. Бо все, чим я займаюся, це здебільшого якісь географічні відкриття, і якщо писати про Європу, то переважно нічого нового вже не скажеш. 

А про Південно-Східну Азію я читав надзвичайно мало текстів, навіть у виданнях англійською, а в Україні їх в принципі немає. Тому Південно-Східна Азія просто значно цікавіша. А текстів про Європу багато і в мене, я не знаю, як їх зібрати докупи. Але це не більше, ніж подорожні нотатки, це зовсім не відкриття.

Всі ці історії ти спершу писав у Facebook. А яким чином вибирав, що увійде до книги, а що ні?

Якісь з часом перечитуєш і думаєш: "Боже, як таке дурне можна було написати?". Ну це більшість, насправді.

Навіть зараз: виходить книжка, і я перечитую деякі тексти і думаю, що, скоріше за все, зараз би такого не написав. І, відповідно, є якийсь власний рейтинг дурниць. Тексти, у яких їх більше, просто не потрапили до книжки.

А деякі я написав спеціально для книжки, бо багато речей переосмислюються, коли ти вже знаходишся поза межами тієї чи іншої країни. У цій книжці доволі багато України: там і порівняння з Україною в кожній другій історії, і українці, які проживають за кордоном.

У подорожі по Тайланду спершу я практично не зустрічав українців. А у В'єтнамі навіть більше зустрічав українців, ніж в'єтнамців. Тому, мені здається, вийшло більше історій про українців у В'єтнамі, ніж про в'єтнамців. 

І це теж цікаво. Ми звикли, що є діаспора в Канаді, Штатах, Польщі, а про українців у В'єтнамі і Малайзії не всі знають. Цікаво, що у столиці В'єтнаму - Ханої - є три українські ресторани.

Мені завжди було цікаво, як ти знаходиш людей, які відкриваються, розповідають тобі про себе і країну, навіть запрошують на нічліг? 

Якоїсь схеми в мене немає. Все відбувається досить спонтанно. Наприклад, зараз з проектом Ukraїner ми у Бердянську. Попри стереотипи, що схід України – непривітний регіон, нас приймають у приватному гостьовому домі через каучсерфінг. Тобто жінка здає кімнати, а коли тут немає гостей, приймає через каучсерфінг. І ми зараз так живемо з проектом, це теж все спонтанно.

А взагалі твої подорожі мають план?

Вони мають досить приблизний план. Тобто важко сказати, що вони до кінця сплановані, бо інакше це вже не подорож. 

То ти постійно живеш у драйві чи вже звик до такого ритму життя?

Я напевно вже не знаю інакшого. Тому так, я звик.

У всьому є перший крок. З чого ти почав свою першу подорож? 

Якщо рахувати самостійні мандрівки, то це подорож до Угорщини на фестиваль Sziget. Це була перша подорож стопом. Тоді я зрозумів, що це хороший спосіб познайомитися з людьми в дорозі, завести нові контакти. 

Кожна людина, яка підбирає тебе стопом, може розповісти щось про своє місце, когось порадити. Якщо людина підбирає, вона вже автоматично відкрита до тебе.

Скільки часу, на твою думку, потрібно для того, щоб познайомитися з країною? Я згадую про автобусні тури, які за 10 днів відвідують 4-5 країн. 

Я сам робив такі тури, якщо чесно, коли працював провідником у Південно-Східній Азії і організовував тури. У нас було 3 країни за два тижні. 

Звісно, цього недостатньо. Просто є різні формати. У мене була подорож стопом навколо Чорного моря. За місяць ми об'їздили 13 країн. Подорож була не чітко навколо Чорного моря, а воно було всередині нашого маршруту.

Ми об'їжджали Болгарію, Румунію, Боснію і доїхали аж до Італії, спускалися по Адріатичному морю в Афіни, потім до Стамбула і вже їхали далі по узбережжю. Це був такий нон-стоп в дорозі. І кожна подорож дуже відрізняється.

Є ще такі формати: ти їдеш і тебе пре сама дорога. Другий формат такий, як був у нас, коли я возив групи у Південно-Східну Азію. Три тижні ми вставали о 5-й, наступного дня - о 4-й, о 3-й, тому що ми щодня піднімалися на якусь гору, щоб побачити звідти фантастичний світанок. І дуже часто було таке, що світанку не було взагалі - лише дощ та мряка. Бо це подорож. 

Зрозуміло, що якщо ти місяць живеш в цій місцевості, то можеш побачити світанок у будь-який інший день. Але коли в тебе обмежений час, такої можливості немає. Тому три країни за 2 тижні – це дуже мало. Але, з іншого боку, багато хто працює в офісі і не може поїхати на 3 місяці в подорож.  Тому для багатьох людей поїхати в таку дуже активну подорож на 2 тижні і побачити 3 країни – прекрасний варіант. 

Інша справа, що багато хто обирає одну країну на 2 тижні і сидить у 5-зірковому готелі, де тебе обслуговують свої ж або люди, які вже навчені говорити твоєю мовою, подавати борщ в якомусь турецькому чи в'єтнамському кафе. І тоді можна взагалі не дізнатися нічого ні з місцевої кухні, ні з місцевого побуту тощо. Тому все дуже відносно. І кожен обирає те, що подобається йому.

Для тебе відрізняється експедиція Україною та країнами, де у людей інші традиції, звичаї, мова?

В Україні дуже різні люди. Штука в тому, що через погану інфраструктуру Україна транспортно розірвана. Мало хто може похвалитися, що доїхав з краю до краю, з Маріуполя до Ужгорода. З'їздити просто на вихідні неможливо. І через це люди по всій Україні дуже відрізняються.

У кожному регіоні свої відмінності, свої цікаві речі. Тому мені зараз дуже цікаво їздити по Україні, адже раніше я цієї відмінності абсолютно не помічав. 

Україна є своєрідним континентом, де є острівки. Сьогодні я був на вокзалі в Бердянську. Ми питали про те, як дістатися Запоріжжя. Електричка їде 8,5 години, а це в межах однієї області. Щоб дістатися обласного центра, їхати треба цілий день. Це не кажучи вже про поїздку до Києва.

Ми зараз зустрічаємо багато людей, які ніколи не були в Києві, не кажучи вже про Львів, Ужгород, Тернопіль. 

Але часто це питання пріоритетів. Люди, які не їздили в інші міста України, добудовують собі будинок, додаткові кімнати. 

Мені здається, що люди, які мріють поєднувати подорожі та роботу, насправді, не роблять цього лише через страх. Що б ти порадив тим, хто наважився це зробити, але чекає якогось поштовху?

Я не знаю, що порадити, бо страх зупиняє все. І страх – це перша причина усіх бід. Навіть подорожуючи Україною, відчуваєш, що саме відкриті люди роблять найбільше змін. Люди, які найбільше подорожують, найбільше бачили в своєму житті, найбільше читали, завели найбільшу кількість контактів, є провідниками змін в своєму місці, в своєму селі, регіоні.

А люди, які бояться, дуже часто можуть досягти чогось в кримінальному світі, скажімо. Їхній страх множиться, і комплекси можна побачити по тому, як вони будують свої маєтки, паркани. Але є протилежний світ – світ людей, які є провідниками змін. І дуже часто більшість з них багато чого бачили. 

Якщо ж казати про якісь поради, мені здається, що для багатьох це просто вибір шляху: можна боятися і множити свої страхи і комплекси, а можна відкриватися для світу і рухатися вперед у протилежному напрямку.

У матеріалі використані фото Iрени Носової та зі сторінки Богдана Логвиненка у Facebook