Вічний Алеппо. Чому абсурдно протестувати проти військових злочинів у Сирії

Бійня за сирійське місто Алеппо, можливо, зіграє ключову роль у подальшому розгортанні війни у Сирії. Вже зараз зрозуміло, що повстанські угруповання занадто слабкі, аби всерйоз протистояти наступу асадитів. Але й режим Асада та його російські та іранські союзники дійшли до межі своїх нинішніх можливостей і за наявних ресурсів навряд чи зможуть влаштувати масштабнішу криваву баню, ніж це відбувається нині.

Попри успішний наступ в Алеппо, швидка здача Пальміри бойовикам "ІД" свідчить - далі просуватися коаліція на підтримку сирійського диктатора вже не може без того, аби не втрачати відвойовані території за іншими напрямками. А псевдохаліфат джихадистів знову довів, що його поховали трохи зарано - "Ісламська держава" поки що здатна не лише опиратися, але й завдавати ударів у відповідь.

Читайте також: Захоплення Пальміри. Як Путін отримав черговий ляпас у Сирії

Зазвичай такі ситуації означають одне - найближчим часом сторони знову спробують домовитися. Принаймні цього будуть прагнути ті, хто підтримує як повстанців, так і Асада. Але кожен прагнутиме, аби нова угода була ухвалена на його умовах. І, найвірогідніше, нова спроба знайти мирний шлях вирішення проблеми також буде безрезультатною.

Після цього сторони в найгіршому варіанті розвитку подій чекатиме нова ескалація, як тільки хтось із учасників протистояння збере достатньо сил для спроби змінити хиткий статус-кво. А це значить – на нас чекатимуть тисячі нових жертв переважно серед мирного населення.

Черговий раунд

Солдат армії лояльної до Башара Асада в зруйнованому Аллепо

Власне, у тому, що відбувається зараз в Алеппо, немає нічого нового. Підрахувати кількість жертв війни у Сирії зараз навіть приблизно ніхто не може - зрозуміло лише, що йдеться щонайменше про сотні тисяч осіб лише загиблими. При цьому відповідальність за ці жертви абсолютно очевидним чином лежить на Башарі Асаді. Весь той жах, що зараз відбувається у колись його країні, - це джин, із пляшки, яку він сам відкоркував.

Можна скільки завгодно довго шукати конспірологічні підтвердження того, що повстання проти режиму Асада було інспіровано Заходом, але ніхто, окрім самого сирійського диктатора, так не доклався до тієї ненависті, що зараз панує у Сирії.

Йдеться не лише про розстріли учасників мирних протестів, які пізніше переросли у громадянську війну, а й про ті звірства, що чекали на тих, хто вижив, але потрапив до в’язниць. Звичною практикою катувань були зґвалтування ув’язнених, не зважаючи на їх вік, стать чи фізичний стан.

Аби зрозуміти масштаби цих знущань достатньо прочитати свідчення однієї із колишніх бранок для BBC, що розповідала про те, як на її очах сусідку по камері вбили, засунувши у піхву живого щура. Варто не забувати, що у тюрмах режиму за час війни також опинилися щонайменше сотні тисяч людей.

При цьому насильство відбувалося переважно проти представників іншої гілки ісламу. Прихильники режиму з алавітської секти вбивали та катували мусульман сунітів, чим лише поглиблювали радикалізацію суспільства.

Ще чотири з половиною роки тому, у травні 2012, наприклад, задокументовано випадок, коли представники "шабіха" - парамілітарних угруповань найманців, що виконують найбрудніші завдання режиму - перерізали шиї більш ніж сотні мирних мешканців, більшість з яких складали жінки та діти.

Попри звинувачення Дамаска у тому, що винуватцями були бойовики "Аль-Каїди", розслідування ООН виявило чіткі свідчення того, що йдеться саме про лояльні до режиму Асада сили. І це лише один із сотень і тисяч подібних інцидентів, що цементували міжрелігійну ненависть у ці роки.

Власне, розквіт ісламізму на теренах Сирії та Іраку багато в чому також заслуга Асада. У ньому "Ісламська держава" мала надійного союзника ще в ті часи, коли ісламісти діяли лише на території Іраку і билися там із американцями.

Зброя, люди і гроші прямували тоді на територію Іраку із мовчазної згоди Дамаску, який натякав тоді Заходу, що він і далі продовжуватиме дестабілізовувати ситуацію, якщо цивілізований світ не погодиться надати його режиму гарантії безпеки та буде сприймати Асада як регіонального лідера, із думкою якого треба рахуватися.

Тепер, коли ця дестабілізація обернулася проти самого Асада, це зовсім не змінили його підходу. Як і раніше слоганом його прихильників залишається: "Або Асад, або ми спалимо країну вщент".

Сумніватися у тому, що так воно і буде, немає жодних підстав - хімічна зброя, бомбардування, масові страти і зґвалтування, знищення мирного населення є зброєю не "Ісламської держави", а асадитів, які попри все досить успішно намагаються нав’язати себе як альтернативу "ісламістському жаху", який вони самі і породили.

І бійня в Алеппо - лише черговий раунд кривавої м’ясорубки, на яку українці раптом вирішили звернути увагу.

Вічна занепокоєність

Заходу не звикати заплющувати очі на подібні звірства. Відмова ЄС розширювати санкції проти Москви через сирійські події добре демонструє ціну усім тим "занепокоєнням", що виражаються сторонами на засіданнях Радбезу ООН чи в інтерв’ю журналістам.

Адже виходу із цієї ситуації лише два - або воювати проти асадівського режиму та його спонсорів до повного його знищення із непевними перспективами подальшого владнання ситуації у регіоні. Або визнання за Дамаском, Тегераном та Москвою їх претензій на домінування у цьому регіоні із залишенням на поталу колишніх союзників-повстанців із сирійської опозиції.

Оскільки обидва варіанти не здаються прийнятними, залишається лише лицемірство бездіяльного засудження, "занепокоєння" і закликів до деескалації, які чомусь стосуються усіх сторін конфлікту, а не його безпосередніх винуватців.

Та все це, здається, не мало б вводити в оману українців, які вже мали змогу зрозуміти ціну такої позиції. Все ж очевидність вибору між війною та капітуляцією стає зрозумілою набагато краще, коли знаходишся ближче до Дебальцевого чи Алеппо, ніж до Брюсселю чи Вашингтону.

Тому заклики до світу звернути увагу на ситуацію у Сирії, що звучать із Києва, виглядають досить дивно - все, що ми зараз бачимо, є лише продовженням вже багаторічної історії звірств та лицемірства. Вона може дивувати лише тих, хто просто не хотів її помічати.

Втім це не значить, що українцям не варто слідкувати за подіями у Сирії. Вони можуть дати розуміння того, що Алеппо є не тим, що нам вдалося уникнути. Це, можливо, сценарій, що ще може на нас чекати. Бо девізом Путіна так само залишається: "Або Україна, або я спалю цю країну вщент".