Диригент Оксана Линів: Ми досі страждаємо комплексом, що українська культура абсолютно маргінальна

Оксану в Україні знали не дуже багато, але зараз знають все більше. Так сталося, що Ви почали працювати в Баварії. Як це відбулося?

Оксана Линів: Після того, як я працювала в Одеській національній опері, мене запросили на дуже особливий контракт до Баварської державної опери стати головним музичним помічником генерального музичного директора Кирила Петренка, який зараз є диригентом №1 у світі і який з 2018 року буде очолювати найголовніший симфонічний оркестр світу – це Berliner Philharmoniker. І власне, він став головним музичним директором у Мюнхені Баварської опери. Йому потрібний був музичний помічник.

Чисто випадково мій DVD-диск попав йому в руки, і дуже незабаром я отримала дзвінок, що він готовий запропонувати мені цю посаду. Я прилетіла до Мюнхена. Ми познайомилися, з перших хвилин у нас з ним був чудовий контакт, який почався вже з першого питання: «А скажуть, будь ласка, звідки Ви родом?». А я думаю, що йому відповідати, тому що Кирило Петренко народився в Омську, і я так думаю: я, як львівська западенка, що я повинна зараз йому на це відповісти?

Ну, я так почала з нейтральної інформації, що прилетіла з Одеси, де вчора якраз продиригувала оперу  «Трубадур». А він так засміявся і каже: «Ну так, але я у Вашій біографії бачив, що Ви зі Львова». Я кажу: «Ну так, я там закінчила консерваторію». – «Та Ви, знаєте, не переживайте. Взагалі я народився в Росії, але мій батько родом зі Львова. І всі свої дитячі канікули я проводив у діда і бабці на вулиці Левицького, 12".

Ну з цієї відповіді у нас зав’язалася абсолютно невимушена розмова, в якій ми просто зрозуміли, що в нас може зав’язатися дуже чудова співпраця, яка з величезним успіхом  триває вже четвертий рік поспіль. Для мене був зроблений ексклюзивний контракт, з ексклюзивними умовами. Тому що тут же буквально наступною була зустріч з інтендантом опери, і Кирило Петренко в моїй присутності  одразу сказав, що він настоює на спеціальному контракті для мене, по якому я буду виконувати не тільки музичну асистентську роботу, а я є вже диригентом-професіоналом.

І він настоює на тому, що я повинна одразу перейняти частину репертуару одного з найпрестижніших театрів світу і що він обов’язково хоче дати мені цей шанс і він в ньому переконаний. І я надзвичайно вдячна долі за цей шанс, справді за цю казку, тому що це такий сценарій як в чудовій дитячій казці «Попелюшці», тому що я якось вже не сподівалася на те, що мені вдасться ще виступити, вистрілити на світовому рівні.

Чому не сподівалися?

Тому що це все є менеджмент. Насправді, якщо Ви проаналізуєте, як робляться всі кар’єри, то потрібно в 20 років уже мати світового агента, який буде тебе розкручувати. Розкрутка переважно триває 5-6 років, потім до 30 про тебе уже дізнаються там і там.

А зараз у Вас вже є агент?

В мене вже зараз є агент, але в мене насправді все пішло, як активна ракета.

Ви взагалі в Бродах народилися?

Ну так.

А зараз, я не знаю, це правда чи ні. Я думаю, що правда, тому що всюди всі критики Вас називають, що Ви входите в трійку найкращих жінок-диригентів світу за деякими оцінками і рейтингами.

Власне, я, наприклад, зараз є третьою жінкою-диригентом, хто виступає за 100 років історії, наприклад, Баварської державної опери, яка входить в шестірку кращих театрів світу.

Броди, щоб Ви зрозуміли, це маленьке містечко, коли Ви їдете до Львова. Але вже дуже відоме не тільки завдяки великому російському поету Бродському, а й завдяки київському Михайлу Бродському і багатьом іншим Бродським, яких ми знаємо.

Найбільше відоме через Йозефа Рота. В Європі про це знають всі, тому що я говорю, що це є місто-батьківщина Йозефа Рота.

Це в німецькомовній Європі?

Так.

В Австрії, Німеччині?

Ну і тому оце сталася зі мною отака-от історія.

Ваші батьки чим займалися?

Мої батьки музиканти. Я виросла в музичній родині.

А де вони в Бродах були музикантами?

Мій батько працює в Педагогічному коледжі і також він має власний хор, який він сам створив і який буде зараз відмічати 25-літній ювілей. А моя мама є вчителькою музики, фортепіано, в музичній школі.

Я тепер зрозумів, чому Ви захотіли робити фестиваль Моцарта у Львові і захотіли робити зв’язок поколінь. Тому що батько Моцарта виховував  Моцарта, не встиг виховати свого сина, але у Львові він виріс, сформувався і хотів ствердитися, незважаючи на відоме прізвище. Так що ця сімейна традиція – Ви в цьому фестивалі у Львові повторюєте щось своє особисте.

Ні, це неправда. Я Вам скажу так: просто те, що я до того Вам розповіла, зі мною відбулася якась казка. Чотири роки я знаходжуся на топ-високому європейському рівні, і кожен день насичує мене просто неймовірними подіями. Кожен день – це для мене мотивація для свого власного розвитку.

І кожен день я аналізую, а чому в Україні музична культура залишається в якомусь такому абсолютно застійному  періоді, варіанті. І яким чином можна зламати поки що цю стіну, яка розділяє Україну і світ, власне, у сфері культури. І тому для мене Львів, Моцарт – це перша така ополонка, у якій я хочу прорубати цю кригу. Я хочу побудувати оцей живий коридор спілкування.

Знаєте, ми тут робили передачу. Є такий виконавець англійський на прізвище Гунька. Який у Львові теж співав, який доводить абсолютно обґрунтовано, що українська співана пісня, або ж романс, є однією з найбагатших в Європі і що таких творів набагато більше, ніж в Росії. Тому поступаємося, власне, лише німецькомовній співаній пісні. Але маємо їх більше, ніж італійці чи французи. І він все це збирає і відновлює, тому що була така політика, щоб показати, що ми провінція, може, не тому, що ми такою провінцією були.

Це правда. Тобто ця політика насаджувалася століттями українському народу. І на жаль, багато хто з нас справді страждають досі цим комплексом, що Україна і українська культура, музична культура має якесь абсолютно маргінальне значення, що ми самі цього не вартуємо, щоб про нас дізнався цілий світ. Я є абсолютно протилежної думки. І ідея цього фестивалю є не тільки створити нові шляхи співпраці, а й заявити Україну на новому світовому музичному культурному рівні.

Олег Мацех 

Хочу ще з одним з організаторів фестивалю поговорити. Ми так домовилися, що ми робимо вступ вдвох, а потім  ще колись з вами окремо  поговоримо. Олег Мацух – дуже цікава людина. Мої товариші у Львові кажуть: «Знаєш, що він був головним гицелем Львова?». Може, мало хто знає, гицелі  - це були  такі люди, які їздили в європейських містах - і ця традиція жахлива, на жаль, збереглася в Радянському Союзі, - ловили безпритульних собак і котів, вивозили їх за місто, де були якісь заводи, які знищували.

Олег Мацех: Хто бачив «Собаче серце», то був Шаріков.

Олег – підприємець, бізнесмен, активіст громадський, засновник руху «Чесно», "Реанімаційного пакету реформ". Свого часу пішов до мера Львова і сказав: «Давай я займуся цією невдячною справою». Так це було чи як? 

Так, це був насправді один з найважчих проектів у моєму житті, незважаючи на те що я пройшов два Майдани і дуже багато громадських ініціатив. Підняв питання спільне з Іллею Кенінгштейном по вирішенню проблеми 3G в Україні в "Реанімаційному пакеті реформ". Але там, де це стосується питання життя тварини, а собака – це істота, ці питання вирішуються дуже важко.

І вберегти життя і зупинити неконтрольований ріст у Львові собак – це топ-складно. Але ми знайшли вирішення. Фактично ми найшли унікальний рецепт, унікальну модель. І сьогодні Львів може пишатися, що ми попереду не тільки в Україні, а в Європі по методам, по організації вирішення цієї проблеми. Сьогодні собаки не евтаназуються у Львові. Їх більшість, величезна частина прилаштовуються, повертаються в сім’ї. А ті, що не повертаються, живуть під опікою на вулиці. І львів’яни визнали їх право на те, що вони можуть знаходитися на вулиці, бо вони там були. Чому безпритульні люди можуть бути на вулиці, а безпритульних собак ми повинні вбивати?  І ми вирішили цю проблему.

Їх лікують?

Однозначно. Вони всі поліковані, вони всі під контролем. Вони всі з електронними чіпами, вони всі мають своїх опікунів, які їх годують. Через якийсь час вони все одно до нас регулярно попадають, і все одно ми шукаємо вирішення цього питання. Просто якщо ми за короткий час не можемо.

А ти далі ще продовжуєш цим займатися?

Ні, я вже цим не займаюсь. Зараз є новий директор на підприємстві. Тобто ми від початку взагалі змінили підходи, змінили стратегію. Я займався рік. Я підписав контракт зі львівською радою. За рік ми повністю по контракту змінили стратегію, я поставив менеджмент.

Лікарню якусь ветеринарну Ви збудували?

Так, там багато. Там грумінг-салон, тобто стрижка собак, там лікарня, там абсолютно новітні методи діагностики. Тобто це сучасна.

Де Ви гроші на все це брали?

Почалося з того, що львів’яни частково давали, грант Євросоюзу, а коли побачили ці позитивні зміни, львівська міська рада  абсолютно розвернула свою стратегію, політику, і тепер це міський бюджет. Але це ефективне використання міського бюджету. 

Ну от - колись бізнесмена, стоматолога, активіста, гицеля і одну з найвідоміших музикантів сучасної Європи об’єднав Моцарт, так?  Мрія про Моцарта у Львові? От Ви, Оксано, вже розповіли і зараз доєднаєтесь і скажете, чому це саме так. А чому це для Вас стало такою ідеєю?

Олег Мацех:  Насправді це знову так склалася доля, я дуже вдячний долі, що я зустрів Оксану. А це все відбулося, почалося зі львівського клубу нашого – Ви також бували гостем цього клубу, де Тарас Возняк.

Це теперішній директор львівської картинної галереї віднедавна і який намагається її реформувати.

Так, і громадський діяч.

Видавець журналу, публіцист.

Так, і Тарас спільно зі своїм колегою з консерваторії паном Ленюком, композитором. Тарас каже: «Слухай, в мене є для тебе така новина. Я знаю таку дівчину, ти просто закохаєшся з першого погляду».

І що закохався?

Закохався. І прийшла Оксана. Він каже, що в неї є дуже цікава доповідь. І Оксана відкрила нам очі. Ну ми запрошуємо час від часу спікерів. Оксана просто розповіла, якою може бути опера – з фрагментами. Вона показала зовсім інакше. Те, що бачили ми, ту оперу, в яку ходили ми, і ту, яку нам відкрила, показала Оксана, - це дві різні речі. Тобто це, скажімо, після цього, як вже мене Оксана запросила в Мюнхен, і я пішов вже побачив дійсно цю оперу. Це є прогресивна, вона в тренді, вона не є застаріла. Це мистецтво, це театр, це кіно, де виконавиця тої чи іншої ролі відповідає цьому образу.

Так, Олег, давай про це хай Оксана розкаже. А ми тоді повернемося ще про Моцарта поговоримо.  Оксано, якою має бути опера і чому українська опера – не опера?

Оксана Линів: Насправді мене тоді запросили взяти участь  у цьому вечорі і зробити таку доповідь про те, чи взагалі є класичне мистецтво і оперне мистецтво, чи воно взагалі є актуальним для сьогоднішнього дня. Чи воно взагалі має якісь перспективи і майбутнє? Коли я чую ці запитання, вони є для мене насправді дуже болючими. Тому що тоді нам потрібно відповісти, що таке взагалі є класика і чому класика є класикою? І чому людство  досі, ми, люди ХХІ століття, потребуємо як певну духовну інформацію, духовну спадщину власне всі ці класичні твори мистецтва, які дійшли до нас протягом 400 років – до наших днів. І, власне, ми цим користуємося, ми це потребуємо, ми це знаємо.

Але мені завжди хочеться для себе задати питання, що ми хочемо передати майбутнім наступним поколінням. І чи ми будемо насправді тою ланкою, яка не тільки буде консумувати щось, а яка і зможе налагодити новий живий діалог з тим всім, що ми отримали з минулого, і створить щось, що справді актуальне для майбутнього.  І, власне, так як я працюю зараз в Європі, я бачу, наскільки там ведуться цілі професійні дискусії.

Працюють для цього спеціальні професіонали і організації, які постійно аналізують і думають над тим, яким чином класика може бути актуальною, де шукаються всі зв’язки. Наприклад, те, що стосується постановок. Кожен режисер за 4 роки до прем’єри вже думає, в якому часі він хоче виконати той чи інший твір і чому. Які повинні бути костюми, яким чином він хоче зачепити серце сучасного глядача, який просто прийде в театр. І люди йдуть у театр конкретно на оперу не просто для розваги, люди йдуть думати, люди йдуть аналізувати і розгадувати оцю спеціальну концепцію. Власне, це те, чого  немає, на жаль, зовсім у нас.

Що значить немає?

Режисерської опери в нас фактично  ще не існує. Тобто якщо Ви йдете Верді «Ріголетто», то Ви йдете просто на певний концерт в костюмах. Говориться про те, що ми захищаємо академічне мистецтво, що Верді написав, що там XVI століття і що дія відбувається в Італії, значить, по клавіру фактично режисери навіть нічого не повинні думати, тому що все написано в клавірі.

Фактично кожен артист сам диктує, яку він хоче зробити мізансцену. І це виходить якась така загальна імпровізація, в кращому випадку з якимись загальними такими декораціями, які також не несуть ніякого спеціального авторства. В світі все відбувається зовсім по-іншому. Кожен режисер, кожен диригент намагається зробити своє прочитання цього твору, яке має бути найбільш актуальним і заторкнути найбільш гострі проблеми суспільства.

Ну наприклад. Дуже коротко. Одна з моїх улюблених постановок – це є «Русалка» Дворжака в Баварській державній опері. Сім років назад приблизно в Австрії викрилась жахлива історія, коли батько тримав у підвалі роками свою доньку, яка народила там якихось дітей, діти ніколи не були на сонячному світлі і т.д. Один з видатних режисерів сучасності – він бере цю історію, яка відбулася насправді і адаптує її в оперу «Русалка». 

Ви собі не уявляєте, коли ви йдете ніби на цю казку, і ви справді бачите не світ русалки, а світ оцих дівчат, яких тримають в підвалі, де тече вода, капає, вони всі в тій воді повзають. Той батько постійно до них спускається. Постійні сцени насильства. І ця русалка справді мріє про те, щоб вийти в світ людей, щоб стати на ноги, щоб побачити небо і почути живий спів пташок. І остання дія, коли вона сходить з розуму і знаходиться вже фактично в божевільні, де вона повинна пройти оцю терапію жертви, яка фактично після років перебування в цьому закритому підвалі вже не може адаптуватися і має психо-синдром фактично цієї жертви, вже хворої людини.

Ви сприймаєте цю оперу зовсім по-іншому, і це був просто шалений успіх, і люди йшли, ще раз кажу, не на красиві мелодії, які всі знають і всі люблять, а люди йшли ще раз замислитися про проблеми нашого суспільства, і це саме і є функція мистецтва. Не стати просто звичайною розвагою, коли людина не має що робити, послухати, насолодитися чимось, а змусити людей пережити і думати. Це те, заради чого всі композитори створювали насправді свої шедеври.

А можна, я Вас запитаю про інше? От я згадую ваш концерт оркестр  "INSO-Львів", хор «Дударик». Це українці, які живуть в чудовому, прекрасному, улюбленому, але провінційному місті Львові. Я маю на увазі, що це не столиця. Воно прекрасне. Воно зараз знову стає п’ємонтом, хоча був період, коли занепадало. Час від часу відроджується з попелу, як Фенікс. Але все ж таки це, вибачте, і в провінційній країні Україна, а не лише в провінційному місті. Чим ці люди, я маю на увазі музиканти, виконавці талановиті, відрізняються від західних музикантів, виконавців, тих, хто починає займатися музикою? Вони в кращу сторону відрізняються, в гіршу чи вони просто інші, чи вони просто думають втекти звідси? Як ви сприймаєте музикантів тут як особистостей і там? 

Вони чудові, вони рідні мені дуже, і я також як людина, яка народилася в Україні і в Україні пройшла свою школу, потім пройшла школу вдосконалення в Європі, я прекрасно розумію всі плюси і всі мінуси. По таланту музикальності від народження, геніальності, здатності створювати художні образи, власне досягати оцієї найвищої планки мистецтва, нам, українцям, Бог дав просто в десятки разів більше, ніж будь-якій іншій нації.

Але все, що стосується організації, професійного підходу, вимогливості до себе в першу чергу, до себе від першої хвилини репетиції і до останньої, якнайбільшого викладення, оцього бажання всю годину піднімати цю планку і цілу годину вигризати цей результат, щоб він був вищим і вищим, в цьому ми, звичайно, як всі таланти, дуже ліниві, і ми все хочемо робити в останній момент і трішечки як-небудь.

Але те, що стосується конкретно цих сил, які були задіяні в цьому концерті, оркестр  "INSO-Львів" і «Дударик». Потрібно сказати, що це був мій дебют. По-перше, це мій був перший дебют фактично після закінчення консерваторії справді з великою симфонічною програмою. Я диригувала до того декілька разів камерними програмами з оркестром Сергія Бурка, з оркестром "Leopolis" Ярослава Мигаля. Але це були такі невеличкі камерні програми. Це перший концептуальний концерт, де я зробила сама всю програму від «а» до «я», де я привезла солістів, де я задіяла всіх учасників. Колись в «Дударику» я працювала, це було моє перше місце роботи в 16 років.

Я була 2 роки викладачкою музики сопілки, диригентом хору, і для мене фактично після такого часу «Дударик» стоїть переді мною, ще стоять мої колеги, частково мої учні. З оркестром  "INSO-Львів" я дуже давно хотіла познайомитися безпосередньо творчо. В нас якось не складалося, ми вже два роки вели різні переговори різних термінів, цілий час щось мінялося. Це була наша перша зустріч. Я хочу сказати, що я просто захоплена цими молодими музикантами, які справді відчули те, що нам потрібно кудись тягнутися. Нам потрібно брати приклад із кращих західних оркестрів, із кращих також німецьких оркестрів. Це є музиканти, які постійно перебувають на гастролях.

Вони постійно отримують також досвід найвищого світового зразка, і в них еталон їхнього звучання стоїть дуже високо. Можливо, не завжди в українських обставинах роботи вдається реалізувати якнайкраще. Але мені здається, що ми разом створили такий контакт, де ми зможемо підняти цю планку дуже високо, і я вже радію і вже наперед тішуся нашій співпраці в серпні.

Олег, я хочу тебе запитати про протилежні речі. Олег, ми про це трошки говорили, насправді був і залишається власником чи співвласником досить великого бізнесу, наскільки я розумію. Це - поставка обладнання для стоматології, для лікарів по всій Україні, і ви одні із лідерів ринку в Україні.

Олег Мацех:  Одні з них.

Але був теж в тебе непростий період в житті, коли ти, якщо Оксана їхала на Захід, ти їхав на Схід, не на Схід - в Азію, в Індію. Так, і от це теж протилежності. Україна, може, якось об’єднує цю Азію і Європу, але твоє сприйняття життя, там, в Азії, ти ж досить довго знаходився в Індії. Перший період, я пам’ятаю, рік чи скільки?

Олег Мацех: Більше ніж півроку. І зараз кілька місяців. Ну насправді це так. Україна лежить на зламі цивілізації. Це однозначно бачу. Саме через Україну проходить оцей стик Азії і Європи. Ми ще самі того не розуміємо, але нам відведена якась дуже велика роль, яку ми ще самі охопити не можемо. І з одного боку, ми все об’єднуємо, оці два світогляди, дві цивілізації, і постійно ці світогляди розриваються в цьому місці. Тому тут відбувається такі непрості речі.

Я з дитинства пам’ятаю, що у Львівській області водорозлам, і частина річок впадала в Балтійське море, а частина - в Чорне.

Олег Мацех:  Це у всьому відчувається. Якщо ми говоримо про моцартівський фестиваль - це точно так само відбувається.

Оксана Линів: Це перехрестя.

Олег Мацех:  Так, це перехрестя.

Що значить перехрестя? От я тепер хочу, щоб ви обоє якось по черзі розказали мені про фестиваль Моцарта.

Оксана Линів: Франк Ксавер Моцарт приїхав до Львова, привізши сюди західну школу свого батька, тобто він приїхав сюди із Зальцбурга до Львова, але він потрапив тут також в певне середовище. Інтегрувався в нього і створив щось своє. От вам і відповідь. Тобто ми повинні показати наше середовище, нашу культуру. Куди він попав.  І до речі львівський період був його найбільш плідним.

Я зараз вивчаю надзвичайно цікаві історичні матеріали, дуже цікаву про нього книгу. І справді, львівський період був для нього найбільш плідним, коли він багато створив і написав власне нової музики. Вже коли він назад потім повернувся до Відня, його оцей камінь, оця скеля геніальності батька просто придушила.

Це син Вольфганга Амадея Моцарта, який приїхав у Львів, навчався у Львові, потім у Львові працював. Скажіть ще декілька слів. Він взагалі талановитою людиною був, чи на ньому природа відпочивала, як кажуть?

Оксана Линів:  Я вважаю його дуже талановитим. От зараз, наприклад, в новорічному концерті в Карлсруе я буду диригувати одним з перших симфонічних творів Вагнера. Я вам скажу, що один з перших симфонічних творів Вагнера набагато слабший, ніж власне один з перших симфонічних творів Франца Ксавера Моцарта власне увертюрою, якою я почала, наприклад, львівський концерт.

Якби він отримав відкриту дорогу у цю упередженість, якби власне до нього суспільство і все його оточення, починаючи від матері, від брата від всіх, не ставилося до нього упереджено і він мав би просто право як кожна людина на свої помилки, на свої експерименти, на свої якісь там спроби, він був би одним з власне тих найбільш відомих композиторів XIX століття, яких би ми знали.

Кожна його хвилина в творчості - це була боротьба. Він був приречений. Він отримав талант від свого батька. Він не міг нікуди відійти від цього таланту й від цього шляху. Але він був приречений на цю поразку саме від народження.

Олег Мацех:  Зараз є дуже багато символізму. У Львові Моцарт в соборі Юра в 35.

Оксана Линів:  В тридцять п’ятій роковині смерті батька він диригував сам там.

Олег Мацех: Храм святої Цецилії, який сам створив: і хор, і оркестр 200 чоловік, і це дуже символічно. Це було в греко-католицькому храмі. Але що цікаво, що ми зараз відвідали його могилу в Карлових Варах, де на могилі написано не Франц Ксавер Моцарт, а Вольфганг Амадеус, а внизу маленькими буквами «Син великого композитора». Але що цікаво. Опікуються могилою греко-католики. Це церква святого Андрія і на території греко-католицького храму.

Це якась причина в цьому була, чи це так випадково сталося?

Олег Мацех: Я думаю, нічого випадкового в цьому світі немає. Але Моцарт поїхав на Галичину, і коли він зараз повернувся, коли ми зараз почали досліджувати, ми дуже багато цікавих фактів дослідили.

Оксана Линів: Насправді це дуже цікава і забута історія, тому що до Франца Ксавера Моцарта, який перебував у Львові більше тридцяти років, писав наприклад Шуберт. В той час у Львові жив один з найзнаменитіших професорів контрапункту, в якого Франц Ксавер брав уроки.

Шуман потім присвячував його львівській учениці, яка стала однією з перших австрійських композиторок XIX століття, що було абсолютною рідкістю, щоб жінка могла стати композиторкою, Шуман присвячував їй, наприклад, свої твори. До речі, один з ранніх творів Франса Ксавера Моцарта ще донедавна зараховувався до молодого Ліста.

Тобто це були насправді дуже цікавими композиторами і це є справді дуже цікава забута історія, яка нам відкриває, наскільки Львів конкретно був тоді частиною великої європейської історії. До речі, одна з перших подорожей концертних гастролей Франса Ксавера була в Росію, міста Житомир, Київ.

Олег Мацех: А що ще цікаво, зараз на Моцертамі, коли в Зальцбурзі досліджували, вони сказали теж можлива причина поїздки Моцарта у Львів - що більше платили у Львові, ніж у Відні. І ми хочемо повернути, як мінімум інтегрувати, музичну культуру Європи в Україну і навпаки і саме через ім’я Моцарта. Тобто Моцарт для нас дуже важливий зараз. Це неначе дорога в Україну з Європи.

Оксана Линів: Ви знаєте, тут не потрібно нічого вигадувати. Подивіться, Вольфганг Амадей Моцарт - найгеніальніший композитор всіх часів і народів. В нього було шестеро дітей. З тих шістьох дітей двоє залишилися жити. Старший брат Карл, який став фінансистом в Мілані, і Франс Ксавер Моцарт, власне львівський Моцарт, який успадкував не тільки зовнішність, але й повністю талант свого батька-композитора.

І навіть, тоді, в ті часи, коли я зараз читаю власне спогади і документи того часу, коли Франк Ксавер будь-де, де він не з’являвся, взагалі де він не з’являвся в Європі, в містах, його зустрічали просто з надзвичайними почестями, а особливо, коли він сам диригував творами свого батька, він був також диригентом. До речі, львівського оперного театру. І коли він диригував власне виконував твори свого батька, люди казали, що просто волосся стає дибки від самого відчуття, що стоїть перед вами Моцарт, який створений з тіла і крові власне найбільшого генія людства, який виконує музику свого батька.

Мене ця річ дуже стурбувала і дуже свого роду занепокоїла, що зараз ні у Львові, ні в Україні це фактично ніяк не відомо. Це якийсь такий факт «Вікіпедії»,  і то якщо ви цю статтю прочитаєте.

Олег Мацех:  По-перше, він приховувався. В часи Радянського Союзу свідомо приховувався.

Оксана Линів:  Всі зв’язки з Європою треба було відсікати. Відсікати і створити якусь таку абсолютно нову відділену історію.

Олег Мацех:  То є так. Тобто це фактично давало ідентичність з Європи, а її намагалися для Львова особливо відрізати.

Ми вже наближаємось до завершення нашої розмови, першої з наших розмов, так? От, але Оксано, я Вас слухаю, Ви диригуєте, Ви працюєте, Ви робите фестиваль, Ви досліджуєте. А що Ви взагалі хочете в житті сама для себе, що Вам з цього всього найцікавіше?

Оксана Линів: Мати більше часу, щоб реалізувати все, що я вигадала.

Ну що Ви ще вигадали, розкажіть?

Оксана Линів:  Ну насправді, як вам сказати, подивіться, в мене зараз рухається кар’єра просто вже в світових масштабах, дай Бог на це все силу. Зараз я вже підтверджую контракти на 2019 рік. Це і ведучі позиції, і місця головного диригента, і постановки.

Де це, в яких містах?

Європа. Ну я зараз не можу ще так наперед оголошувати. Наступна в мене постановка «Летючий голландець» Вагнера в Барселоні. В березні Ріхард Штраус, це все є репертуар, на яких українців навіть не запрошували колись раніше, не кажучи вже про жінок, також диригентів. Це є велика кількість симфонічних програм, в які я також постійно стараюсь інтегрувати твори українських композиторів. В березні прозвучить «Гуцульський триптих» Скорика в одному з найкращих залів Мюнхена. Зараз я працюю над тим, щоб Скорик зміг побувати на цьому концерті. Щоб ми організували, крім того, з ним зустріч.

Ви якісь стосунки з Українською державою маєте? Я маю на увазі з державними органами, там хтось вас підтримує, запрошує?

Ми зараз трішечки знайомимося. Роботи дуже й дуже багато, тому що я небайдужа до того всього, мені хочеться дуже продуктивно прожити своє життя, і кожен день, і кожну хвилину.

Там багато молодих українців, таких як ви, які чогось досягають. Ви зустрічали ще когось?

Кирило Карабиць який зараз очолив головний диригент Ваймару. Андрій Юркевич, ще головний диригент в Варшаві, ну і я. Нас троє фактично з України. Порівняно з Росією - це дуже, дуже мало. Тому це я скажу так: дуже важливі національно-стратегічні кадри.

Олег, про тебе. Тебе знають у Львові чи в Україні, на жаль, поки що може й трошки більше, ніж про Оксану, тому що тебе бачили на революціях з піаніно, які ти розставляв. Тебе люди пам’ятають з громадської активності, з абсолютно різних таких речей. Навіщо ти взявся за цей фестиваль, і взагалі я так зрозумів, що ідея зробити в колишньому трамвайному депо креативний простір - ти теж є одним з співавторів цієї ідеї і зараз її реалізовуєш.

Олег Мацех: Так. Насправді, можливо, не на жаль, а на щастя, про мене менше знають, це дає мені можливість більше реалізувати себе і жити кожну мить так, як би наступна вже була останньою. Для мене дуже важливо робити певні речі, щоб це були приклади, навіть я би сказав, це не боротьба, це ми показуємо альтернативу. Ми створюємо нові платформи, ми створюємо нові можливості, нові світи. Я би це назвав, що ми просто розширюємо горизонти.

І ось це як і фестиваль Моцарта, який свого часу розширював горизонти, так і це трамвайне депо - це теж місце, де ніхто ще про це не думав. Місяць перед тим це була руїна, де сніг падав всередині, де ми взяли трактори, екскаватори їздили. І насправді такі речі дуже цікаві, і коли ти їх реалізовуєш ти розумієш, що так, в цьому житті є сенс. І що ти зробив якусь річ корисну і можна поїхати в Індію на якийсь час.

Але ці речі в тебе дуже різні. Від продажу стоматологічного обладнання до того, щоб дбати про тварин, до музичного фестивалю.

Олег Мацех: Тому що життя дуже кольорове.

Оксана Линів: Можна, я це трошки підсумую? Що нас об’єднало? Це ідея розвитку нашого суспільства. Ідея просування розвитку також нашої держави. Показати те, що мистецтво не має кордонів. Класика не має кордонів. Те, що ми хочемо ламати стереотипи. Все, що закостеніле, воно не має життя. І мені здається, що і також оцей вогонь віддавати постійно суспільству. Не брати, а віддавати.

Олег Мацех: І це все називається творити, тобто коли ти твориш, насправді тут не професіоналізм потрібно, а треба відпустити свою уяву, відпустити свідомість, не боятися, позбавитись страху і вірити. І тоді все виходить. І ні проти чого не боротись, не намагатися щось переламати. А показувати приклад.