Суд для слабаків. Чому позов України в ООН не зупинить російську агресію

Україна доволі гучно розпочала процес проти Росії в Гаазі і привернула увагу світових ЗМІ. Позов змусив путінський режим виступати в ролі того, хто виправдовується, а це завжди менш вигідна позиція.

Міжнародний суд ООН - непоганий міжнародний майданчик, де Україна вкотре привернула увагу світової спільноти до злочинів, які творить Росія на українській території.

Дуже добре, що в позові мова йде не лише про окуповану частину Донбасу, але й про окупований Крим. Це задачі-мінімум, які вдалося вирішити, і це дуже важливо. Хочеться вірити, що судді будуть об'єктивні та ухвалять справедиве рішення на користь України.

Але заявлена і задача-максимум - зупинити за допомогою вердикту суду ООН російську агресію. Нагадаємо, українська сторона вимагає вжити запобіжні заходи, які б зупинили Росію від подальших порушень і дозволили розглядати позов по суті. Тобто на практиці йдеться про те, що Росія повинна відвести свої війська та зброю з Донбасу, повернути Україні контроль за кордоном, припинити переслідування кримських татар, відновити роботу Меджлісу тощо.

Логічно постає питання, а що робити, якщо Росія відмовиться виконати рішення суду? Українські дипломати старанно уникають конкретики коли їх про це питають або ж говорять, що це вже питання до ООН - як змусити одну з країн виконати рішення власного суду.

Якщо дивитися правді у вічі, задачу-максимум Україна в суді навряд чи виконає. Це доведено міжнародною практикою.

Найсвіжіший приклад - позов Філіппін до Китаю, який намагається взяти під контроль акваторію Південно-Китайського моря. Сайт Еспресо вже писав про всю цю історію зі створенням китайцями штучних островів та розташуванням на них військової інфраструктури.

Незгодні з повзучою морською анексією китайців Філіппіни у 2013 році подали на Пекін позов у Міжнародний арбітражний суд. Так само, як і оонівський суд, до якого звернулась Україна, він розташований у голландському місті Гаага.

12 липня 2016 року суд вирішив, що Китай порушив економічні та суверенні права Філіппін, визначені Морською конвенцією ООН. Практичних наслідків вердикт не мав: Пекін обурено заявив, що не визнає його і продовжив свою справу.

Китай вчинив саме так, як вчиняють усі інші члени Радбезу ООН з правом вето, писав згодом провідний аналітик політики національної безпеки та класик теорії міжнародних відносин Грехем Еллісон.

Далі він наводить низку красномовних прикладів.

1. Росія повністю проігнорувала рішення того ж таки арбітражу, до якого звернулись Нідерланди в 2013 році з приводу захоплення Росією їхнього судна Arctic Sunrise.

24 серпня 2015 року року гаазький арбітраж виніс вердикт: дії Росії були порушенням статей морської конвенції ООН та присудив виплату компенсації. Москва рішення суду проігнорувала і платити відмовилась. Жодних санкцій за це не було.

2. Не варто думати, що на рішення міжнародних судових інстанцій плюють лише такі авторитарні Москва та Пекін. Велика Британія проігнорувала вердикт міжнародного арбітражу, ухвалений 18 березня 2015 року. Суд вирішив, що Лондон порушив морську конвенцію, встановивши навколо архіпелагу Чагос в Індійському океані морську захисну зону. Маленька острівна держава Маврикій, чиї інтереси порушили британці, досі шукає правди, а захисна зона функціонує досьогодні.

3. У 1980-х роках до того самого Міжнародного суду ООН, де зараз слухають позов України, звернулась країна Нікарагуа. Вони були незадоволені діями США, які мінували їхні гавані, вдиралися в повітряний простір і спонсорували повстанців. У 1986 році суд визнав правоту Нікарагуа, проте США не лише не виконали його рішення, але ще й заблокували всі шість резолюцій Радбезу ООН, якими їх хотіли змусити виконати вердикт.

Як пише Еллісон, спостерігаючи за тим, що роблять, а не говорять постійні члени Радбезу ООН, важко не погодитись із позицією реалістів: рішення різноманітних гаазьких судів існують лише для слабких країн.

Потужні світові гравці не визнають їхньої юрисдикції за виключенням тих випадків, коли це відповідає їхнім інтересам. Тож в України насправді лише один шлях - підкріплювати свою дипломатію міцним кулаком.