Українська в телеефірі: Чому потрібно починати з "дешевого мила"

Патріотичний сегмент українського Facebook постить квіти, відкорковує шампанське і радіє справжній, а не фейковій перемозі. Цей день 23 травня 2017 року наближали, як могли. Верховна Рада ухвалила зміни до Закону щодо мови аудіовізульних (електронних) засобів масової інформації №5313. Проект народних депутатів Миколи Княжицького та Вікторії Сюмар передбачав мовні квоти для українського ТБ.

Віддавши 269 голосів, парламентарі тим самим зробили державну мову обов`язковою для 75% телевізійного ефіру. Недотримання квот каратиметься штрафом у розмірі 5% від вартості ліцензії.

Напередодні законопроект підтримала ініціативна група діячів кіно. Її очолила відома актриса Ірма Вітовська, яка з початком російської агресії відмовилася зніматися в російських серіалах. Саме про серіальний продукт говорили на прес-конференції, де, серед інших, були присутні акторка Богдан Бенюк, Ольга Сумська, Остап Ступка і режисери Тарас Ткаченко та Олесь Санін.

Саме автор нашумілого «Поводиря» висловив думку, яка в разі матеріалізації і втілення в телевізійне життя неприємно вразить записних патріотів. Бо, зокрема, пан Санін сказав: «Я не дивлюся телевізор, але він працює в мене вдома фоном. Так ось, фонове звучання телебачення в Україні має бути українським».

Актори й режисери наголошували на важливості створення української масової культури, передусім – серіалів, котрі здатні донести до багатомільйонної аудиторії правильні й потрібні сьогодні смисли. В купі з цим утілення мрій Олеся Саніна означатиме буквально наступне.

На виконання закону про мовні квоти власники каналів, передусім – медійних холдингів, змушені будуть або дублювати вже створені серіали українською, або – знімати за україномовними сценаріями.

Говорячи про телевізійне кіно, ми вживаємо синонім «мило»  - дещо застаріле, проте ще актуальне скорочення від «мильної опери», телекіно для домогосподарок, спонсорованого виробниками миючих засобів. А до цього додається визначення «дешеве».

Патріотично налаштована громадськість вважає за правило гарного тону засудити «дешеве мило», яким забивають ефіри, аби отупляти маси. Щоправда, уточнюють: це «дешеве мило» прийшло до нас із Росії.

Проте патріоти не готові до того, що в Україні українською мовою тепер зніматимуть точно таке саме «дешеве мило».

Пояснити обурення можна на прикладі телевізійного фільму «Століття Якова», знятого режисером Батою Недичем. Це була перша україномовна стрічка, котра вийшла через рік після ухвалення закону про заборону російських серіалів, відомого як «закон Денисенка – Княжицького».

В основу фільму ліг однойменний роман волиняки Володимира Лиса, в проекті не був задіяний жоден російський громадянин, фільм мав найвищий рейтинг. Проте Facebook звинуватив «Століття Якова» в тому, що анонсоване кіно – не шедевр, українська мова акторів не досконала, пан Недич раніше був режисером серіалів, призначених для російського ринку, костюми на персонажах не ті, а говірку Західного Полісся взагалі проігнорували.

Це варто знати, аби готуватися ось до чого. Аналогічні оцінки прискіплива категорія українців, котра не вміє створювати нічого, окрім шуму в соціальних мережах, даватиме не лише іншим телевізійним серіалам, але й загалом програмам, котрі будуть створюватися державною.

Відомий режисер хоче бачити винятково позитив. Тобто – українська мова йтиме фоном і впевнено заповнить інформаційний та культурний простір, чим поступово виробить стійку звичку до державної та введе її в ширший обіг.

Але ті, хто, не маючи на те підстав, називають себе в соцмережах «лідерами думок», знайдуть #зраду. Бо, на їхнє переконання, українська мова годиться лише для беззаперечних шедеврів, які треба передивлятися багато разів, зачудовуючись духовними глибинами й філософськими підтекстами.

Й зовсім не придатна для того, аби створювати нею звичайнісінький, повсякденний індустріальний серіальний продукт. Отой самий фон, про який каже Олесь Санін.

Українська мова, як і будь-яка інша, сама по собі не є гарантом якості того, що нею створено. Безбарвні фільми й серіали роблять і в Європі, і в Америці, і в Туреччині, Мексиці та Бразилії. Ті, що сьогодні закуповують та показують в українських версіях нам – справді кращі зразки. Проте за лаштунками лишаються гірші.

Тому введення мовних квот для українського телеефіру дасть передусім розвиток індустрії, в якій створиться конкурентне середовище. А отже, продукт раз по раз ставатиме кращим. Тим більше, що за короткий час у нас почнуть готувати спеціальних людей для роботи в ній, а не брати перших ліпших та перенавчати.

І все одно фонове звучання української необхідно, аби вона перетворилася з чогось сакрального, неживого, закоцюблого на звичайний робочий інструмент мовника. Без так званого «дешевого мила» цього не станеться.

Так, обійти квоти допоможуть приватні сателітні антени, яких вже зараз налічується 5 мільйонів. Але заборонити їх не може жоден закон. Навіть якщо власник ставить «тарілку», аби дивитися «Останкіно» чи якусь «Новоросію» - а саме для того, а не для перегляду «Твін Піксу» мовою оригіналу її купують.

Ще варто розуміти: Закон 5313 не вступить в силу, поки не підпише президент. І навіть після того має пройти чотири місяці.

Чи вироблять канали україномовний контент за цей час? Хтозна. Бо порівнювати з навалою україномовної музики на радіо після квотування ефіру некоректно, адже музика ця була створена раніше, просто існувала на маргінесах.

Переконаним у «дешевизні мила» тут слід знати: найдешевша серія коштує 10 тисяч доларів, натомість критики примітивних серіалів вважають дорогою книгу вартістю в 100 гривень.

Але незабаром мовні квоти допоможуть вимагати від телеканалів створення серіалів у кількості, достатньої для щоденного фонового звучання української. Без цього ніколи не буде досягнуто якості. І найбанальніша істина: захистити від масової культури країни-агресора може лише аналогічна своя. Хай навіть сноби постійно матимуть до неї претензії.