"Сірі коробки". 7 будівель Києва, які дратують містян, але цінуються архітекторами

Цьогоріч премією Міса ван дер Рое, що вручається Єврокомісією та фундацією в області архітектури, нагородили не новий проект, а реновацію панельного будинку 1960-х років. Це яскраве свідчення того, яке ставлення до післявоєнної забудови панує на заході.

Будинок - переможець. Дует архітектурних бюро NL Architects і XVW Architectuur з Голландії 

Натомість в Україні ніхто не спішить не тільки визнавати за пізньорадянським модернізмом якусь естетичну цінність, але й всіляко відмовляють їй у праві на подальше існування. Те, що у нас продовжують називати «сірими коробками», у більшості розвинутих країнах вже давно є частиною культурного та історичного спадку.

В Києві збереглося безліч дійсно унікальних об’єктів, які за іншої культурної політики та суспільних смаків могли б стати предметом справжньої гордості та туристичного паломництва шанувальників архітектури зі всього світу.

Урбаніст Олександр Мимрук відібрав для Еспресо.TV сім будинків у стилі радянського модернізму, які будуть цікаві архітекторам.

1.  Комплекс університету Шевченка в Голосієвому

Архітектор: Михайло Буділовський

Першими будівлями майбутнього студмістечка стали 12 гуртожитків, що були зведені ще у 50-60-ті роки, але це були цілком типові будівлі, які нічим особливим не вирізнялися. Найцікавіші проекти на цій території будуть реалізовані вже в 70-х роках.

За початковим задумом архітекторів тут мав постати по-справжньому масштабний комплекс, до якого входили навчальні приміщення, спортивний та торговельно-побутовий комплекси, бібліотека, ректорат та ціла низку різноманітних науково-дослідних інститутів.

Нове студмістечко мало візуально римуватися з Виставкою досягнень народного господарства, що знаходилася на іншому боці Проспекту Академіка Глушкова, а між ними передбачалося створити пішохідний простір (проїжджа частина пускалася під землю).

Амбітні плани залишилися планами. Великий комплекс університетських будівель навпроти ВДНГ так ніколи і не було реалізовано навіть на половину, але те, що таки вдалося збудувати все ще продовжує привертати увагу своєю пишністю та незвичайністю.

На перший погляд ці корпуси здаються дуже подібними, та насправді кожен з них має свої унікальні деталі та особливості. Це стосується як пластики та оздоби фасадів, так і внутрішнього декору.

Гуляючи алеями студмістечка часом складається враження, що ти перенісся у далеке майбутнє або потрапив у якийсь фантастичний фільм. Ця архітектура і справді має якийсь особливий, космічний настрій. Можна навіть сказати, що зовнішній вигляд «нової» черги університету Шевченка по суті й є візуальною метафорою науково-технічного прогресу.

За роки свого існування комплекс зберігся достатньо непогано. З помітних втрат можна відзначити лише засипані декоративні басейни та забудовану житловими комплексами раніше зарезервовану університетську територію.

2. Будинки-ромашки на Оболоні

Оболонська площа, 2 та 2а, архітектор: Михайло Буділовський

Багато в чому експериментальний проект для Києва. Ці житлові будинки зводилися способом підйому перекриттів. Спочатку були зведені залізобетонні опори висотою з майбутній будинок, а вже потім заливалися монолітні перекриття, які згодом підіймалися спеціальним домкратом на потрібну висоту. Власне від квіткоподібної форми цих перекриттів можна виводити й простонародну назву будинків.

Сам архітектор стверджує, що такий незвичайний підхід до будівництва був зумовлений тим, що першочергово ці будинки проектувалися для іншої місцевості. Вони мали стояти в районі Святошина, де, як відомо, дуже багато дерев. Запропонований спосіб зведення дозволяє мінімізувати площу будівельного майданчика й залишити навколишню природу недоторканою.

Оригінальним також є і рішення з реалізацією незадимлюваної сходової клітини. Оскільки у будинку відсутні балкони з переходом на сходи, всередині ядра зроблена наскрізна шахта з вентиляційним виводом на дах. Саме крізь неї мешканці будинку і потрапляють на незадимлювані сходи.

Всього було реалізовано два будинки – 17-ти та 22-х поверховий, хоча на старих проектних ескізах помітно, що першочергово планувалося звести три будівлі.

Попри спотвореність заскленими балконами та понурий стан довколишнього простору, будинки-ромашки продовжують залишатися своєрідним символом Оболоні. Це один із рідкісних прикладів справді цінної з архітектурної та культурної точки зору радянської житлової забудови, адже це перші будівлі в Україні зведені способом ковзної опалубки.

3. Готель «Салют»

Івана Мазепи, 11 Архітектор: Авраам Мілецький

З усіх київських готелів «Салют», мабуть є найяскравішим втіленням пізньорадянської футуристичної архітектурної думки. Деякі дослідники навіть схильні вважати цю будівлю прикладом метаболізму – архітектурної течії, що зародилася в Японії в 60-70-х роках, основний принцип якої – тяжіння до наслідування природних форм, які у багатьох випадках превалюють над чистою функціональністю.

Разом із Палацом дітей та юнацтва (раніше Палац піонерів), що розташований перпендикулярно готелю, ці дві будівлі утворюють своєрідну рамку-ансамбль Площі Слави.

Цікаво, що у першочерговому проекті готель повинен був мати аж 18 поверхів, але, через розбіжності у творчому колективі, такий варіант було відкинуто, і мабуть, на краще. В такій малоповерховій фоновій забудові нереалізований «хмарочос» аж надто б вибивався своєю висотністю та виглядав би серйозним акцентом у правобережному «зеленому» силуеті.

Раніше на місці цих кварталів знаходився Микільський монастир, дзвіниця якого була розташована приблизно там, де зараз зведено готель «Салют». Тож можна вважати, що ця циліндрична будівля є якоюсь мірою переосмисленням давно втраченої, але органічної для цієї історичної місцевості форми.

На жаль, що не зробили архітектори минулих років, зробили архітектори теперішні – новобудова за адресою вул. Івана Мазепи 11Б (комплекс «Diamond Hill») не просто є значно вищою від готелю «Салют», але й знаходиться ближче до зелених схилів. Тепер цей кітчевий житловий комплекс надовго вписаний у лінію київського силуету поряд з Лаврською дзвіницею та Батьківщиною-мати.

4. Крематорій

Байкова, 16 Архітектори: Ада Рибачук, Володимир Мельниченко, Авраам Мілецький

Можливо ця будівля і має не дуже приємну функцію, але не звернути уваги на її архітектуру просто не можливо. Крематорій космічних форм вже давно став героєм багатьох музичних кліпів і фільмів, і продовжує приваблювати любителів архітектури зі всього світу.

Разом з готелем Салют (над проектом якого також працював Мілецький) крематорій є чи не найбільш упізнаваною київською лендмаркою серед західних ентузіастів соціалістичного модернізму.

Будівля задумувалась як частина Парку пам’яті – меморіально-обрядового ландшафтного комплексу, що займав цілий пагорб Байкового кладовища. Архітектори та художники прагнули створити особливий терапевтичний простір, який допоміг би близьким та родичам померлих пережити травму втрати.

Парк довкола крематорію спроектовано у вигляді кургану з терасами, що підіймалися до найвищої точки пагорба. Важливим візуальним елементом композиції мала стати Стіна пам’яті – великий, 200-метровий художній рельєф на міфічні та історичні сюжети.

Та на жаль цей задум так і не було реалізовано. Керівництво партії з ідеологічних міркувань вирішило не допустити завершення створення Стіни пам’яті, тож вона у цілковито вандальський спосіб була залита шаром бетону.

Спеціалісти стверджують, що унікальні рельєфи все ще можна відновити, адже існують технології, які дозволяють зняти шар бетону зі стіни. Та міська влада поки не дуже переймається збереженням подібної мистецької спадщини. 

5. Житній ринок

Верхній Вал, 16 Архітектор: Валентин Штолько

Будівлю зведено на місці традиційного базару на Подолі, про існування якого було відомо ще за Київської Русі. У свій час це був найбільший критий ринок Європи, що налічував 1350 торговельних місць.

Фасади мають майже суцільне засклення, а вантова конструкція тримається на попередньо напруженій залізобетонній  оболонці завтовшки лише 5,7 см, що дозволило надати будівлі відносної легкості та залучити більше корисного простору під потреби ринку.

Найцікавіший елемент Житнього – це зовнішня оздоба: фасади прикрашені монументальним декоративним панно «Із варяг в греки» авторства заслуженого художника України Анатолія Домнича. Вони ніби насуваються на кут будівлі як на ніс корабля, визначаючи його уявний вектор руху.

На думку культуролога та письменника Вано Крюґера, Житній ринок утворює разом із Пам'ятним знаком засновникам Києва та кінотеатром «Київська Русь» своєрідну семантичну «жилку» на обличчі Києва, яка закарбовує у міському просторі важливий пласт української історичної пам’яті.

В останні десятиліття територія довкола Житнього стала епіцентром стихійної торгівлі на Подолі, що не пішло на користь ні місцевому благоустрою, ні самій будівлі. А з появою новин про так звану «реконструкцію», яка передбачає знищення унікальної оздоби фасадів, - проблем додалося ще більше.

Наразі Житній ринок конче потребує ревіталізації, переосмислення його функції та справжньої реставрації зі збереженням цінних барельєфів.

6. Український дім

Хрещатик, 2 Архітектори: Вадим Гопкало, Вадим Гречина, Леонід Філенко, Володимир Коломієць

Раніше – Київська філія Центрального музею В. І. Леніна. Зараз – Національний центр ділового та культурного співробітництва «Украї́нський дім». У часи Євромайдану – один із ключових опорних пунктів протестуючих активістів.

Масивна біла будівля, що оздоблена горельєфами та дорогоцінним мармуром, з одного боку підпирає собою Володимирську гірку, а з іншого урочисто «виходить» на Європейську площу величезними гранітними сходами.

Внутрішній простір центрується довкола наскрізного холу, що тягнеться по всій висоті основного об’єму і вінчається великим барабаном із вітражами. Раніше тут стояла величезна скульптура Леніна, до якої приносили квіти та виставляли урочисту варту.

Зараз же він використовується для розміщення різноманітних експозицій та проведення публічних заходів, але помітно, що у часи Ленінського музею цей хол мав створювати враження церковної урочистості – своєрідного «храму атеїзму» на чолі з великим вождем.

Праворуч від головного фасаду розміщений невеличкий публічний простір з лавками та клумбами, який міг би функціонувати належним чином та бути постійно залюдненим, якби шляхи доступу до нього були більш продуманими, ніж це є зараз.

На відміну від багатьох інших будівель цього періоду, Український дім не відзначається особливою висотністю, що дозволяє йому цілком лаконічно вписатися майже у самісінькому історичному центрі Києва. Приклад парадоксального співіснування модерністської надлюдської масштабності та затишку довоєнної київської забудови.

7. Комплекс Інституту журналістики й міжнародних відносин при КНУ

Мельникова, 36/1 Архітектори: Ігор Шпара, Олександр Ноценко, Георгій Духовичний та Олександр Тамаров.

Комплекс колишньої Вищої партійної школи при ЦК КПУ зараз використовується Інститутом журналістики. Це композиція з корпусів різної, але доволі лаконічної форми, що у поєднанні формують досить складну просторово-геометричну комбінацію. Тут є два гуртожитки, великий навчальний комплекс, їдальня та недобудований спортивний корпус.

Основний навчальний комплекс має Х-подібне планування – незвичайне рішення для будівель подібної типології. По довжині двох ліній, що тяжіють до перетину в центрі, розташовані коридори та навчальні кабінети, натомість під аудиторії відведено секторальний простір між ними.

Якщо подивитися на цей корпус з боку вулиці Пугачова, то можна помітити, що частина об’ємів аудиторій просто нависає над вулицею. Дослідник українського модернізму Лев Шевченко вважає, що такий прийом не випадковий – це відсилання до конструктивістського будинку культури імені Русакова (Москва, 1929р.), який також мав подібну пластичну особливість.

Домінантою всього комплексу виступає 14-ти поверховий гуртожиток, але зараз ця будівля має трошки інше призначення – у ній розташовано готель № 2 Національної академії державного управління при Президентові України.

Білі, оздоблені натуральним каменем корпуси, завжди помітні здалеку, а сам комплекс оточений широкими площами, доглянутими газонами та деревами. Потенційно – це хороший публічний простір, але охорона інститут не завжди привітно ставиться до відвідувачів прилеглих територій, тож ці місця залишаються переважно ізольованими й відіграють лише декоративну функцію. 

Олександр Мимрук, урбаніст, дослідник київської архітектури, культурний критик