live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Кого судити на Донбасі. Досвід покарання вбивць Третього рейху


фото: AP Photo
Як досвід денацифікації у Німеччині може допомогти засудити сепаратистів Донбасу та Криму

Після заяв спецпредставника США в Україні Волкера про необхідність амністії, хай і обмеженої, для бойовиків в ОРДЛО, це питання знову виходить на порядок денний. Є всі шанси, що відповідний законопроект може бути винесений на порядок денний на останньому пленарному засіданні Верховної Ради у цьому році.

І це при тому, що всі спроби дискусії на цей рахунок поки що закінчуються або криками: «Зрада, всіх убивць-терористів на палю», або «не можна всіх під одну гребінку» тощо.

Натомість, про принципи того, як, кого і за що ми будемо амністувати серйозно не обговорюються. Й дуже дарма. Бо в таких принципових питаннях потрібно мати чітку усталену позицію.

Щоб не вийшло як наприклад в Німеччині. Так-так, саме там, де пройшла нібито успішна денацифікація після Другої Світової війни, яку всім ставлять у приклад. Але при цьому, за оцінками самих німецьких дослідників, переважна більшість військових злочинців, не кажучи вже просто про функціонерів нацистського режиму, змогли піти від відповідальності. 

Непокарані вбивці

Саме процес денацифікації приводять в приклад завжди, коли говорять про те, як виводити країну з лабетів тоталітаризму, карати масових державних злочинців. Перед очима встає величний процес Нюрнберзького трибуналу. Так, звичайно, на цьому й справді унікальному суді були визнані винними та згодом страчені найвищі керівники Третього Рейху, які не вчинили суїцид або не встигли втекти до Латинської Америки чи країн Близького Сходу.

Так, були напрацьовані так звані Нюрнберзькі принципи, якими й до сьогодні користуються для визначення злочинів проти миру та безпеки людства. Були закладені підставі для створення постійно діючого Міжнародного трибуналу у Гаазі.

Однак ми зараз не про це. Дозволю собі процитувати суддю Верховного Суду США Роберта Джексона, одного з обвинувачів в Нюрнберзі: «Гітлер не забрав всю відповідальність з собою в могилу. Вся провина не загорнута в саван Гімлера. Ці живі обрали цих мертвих собі в спільники в цьому грандіозному братерстві змовників, і за злочин, які вони скоїли разом, повинен заплатити кожен з них».

Він говорив про найвищих очільників «тисячолітнього» Рейху, які тоді опинилися на лаві підсудних. А я хочу нагадати, що це цілком розповсюджується й на сотні тисяч тих-таки охоронців концтаборів, які власноруч виконували зловісні накази Адольфа Гітлера.      

Тут ми виходимо на найбільш магістральну проблему. Яку визнають майже всі дослідники та борці з нацистами. За злочини нацизму відповіла більша частина найвищого керівництва Рейху (з тих, що не втекла), яка давала накази, й то прямо по війні.

Але в абсолютній більшості ті, хто виконував ці накази, від рівня начальника управлінь міністерств та до звичайного солдата чи охоронця в концтаборі, змогли не просто піти від відповідальності – вони навіть не притягалися до суду. Й це ми зараз говоримо саме про ССівців, які безпосередньо, наприклад, працювали в концтаборах, й взагалі мовчимо про членів нацистської партії, працівників цивільних органів нацистського режиму тощо.

Тобто, тих, хто не чинив особисто злочинів, але своєю діяльністю кожен день продовжував існування Третього Рейху. По суті, робив ці злочини можливими.

Розумію, що це може йти в розріз з усталеним роками уявленням про те, що денацифікація була напрочуд успішною. Але ось вами трохи цифр та пояснень.

«За даними мюнхенського Інституту історії Новітнього часу, в період з 1945 по 2005 рік в Західній, а потім й об’єднаній Німеччині під слідством опинилося 172 294 особи, 6656 з яких були засуджені, але тільки 1147 суд визнав винними у вбивстві, - розповідає в своїй книзі «Мисливці на нацистів» відомий американський журналіст Ендрю Нагорскі. - З огляду на те, скільки людей стали жертвами Третього рейху, можна констатувати, що лише дуже небагато з військових злочинців відповіли за скоєне».

Наведені цифри стосуються безпосередньо тих, хто мав стосунок до діяльності концтаборів. Й навіть серед них ви бачите, який жалюгідний відсоток поніс хоч якесь покарання.

Звичайно, більшості воєнних нацистських злочинців вдалося піти від відповідальності через те, що майже нон-стопом після Другої Світової війни розпочалася війна вже Холодна. Між колишніми союзниками – США та СРСР. З одного боку, чималій кількості злочинців вдалося в післявоєнному хаосі зникнути з руїн європейських міст. З іншого – чимало колишніх нацистів розглядалися країнами Заходу як корисне знаряддя у протистоянні з совком.

А ще був і третій, мабуть, найважливіший фактор. Коли країни Заходу взяли курс на створення нової, демократичної Німеччини, на чолі з Конрадом Аденауером, стало швидко зрозуміло, що якщо реально притягти до відповідальності всіх дотичних до нацистських злочинів, то невинних майже не залишиться.

Хтось просто ходив на роботу в державні органи, де прискіпливо складав списки євреїв для СС, хтось – чесно й сумлінно працював на підприємстві, що випускало циклон Б, хтось просто… й цей перелік можна продовжувати до безкінечності.

Прямих злочинців, звичайно, до влади не допускали, але сотні тисяч колишніх членів НСДАП, й далеко не тільки рядового рівня, спокійно включилися в процес розбудови післявоєнної Німеччини. Німці погодилися платити всім постраждалим від діяльності Третього рейху чималі виплати, але намагалися забути про вчинені злочини, як про страшний сон.

Цікаво, що з певного моменту тему покарання та пошуку нацистських злочинців не педалювала навіть держава Ізраїль. Також через виплати, які отримувала з Німеччини. Й які були конче потрібними молодій та оточеній з усіх боків ворогами єврейській країні.

Був й ще один аспект – суто юридичний.

«Німецьке правосуддя вимагало від прокурорів доказів участі колишнього нациста в конкретних злочинах, - зазначає Ендрю Нагорскі. - Тому в більшості випадків пред'явити обвинувачення не вдавалося: встановити і підтвердити сам факт скоєння масового вбивства не важко, проте вкрай важко достеменно встановити імена тих, хто несе за нього особисту відповідальність».

Ось так і вийшло, що більшість нацистських злочинців вийшли сухими з води.

Принцип загального наміру

Буквально нещодавно чимало європейців критикували спроби України вчинити люстрацію за колективним принципом. Тобто, мав стосунок до режиму Януковича? Вже винний, навіть якщо не вчинив якихось злочинів. Європейці казали – ну так же не можна, це ж принцип колективної провини, він несправедливий, кожен має відповідати тільки за те, що він безпосередньо вчинив. Навіть не так – за те, що вдалося довести, що він вчинив.

Але тут цікаво інше. В серці ЄС, Німеччині, правоохоронці раптом схаменулися й зрозуміли, що згідно цього чудового принципу, від відповідальності пішли майже всі злочинці Третього рейху. Сформовану традицію індивідуальної відповідальності порушила справа українця Івана Дем'янюка.

Нагадаю, хто це. Це український селянин, тракторист в колгоспі, що був призваний до радянської армії 1940-го року і потрапив в німецький полон в травні 1942 року. Потрапив до табору для військовополонених у Холмі, Польща. Де був завербований до лав так званих «травників» - підрозділу СС у селищі Травники, яких готували спеціально на охоронців концтаборів.

Надалі, як доведено кількома судами, він працював охоронцем в таборах смерті Собібор, Майданек та Флоссенбюрг й був причетним до смерті багатьох десятків тисяч людей. Але в повоєнному хаосі йому вдалося видати себе просто за жертву нацизму й навіть отримати допомогу від американського уряду. В 1950-х він успішно емігрував з родиною до США.

Потім, в 1980-х Ізраїль домігся його екстрадиції через звинувачення в тому, що саме він нібито був «Іваном Грозним» - страшним убивцею-охоронцем в таборі смерті «Треблінка». Спочатку його засудили до смерті, але потім Верховний Суд Ізраїля його виправдав, бо виявилося, що «Іваном Грозним» була інша людина.

Він повернувся до США, йому навіть поновили американське громадянство. Однак на цьому історія не закінчилася. В США був проведений другий суд, який підтвердив, що Дем’янюк таки працював охоронцем в таборах смерті. Запит на його екстрадицію подала Іспанія через вбивства іспанців у Флоссенбюрзі та Німеччина. Нарешті його видали у ФРН.   

Де Мюнхенський суд визнав обвинуваченого причетним до кровопролиття  й засудив до 5 років ув’язнення, не вимагаючи від прокурорів доказів його участі в конкретних вбивствах. Вирок в силу так і не вступив, адже Дем’янюк помер, але це вже не важливо.

«Перемогла точка зору, згідно з якою всі, хто служив в таборах смерті – винні», – пояснює Нагорскі. Курт Шрімм, глава Центру з розслідування злочинів націонал-соціалізму, заявив, що має намір домагатися зведення цього принципу в статус стандарту. У вересні 2013 року він заявив про намір розіслати державним обвинувачам інформацію по тридцяти охоронцям Освенцима.

«На нашу думку, - сказав Шрімм, - сам факт служби (в концентраційному таборі), незалежно від індивідуальної провини, робить цих людей співучасниками вбивства».

Ще цікавіше, що у квітні 2015 року в німецькому місті Люнебург відбувся суд над 93-річним Оскаром Гренінгом - колишнім бухгалтером табору смерті «Освенцим». Його звинуватили у причетності до вбивства 300 000 в'язнів. Обвинувачений зізнався в тому, що служив охоронцем і вів облік грошей, які вилучалися у в'язнів перед відправкою в газові камери.

«Гренінг назвав себе маленьким гвинтиком у величезній машині вбивства, - розповідає Нагорскі.-  «Я прошу мене вибачити, - сказав він. - В моральному сенсі я причетний до подій, але чи винен я з точки зору кримінального права, вирішувати вам». У липні 2015 року суд виніс у справі Гренінга ще більш суворий вирок, ніж той, якого вимагало обвинувачення: чотири роки позбавлення волі замість трьох з половиною.

Суддя Франц Компіш прийшов до висновку, що, записуючись до лав СС і вступаючи в Освенцим на «безпечну конторську роботу», обвинувачений діяв добровільно і тому є співучасником масового вбивства. «Ваша епоха, ймовірно, справила на вас вплив, - заявив Компіш Гренінгу, - і все ж ви були вільною людиною».

Як зазначають німецькі дослідники, обвинувачувальний вирок у справі Дем'янюка, засвідчив, що німецький суд фактично прийняв точку зору, що все ж колективна відповідальність за злочини є. Свого часу Вільям Денсон, головний обвинувач від армії США на процесі проти персоналу концтабору «Дахау», який почався в кінці 1945 року, дотримувався теорії так званого «загального наміру».

«Він не вважав за необхідне доводити індивідуальну вину кожного співробітника концтабору: на його думку, досить було того, що «всі обвинувачені служили гвинтиками в механізмі знищення людей», - пояснює Нагорскі. - Подібної точки зору дотримувався і Фріц Бауер, німецький прокурор, який прагнув закликати співвітчизників до відповіді за скоєне в роки панування націонал-соціалізму.

Під час Освенцимського процесу у Франкфурті-на-Майні він стверджував: «Будь-хто, хто так чи інакше обслуговував машину вбивства, є злочинцем - зрозуміло, за умови, що він знав про призначення цієї машини».

Як зазначає Петро Сивинський, директор Державного музею концтабору Освенцим, «…якщо мафіозна група розстрілює людей, неважливо, хто з її членів спускав курок, а хто стояв за рогом і дивився, чи не йде поліцейський. Винні всі. Жахливо, що до недавнього часу німецьке правосуддя цього не розуміло».

Український вимір

Отже, яке значення має все вищевказане до України? Давайте подумаємо. Якщо навіть уславлене своєю педантичністю й вмінням збирати докази німецьке правосуддя не змогло добитися покарання більшості тих, хто чинив страшні звірства та прямі злочини проти людства, то марно сподіватися, що це зможе зробити українське правосуддя.

Тим більше, в умовах, коли злочини, що були скоєні на окупованих територіях, ніхто не документує. У випадку з Третім Рейхом обвинувачення можна було ґрунтувати на захоплених документах, які німці вели з властивою їм скрупульозністю.

У випадку ж України можна не сумніватися, що навіть якщо якісь документи про злочини російських окупантів та їх українських посіпак й є, то навіть у разі виходу російських військ з Донбасу вони будуть знищенні або вивезені до РФ.

Якщо ми підемо шляхом доведення провини кожного окремого взятого колабораціоніста, то майже зі стовідсотковою впевненістю ніхто не понесе жодного покарання за злочини, вчинені за роки бандитсько-російської окупації.

І це ще ми навіть не піднімаємо питання рівня компетентності українських правоохоронних органів та політичної волі на повне розслідування злочинів колабораціоністів та сепаратистів. А яка вона є, можна судити по тому, що й досі, за 3 роки не покараний, наприклад, жоден представник місцевої влади на Донбасі. З тих, хто допомагав проводити так званий «референдум 11 травня 2014-гоку про незалежність». З тих, хто кликав Путіна.

Он навіть Неллі Штепа, єдиний цап-відбувайло, й то вже випущена під домашній арешт. Просто уявіть судовий процес в сучасному українському суді по справі, наприклад, якогось начальника районної державної адміністрації в окупованому луганському містечку. Уявили? Отож.

 Можуть заперечити – автор робить велику помилку, коли порівнює Другу світову та гібридну війну на Донбасі. Мовляв, ті рецепти до нинішніх не придатні. Нічого подібного. Так, гібридна війна 21 століття має відмінну форму та масштаб від м’ясорубки 20-го.

Але це аж ніяк не означає, що сутність дій РФ чимось відрізняється від дій нацистської Німеччини. Це та сама агресія + окупація зі злочинами проти людяності, військовими злочинами, безсудними розправами, взяттям заручників та їх вбивством, терором проти інакомислячих тощо.

Тому зараз, коли від нас вимагають прийняти закон про амністію, є надважливим визначити кілька головних принципів, які мають убезпечити Україну від того, щоб ця амністія не перетворилася на індульгенцію для злочинців:

По-перше, амністія має ґрунтуватися на суто індивідуальній відповідальності кожного. Тобто, в кожному конкретному випадку суд має визначати, чи має право ця людина на те, щоб їй простили участь в роботі на терористичну організацію. В залежності від ступеню провини. Ніяких автоматичних колективних амністій допускати не можна в жодному разі.

По-друге, презумпція невинуватості не має розповсюджуватися на осіб, які працювали в окупованій зоні на окупаційні органи влади. Це однаково стосується й Криму, й Донбасу.

По-третє, Україна має автоматично визнати винними всіх, хто мав будь-який стосунок до силових органів "ЛНР/ДНР" та органів управління ними. Був хоч прибиральником? Вже винен, бо допомагав вчиненню злочинів, працював на тих, хто ці злочини скоював кожен день. А далі доводь, що ти маєш право на амністію, збирай докази своєї невинуватості. І хай суд визначає конкретне покарання кожному. Хтось може відбутися умовним терміном чи тимчасовим позбавленням громадянських прав, а хтось – сісти довічно до в’язниці.

По-четверте, ми маємо використати напрацьований Німеччиною досвід і підхід «загального наміру». Якщо людина вільно і зі своєї волі пішла працювати в злочинну організацію, прекрасно розуміючи суть її діяльності – вона є винною. Навіть якщо особисто не вчинила злочину.   

новини партнерів

24 вересня, 2018 понеділок

24 вересня, 2018 понеділок

23 вересня, 2018 неділя

Відео

Введіть слово, щоб почати