В'ячеслав Довженко: українське мистецтво перебуває в ренесансі

В'ячеславе, фільм "Кіборги" на вас особисто вплинув, став для вас знаковою роботою?

Звичайно, знаковою. По-перше, ми всі розуміли, приступаючи до цієї картини, що вона знакова є вже від початку свого створення. По-друге, відчуваючи цю відповідальність, таку глибинну, яка над нами тяжіла, ми всі розуміли, що вона знакова в квадраті вже. А по-третє, коли на знімальний майданчик почали приїжджати справжні бійці, допомагали нам, консультуючи нас, радячи якісь речі, ми зрозуміли, що це відповідальність і знаковість в кубі вже. Звичайно, фільм знаковий для всіх нас як для творчої групи, яка там була задіяна. Такий позитивний був результат після фільму. Це приємно, що глядачі його прийняли.

Сценарій дуже відрізнявся від того, що вийшло врешті-решт?

Від того, що вийшло на кіноекранах, чи від того, що вийде в телеверсії?

Від того, що вийшло на кіноекранах.

Звичайно, відрізняється. Тому що сценарій був ширший, ми назнімали там близько 3,5 год матеріалу, і багато сцен у кіноверсію не увійшло, - сюжетних, характерних, які було дуже шкода нам потім дивитися на прем’єрі. Але завдяки тому, що буде телеверсія, глядач побачить розширено і, в принципі, сценарій сильно від результату не відрізнявся, тільки що оце з’явилася пісня "Гуцулка Ксеня".

А як вона з’явилася, до речі?

Це смішна історія. Коли я дізнався, що я граю свого друга... Мій прототип, один із прототипів Серпня - мій близький друг.

Це Богема?

Андрій Шараскін, так.

Теж, до речі, артист із Тернополя.

Артист і режисер, блискучий актор і дуже талановитий режисер.

А ви з ним товаришували ще до цього?

Ми ще із гуртожитку театрального сиділи, випивали по 100 грам і мріяли про Великий театр, як будь-яка молода людина.

А це цікаво. Він якесь мав відношення до вибору вас на головну роль? Чи  це просто так співпало, що ви його знали?

Він абсолютно не мав впливу на вибір у картині. Він мав вплив на мене як творча людина. Тому що в той період я був молодий, зелений, приїхав у Київ і, так би мовити, гарячкувато відрікся від репертуарного театру, тому що був певний занепад там, 90-ті роки, нічого особливого не відбувалося.

А що ж тоді було? Антрепризи ще великої не було.

Нічого не було, по суті. І в гуртожитку, коли ми познайомилися з Андрієм, то через багато спілкувань якийсь період він був таким дружнім пенделем, тому що він сказав, що тобі треба в театр повертатися. І я дійсно повернувся в театр. В той час був у Києві "Свободний театр". Це з його подачі я повернувся в театральне русло.

Ворожбит, коли писала сценарій до цього фільму, робила дуже багато інтерв’ю. І вона дійсно писала вашого героя Серпня одразу з Богеми?

Так.

І вона робила з ним інтерв’ю, і потім вас, його приятеля, випадково відібрали на цю роль?

Абсолютно. При тому, що Андрій - це була перша людина, з якою вона познайомилася. І звичайно, коли вона побачила мене на знімальному майданчику, то в неї вийшов колапс трошки, тому що вона собі не такого уявляла прототипа. Завдяки тому, що Андрій мав на мене великий вплив, то коли ми почали працювати, в роботі, вона побачила багато речей саме Богемських у мені. Тому що ми близькі друзі.

Андрій Шараскін (доброволець ДУК "Правий сектор" "Богема"), фото glavnoe.ua

Ці ваші монологи про націоналізм - я теж Андрія знаю, і середовище цих людей знав ще задовго до фільму - коли я це дивився, то розумів, що Наталя це записала після тих інтерв’ю з ним. Але мені цікаво - це ваше перевтілення? Ви самі як думаєте?

Я не грав Шараскіна. Був момент, коли ми приїхали на Харківщину і там представляли "Кіборги ", до мене вийшов один із бійців, теж близький друг Андрія, і сказав: "Тепер ще більше я починаю любити Шараскіна ". Я йому доводив, що я не грав Шараскіна в даному випадку. У нас професія базується на присвоєнні собі і букв, і психофізики, і всього-всього. Так вийшло, що стриманість і така палка внутрішня історія цього персонажу відобразила десь Андрія.

Але вам це теж близько, чи ви інша людина?

Я більш холерик у житті, ніж Андрій. Ми цим і відрізняємося з ним, і доповнювали один одного в житті. Тому що він все-таки більше аналітичного складу. Я все-таки артист по натурі, я запалююся без сірників.

А у цій дискусії, яка у фільмі між Серпнем, вашим героєм, і Мажором, вам хто ближчий насправді?

Мені багато хто ставив це запитання, і я чесно відповідаю, - 20 років назад мені був ближчим Мажор. Сьогодні мені ближчий Серпень. І там не протистояння й конфлікт світоглядів, за великим рахунком. Там протистояння поколінь насамперед, тому що Серпень це вже старша людина, яка створила себе і склалася як особистість. Мажор – це та людина, яка ще створюється. І там по сюжету дуже вдало Наталка зробила, що це вчитель історії, - і він насамперед учитель, - то він провокує цього хлопця не на розбіжність світогляду, не штовхає його в націоналізм свідомо, а він його провокує на те, щоб людина робила якісь свідомі вчинки. І фільм закінчується тим, що Мажор повертається на передову все ж таки, а не їде далі займатися мистецтвом. Тобто він робить свій вибір уже свідомо.

А яка ваша мотивація? От у фільмі ви герой, командир, усвідомлена людина. А з вашої біографії ми знаємо, що ви пішли спочатку вчитися на актора лялькового театру?

Так, це правда.

Чому це відбулося?

Це смішна історія, як будь-які долі акторські. Я потрапив у це середовище випадково – тому що, по-перше, складова натхнення вона блискавична. І в якийсь певний момент я зрозумів, що я хочу бути тут. Я приніс документи в театральний ВУЗ, дуже хотів вступити. Але це було училище, мені було 15 років. Я на той час був не дуже високого зросту, тільки підліток формується.

Батьки не відмовляли вас?

Був скандал, вони не знали, що я туди вступаю.

Це, виходить, після 8-го класу?

У нас така була там історія. Батько мій - залізничник. І він мав дуже хорошу посаду в той час. І коли дитина безнадійно вчиться в школі, всі його підтягують. Тобто, я не був суперздатним до наук. Літературу любив, артистизм – було написано в анкеті, що хуліган, але схильний до артистизму. Тому батько, розуміючи, що треба буде годувати мені родину, взяв мене за руку і відвів у технікум. Сказав – давай ти не будеш іти в 10 клас, ми підемо, вступиш до технікуму, потім в інститут - все було в нього продумано, як він все це зробить. Ми дійсно пішли в технікум, ми здали документи, під його наглядом.

Це якийсь залізничний технікум?

Так, залізничний технікум. І жіночки там мені підморгували, казали - поступиш, все нормально. Але, теж випадковість, мій друг, що вчився там і закінчив другий курс, переводився в естрадно-циркове, бо він вокаліст і усе життя хотів співати. І він поїхав вступив у Київське естрадно-циркове училище. Ми зустрілися у дворі і він каже – поїхали заберемо мої документи. Ми поїхали забирати документи, приїхали, і коли я потрапив у цю атмосферу, абсолютно неприродню для мене в той час, то я зрозумів, що я хочу бути тут, я хочу бути причетним.

Я тишком-нишком пішов забрав документи, батькові нічого не сказав, прийшов, поклав їх у театральне училище. Батько цього друга мене готував до вступу в театральний ВУЗ. Я прийшов і вступив, але на лялькове відділення. Мені сказали – ти хлопчик не тягнеш, зросту в тебе не дуже багато. Ну яка може бути харизма чи зріст у 15-річного хлопчика? Мені запропонували перейти на лялькове відділення. Там була у них традиція в цьому плані: талановитий хлопець, щоб  його не відправляти, хай вчиться, і потім з часом...  Так і сталося - за перший рік я витягнувся зростом і почав набувати якихось чоловічих якостей, і мені запропонували – переходь на драму, тепер ти можеш перейти.

Але в той час я був такий молодець, що сказав, - не хочу, бо дуже любив педагогів, які мене вчили: це Самохвалова Олександра Іванівна і Овсянніков Михайло Михайлович. Це перші люди, які дали поштовх у професії. І тому я не зміг у той час зрадити. Я сказав, що залишуся, напевно, тут на ляльковому. І  в той час – це теж збіг обставин – завдяки педагогам Ларисі Іванівні Луговій та Неллі Михайлівні Пінській, вони тоді придумали таку формулу, що хай закінчує два відділення одночасно. І так сталося, що я перший студент і останній, напевно, в цьому училищі, який закінчив два відділення одночасно – лялькове і драматичне.

Але ви в ляльковому театрі не працювали?

Було діло. Я працював десь рік з Михайлом Михайловичем Овсянніковим. Але постійно кудись поклик кликав далі, тому в якийсь момент я поїхав до Києва.

До "Кіборгів " були у вас інші ролі в кіно?

Була найскандальніша роль.

Це у "Свінгерах "?

Ні, це Петро I.

А, в "Молитві за гетьмана Мазепу"!

Це Юрій Герасимович Іллєнко. Я після цієї ролі на певний час ліг на поличку як актор, тому що в той час ми були в зеніті російської телеіндустрії, і якось було незручно продюсерам після такого скандалу брати актора, який спаплюжив улюбленого історичного персонажа "вєчного" президента Росії. Тому якось так мене відклали.

У Росії знімалися до початку цієї війни?

Ні, в Росії я не знімався.

Ніколи?

Ніколи не знімався. Якось не склалося, і слава Богу. Я ніколи туди не тяжів. Так, була така тенденція раніше у нас, що актору для того, щоб відбутися, треба там спочатку відбутися. Але, слава Богу, у мене так не сталося.

Ви потрапили в українське театральне середовище, пішли працювати в український театр, працювали в Театрі юного глядача…

Спочатку в "Свободном театре" працював - Артур Артіменьєв відкрив, теж Дніпропетровський випускник, до речі. Це був збіг молодих людей, які були натхненні, і в нас були культові вистави "Чайка на ім’я Джонатан". 15 років була ця вистава, її не дивився хіба що лінивий у Києві. "Диалог самцов" така була вистава у нас. Ми дуже багато об’їздили фестивалів, Гран-прі взяли непогане. Але оскільки це був не репертуарний театр і не державний театр, Артур не знайшов економічну формулу існування цього театру, і з часом усі розбіглися хто куди. Тоді в той період я вступив на театральну режисуру в інститут Карпенка-Карого, курс Костянтина Михайловича Дубініна, і оскільки він режисер ТЮГу, він мене підтягнув у ТЮГ, і я там пропрацював 2 роки. А вже після того мене покликав Віталій Єфимович Малахов до себе в театр на Подолі, де я зараз і працюю.

Подобається вам нове приміщення театру?

Мені подобається, і всі гості, які до нас приходять, у захваті від того, як там усередині. І я вважаю, що театр – це те, що всередині, а не те, що зовні.

Ну, зовні, я вам скажу, теж. Дуже багато людей на це нарікає, але це просто сучасна архітектура. Інша справа, що коли будують сучасні театри, то важливо і те, що навколо, тобто місце, де потрібно запаркувати машину, підійти.

З іншого боку на такі закидання – подобається не подобається – я завжди відповідав, що це не наша місія оцінювати архітектуру. Це те саме, що я прийду в галерею і скажу – зніміть Квадрат Малевича, бо він не вписується в ансамбль, і повісьте в туалет, бо мені не подобається. Не маємо ми права на таке судження. Це вже хай там наступне покоління вирішує, чи це архітектура, чи не архітектура. Колись не сприймали наш Оперний театр в Києві, коли його побудували, його черепахою обзивали. Зараз це така будівля, біля якої сфоткатися хіба що лінивий не хоче.

Український театр сьогодні вам цікавий? Ви ж порівнюєте, їздите в інші країни, були на міжнародних фестивалях. Якщо порівнювати наш театр: чим він відрізняється від театру європейського?

На сьогодні, я вам скажу, взагалі українське мистецтво перебуває в ренесансі.

 Цікаво, як ви це відчуваєте, в чому це проявляється?

Колись, наприклад у 90-ті роки, був такий період, коли осередок нашого мистецького суспільства був такий замкнутий, секстанська трошки структура – суспільство було окремо, воно там базувалося на культурі російської поп-музики, театру, кінематографу, телеіндустрії. І наші щось там між собою робили, щось куйовдилися, одне одного заохочували, давали нагороди - але суспільство в цьому не брало ніякої участі.

Я думаю, що в західній Україні було трошки інакше.

Хіба що. На сьогодні і суспільство пішло назустріч мистецтву, і мистецтво пішло назустріч суспільству. На жаль, ще є паркани. Але відбулося з’єднання, і це всі бачать. Тому що і в театри люди зараз ідуть, і на виставки ходять, і в кіно ходять підтримувати свої мультипроекти і кінопроекти. І це дуже добре. Єдине, що дуже багато ще роботи, дуже треба ретельно придумувати механізм, щоб з’єднувати щільніше громадськість і мистецтво. Але на сьогодні ми зовсім інші – і театр, і кінематограф. Ми перебуваємо в новій якійсь ері. І ці люди – я пишаюся ними просто – які зараз створюють мистецтво, їх Колумбами не назвеш, звичайно, але…

А от цікаво, ці люди ж не за гроші працюють.

Люди мистецтва – вони хворі люди, це ж не професія.

Усім потрібно жити, це зрозуміло, але те, що люди займаються цією роботою – це ж не найприбутковіша робота, мабуть?

Звичайно. Це і є наша місія. Як дуже гарно казали після перегляду "Кіборгів", що це потужний арт-обстріл в бік ворога. Це правда, тому що створіння мистецького пласту – це дуже велика місія і дуже великий засіб для того, щоб суспільство нарешті зрозуміло, до якої нації воно належить, чи можна пишатися цим, чи є в нас свої герої, чи є своє мистецтво, чи можна його якось заохочувати чи не можна. Колись Франція переживала такий самий період у кінематографі. А зараз весь світ знає, що таке французьке кіно.

Наскільки взагалі мистецький ренесанс пов'язаний саме з ренесансом кінематографу? Це по’вязані речі між собою?

Звичайно.

Тобто інтерес до театру збільшився після того, як почали більше знімати українських фільмів? Чи це паралельно відбувається?

Ці речі з’єднується абсолютно. При тому і телеіндустрія тут бере участь. Тому що люди вже дивляться серіали з нашими акторами. Нарешті це просто вже нонсенс, коли приїжджає сюди якийсь московський артист і каже: "Хорошо, что у вас ваши артисты начали сниматься. Вы свое кино запустили". Тому що людина, яка бачить актора в серіалі чи кіно, то вона хоче поспілкуватися в живу, є така потреба. Театр це і є живе спілкування. Тому людина купує квиток в перший ряд, приходить і дивиться на артиста, який перед ним стрибає, і відбувається ця жива взаємодія.

Мені цікаво, як відібрали взагалі настільки цікавий акторський колектив  для "Кіборгів".

Ретельно відбирали.

Тому що всі головні герої надзвичайно характерні люди. І цей чоловік, який грає Старого з Миргорода. Він сам, до речі, звідки? Він десь зі Сходу, мені здається?

Він сам із Херсонщини, але дуже довгий час працював у Донецькому театрі. І для нього це болюча тема, тому що все, що відбувалося там в цей період до війни, він усе це переживав. І цей кардинальний його рух у бік демократичного життя, коли він зібрався з сім’єю й переїхав у Київ, то все це безумство він бачив на власні очі. Він розказував ці історії зі сльозами на очах. Це дуже важко людині переживати такі речі. Тому в "Кіборгах" у нього була особлива місія, він постійно всім нагадував: "Я ж звідти, мені це все болить".

А от актор, який грав десантника, колишнього військового?

Андрій Ісаєнко - з театру на Лівому березі Дніпра і вони з Ахтемом давно знайомі. Тут його блискуча робота і попадання в психофізику цього персонажа. Я думаю, просто Ахтем знав його давно,  і в цьому плані відбір був конкретніший.

З Ахтемом цікаво було працювати?

Дуже цікаво. З Ахтемом дуже цікаво працювати.

Бо він теж режисер і актор одночасно, режисер, який вийшов з акторів. Я думаю, що в нього своя особлива хімія у спілкуванні з акторами.

У нього немає нав’язливості в цьому, розумієте, є таке поняття в режисурі "показувати". Ахтем не бавиться цими речами, тому що було б жахливо, я думаю, якби глядач дивився дві години, як ходять Ахтеми по кадру туди сюди. Тому що кожен артист має свою психофізику, своє нутро і у кожного свої манки існують, щоб вийти на якусь драматичну чи комічну лінію. Тому він в цьому плані дуже ретельно займається відбором на початку картини, а потім дає дуже велику волю акторам. Він настільки впевнений потім був у нас у процесі створення картини, що у нас виникали якісь питання, всі по черзі підходили, питали: "Ахтем, ми правильно все робимо, бо щось ти не договорюєш". І він казав: "Хлопці, якби я розумів, що ви робите неправильно, я б підійшов і сказав".

Яка реакція глядачів була на вашу роботу, особливо коли ви показували цю роботу військовим, ви були на таких показах? Що вони говорили?

Так. Різні були думки.

Це ж треба знати, що Донецький аеропорт в основному захищали добровольчі батальйони, і той же Богема був у Правому секторі разом з Дмитром Ярошем. У фільмі про це не говорять – чи це регулярні частини, чи це армія, чи добровольчі батальйони. Цю історію люди з армії розуміють чи вона ближча до добровольчих батальйонів?

Розуміють. І звідти, і звідти. Я абсолютно згоден з Ахтемом у цьому плані, що не робили акцентів, хто такі, не роз’яснювали, що це добровольці, а це не добровольці.

Ну було спільне командування, генерал, який туди приїжджає.

Це ж данина пошани усім бійцям, які захищають нашу Батьківщину, - не тільки добровольцям чи не добровольцям. Якби була мета зробити данин добровольцям, напевно, знімали б фільм про добровольців. Тут шана всім бійцям і тому цей акцент відсутній у кіно. І це, на мою думку, правильно.

А реакція військових, які на це дивилися, що вони між собою чи вам говорили про це?

Думки різні. Але на моїй пам’яті не було жодної негативної думки. Всі дуже хвалять і дякують. У мене зараз у Фейсбуці велика кількість бійців справжніх і капеланів, які не ототожнюють мене, Довженка В’ячеслава, як актора. Всі пишуть: "Друже Серпень, їду на передок, що там сєпарам передати?" Ось таке йде спілкування.

 Це цікаво. Це така традиція була спілкування з акторами раніше. Я думав, що в сучасний період нових технологій, Фейсбуку, іншого це якось змінилося.

Ні, воно навпаки покращилося, тому що зараз актор став доступнішим. Якщо раніше треба було писати в редакції "Дорога редакціє, передайте вітання", то зараз напряму виходиш у Фейсбуці, пишеш листа, якщо є можливість, то приймаєш друзів, якщо немає – просто листуєшся.

А ви не турбуєтеся за те, що ви станете заручником цього вашого амплуа, все ж таки це дуже розкручений, відомий фільм. Ви справді грали і справді в житті видно, що можете грати зовсім інші ролі, аніж там. Але колись Тихонов після Щтірліца так і залишився Штірліцом в російському кіно.

Є така небезпека – стати заручником якогось конкретного образа. Поки що мені, слава Богу, вдається якось вирувати в цьому. Але, якщо так станеться, то нічого не зробиш. А якщо дасть Бог, то буде якась нова роль, яка вийде на щабель десь ближче до цього персонажа. В цьому плані треба працювати далі, не можна зупинятися. Головне, щоб я не мав мету носити цей образ по житті далі.

Ваші близькі, коли дивилися цей фільм, що вони вам говорили?

Це неймовірна штука – дуже дякую за запитання. Для мене був найбільший іспит – це мій брат старший, бо, на жаль, батька вже немає серед живих і мами немає. Тобто найближча людина – це брат мій рідний.  І якщо в мене є сестра двоюрідна в Дніпрі, всі родичі там, брат двоюрідний, то я не сумнівався в їхній реакції, бо ми дуже добре спілкуємося, немає розбіжностей у нас ні в чому. З братом у нас такі складні були не те, що стосунки, а були розбіжності в поглядах, в патріотизмі. Були такі моменти, що ми сварилися на кухні, били кулаками по столу.

Ще раніше?

Ще раніше. І для мене це був такий найважливіший іспит, тому що він людина, яка взагалі відношення не має до мистецтва і до українського кіно ставиться, як багато простого глядача з великим таким скептицизмом. І коли ми в Дніпрі презентували цю картину, то я йому подзвонив і він прийшов на прем’єру. Я пам’ятаю цей момент, коли вийшов мій старший брат із підплаканими трохи очима - не було у нас часу на спілкування, оскільки було багато бійців, треба було з ними сфотографуватися, і автографи, і преса була. Він підійшов збоку, поплескав по плечу зі словами "Я потім тобі…" і пішов. І о восьмій ранку у мене була знімальна зміна, я приїжджаю в Київ, їду просто з потяга на зміну і раптом дзвінок мені о восьмій ранку. Я беру слухавку, це мій брат дзвонить і каже таким тремтливим голосом, по-дніпропетровськи, куцовато: "Молодцы, ну круто, спасибо ". І я розумію, що там добір слів був величезний. А найголовніше було для мене, що він сказав: "Давай как-то чаще созваниватся что ли". І я зрозумів, що меседж відбувся. Правильно казав Пилип Іллєнко, що ця тема кіборгів, на щастя, з’єднує націю.

Я боявся йти дивитися цей фільм, тому що така назва, що можуть бути якісь спекуляції. Але він мене дуже вразив, тому що і сценарій блискучий, і актори гарно грають. Другий фільм дуже хороший про цю війну - неігровий, документальний фільм Леоніда Кантера про Сліпака, який воював теж у Правому секторі, називається "Міф". До цього він сам був в аеропорту, знімав документальний фільм "Добровольці Божої чоти". Ви все ж таки маєте режисерську освіту, у вас самого немає бажання зняти свій фільм?

Є. По-перше, чесно скажу, що режисура театру і режисура кіно дещо відрізняється в професії. Якщо, наприклад, там режисура театру й акторська професія – це ближча, тобто відбір засобів більший, тому що театр все-таки в одній площині знаходиться. То кіно, навіть якщо я придумаю і зможу працювати з актором в кадрі... Для мене дуже показовий момент, коли ми з Ахтемом спілкувалися на цю тему, і він мені розповідав про зйомки своєї першої картини, якийсь серіал. Зібрали знімальну групу, завдання пороздавав артистам. До нього підійшов оператор і каже "Ти за плейбек сядеш", - "Та не треба мені там, самі дивіться". І вони відпрацювали сцени, так добре. А потім подивився в кадрі нога одного, рука іншого залізла. Він каже "Що ти назнімав". "Те, що ти сказав". І в цьому плані, навіть з цього моменту він довго себе відучував дивитися в плейбек, а не на картинку наживо, ти розумієш, що це зовсім різні професії. І звичайно, якщо дасть Бог, - мені щастить на вчителів по житті, - знайдуться такі вчителі, які мені відкриють штори до цієї професії, то я із задоволенням коли-небудь зніму свою стрічку.

Поки що над сценарієм не думаєте?

Думаю.

Що це має бути хоча б приблизно?

Не можу сказати, бо думки ж матеріальні, потім десь спливе.

Ну і все ж таки я хочу повернутися до початку нашої розмови, як саме "Гуцулка Ксеня " опинилася у цьому фільмі, пісня улюблена для багатьох українців?

Це не звичайна  пісня, тому й улюблена. Так сталося, що коли я дізнався, що граю Андрія, а ми дуже багато спілкувалися в гуртожитку, і я знаю, що це його улюблена пісня. Я багато вислухав, що це українське танго, така стильова пісня, що вона відрізняється від усіх, послухай цей ритм. Усі ці смаколики він мені розказував.

І коли я пробувався з текстами і зрозумів, що це Андрій, то через якийсь період я передзвонив до Ахтема. Кажу, Ахтеме, треба "Гуцулку Ксеню" туди. Він каже: "Ну що ти, це така заїжджена пісня, ну пришли мені я послухаю". Я набрав з інтернета таких більш-менш смачних пісень, вислав йому. У три години ночі мені приходить лайк від нього, що він затверджує. Потім ми приїжджаємо на знімальний майданчик, я ходжу насвищую цю пісню, вже знімаємося четвертий чи п'ятий день, прибігає Іванка Дядюра, продюсер: "Що ти робиш, Слава, навіщо ви цю пісню взяли?".

Я коли з ними спілкуюся – і з Ахтемом, і з Іванною – кажу, що там багато різних пісень, я б лишив одну "Гуцулку Ксеню".

Вона потім каже: "А  хто буде оплачувати авторські права, ти розумієш, що це гроші?". Я подзвонив до свої родички Алли Загайкевич, вона композитор, відома людина, і кажу, що от така ситуація. Вона для мене промоніторила цю історію, що там виявляється суміжні авторські права. І, слава Богу, пісня увійшла в цей фільм. Насправді дуже вдало увійшла, тому що вона врешті-решт стала лейтмотивом цієї команди, яка в кіно. Тому що Серпень за своєю натурою мав об’єднувальну функцію в цій команді як комбат. І врешті-решт "Гуцулка Ксеня" і цей фрагмент, який Ахтем придумав у результаті заради цієї пісні, вона розійшлася по людях, які пишуть з подяками за цю пісню. Відкрию невеличкий секрет, що зараз ми ведемо переговори з Іванкою, що, можливо, ми зробимо подарунок для наших глядачів і запишемо студійно цю пісню саме в нашому виконанні.