Двічі вкрадена батьківщина

"18 травня 1944 року на світанку сильний стукіт розбудив всю сім'ю. Мама не встигла зіскочити з ліжка, як двері відчинилися і радянські солдати з автоматами в руках наказали вийти надвір. Мама почала збирати дітей, які плакали, а солдати з гвинтівками почали виштовхувати нас з будинку. Мама думала, що нас ведуть розстрілювати. Коли вийшли на подвір'я, там стояла підвода, нас посадили і вивезли за село в балку. Там уже сиділи наші односельці з сім'ями" . Це спогади кримської татарки Нінель Османової.

У травні 1944-го їй було сім років. Її батько воював на фронті в лавах Червоної армії. Протягом трьох днів Османову та ще близько 180 тисяч представників її народу - помістили у товарні вагони і відвезли за тисячі кілометрів від батьківщини.

Депортація цілого народу — безпрецедентне рішення навіть для сталінського режиму. Ініціював його тодішній керівник сталінської спецслужби — НКВС — Лаврентій Берія. Він звинуватив цілий народ у співпраці з німцями під час нацистської окупації і як покарання запропонував депортувати їх з Криму. Сталін постанову підписав.

О третій ранку 18 травня 1944 року почалася операція за участі 32 тисяч співробітників НКВС. Людям відводили на збори щонайбільше півгодини, після чого відвозили їх до залізничних станцій. Взяти з собою вдавалося небагато, більшість майна реквізувала держава. Із залізничних станцій ешелони вирушали в Узбекистан, прилеглі райони Казахстану та Таджикистану, а також Росію. 6 тисяч кримських татар були заарештовані й відправлені до ГУЛАГу. Усього навесні-влітку 1944 року з півострова депортували понад 200 тисяч кримських татар — фактично весь народ, який століттями жив на півострові. Сучасні історики все частіше називають сталінський злочин геноцидом.

Відразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав Радянської армії. Протягом 1945-1946 рр. в трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише через кілька років дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хану Султану не дозволили повернутися до Криму.

"Коли почалася депортація, батька з нами не було, він воював на фронті. Маму і нас - шестеро дітей солдати викинули з будинку, ми так і не встигли нічого із собою взяти.

Голодні та роздягнені ми дісталися в Узбекистан, в колгосп "Назарбай" Бекабадського району. Дали нам маленький будиночок, де дах був нарівні з землею. Ми ледве вмістилися туди зі своєю сім'єю. У 1944 році першим помер братик Решат, наступного року сестричка Мевіде. Мама день і ніч плакала і після смерті сестри прожила 3 дні. Наступного дня після смерті мами зайшов сусід Абдулла аг'а і передав страшну новину про те, що помер брат... Мене і двох сестричок відвезли до лікарні. Того вечора померла ще одна моя сестра. Через два дні померла друга. Я залишилася зовсім одна.

Пізніше мене розшукав батько, коли повернувся з фронту. Він ішов, покинувши вдома дружину і шестеро дітей, а залишилася у нього одна я. Мама померла в 34 роки, старшому братові було 16 років" , - свідчила Феріде Меджитова

В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. Вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

У Середній Азії

"... завантажили в телячі вагони. Люди не могли витягнути ноги - така тіснота. Я пам'ятаю, як одна наша родичка (чоловік її був на фронті) всю дорогу в вікно кричала і кликала чоловіка... Померлих залишали на рейках, не дозволяли ховати та й не встигли б. Я не пам'ятаю, щоб нам давали чогось поїсти", - так згадувала Нінель Османова примусову подорож до Середньої Азії. За офіційними радянськими даними, в дорозі загинула 191 людина. У сучасних істориків ці цифри викликають сумніви, однак встановити справжні вже неможливо.

Але найстрашніше почалося в Середній Азії. Людей селили у бараки. Не вистачало їжі й питної води. Не було навіть елементарної медичної допомоги. До того ж — незвично суворий для жителів Криму узбецький клімат. Почалися хвороби: жовта лихоманка, дистрофія, малярія. Лише протягом першого року від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар (такі дані Інституту нацпам’яті). Надвисокий рівень смертності фіксували протягом 5 років.

Нінель Османова згадувала: "Почали люди хворіти, вмирали сім'ями. Ніхто нікого не оплакував, ніхто нікого не ховав, дотримуючись звичаїв. Всі ходили, як зомбі. Я сама бачила, як померлих вантажили на гарби, з неї висять ноги, руки. Їх вивозили за село і кидали в яму. Ніхто не знав, де його близькі поховані. Мої бабуся, брати і сестри померли в перші місяці депортації, не доживши до кінця 1944 року".

Дехто наважувався на втечу. 1948 року на неї наважилися понад 8,5 тис. кримських татар. Але більшість і з них затримали. Частину — судили. Тоді ж, у 1948 році, ухвалили указ, який передбачав за спробу втечі карати довічним виселенням та 20 роками примусових робіт.

Тим часом у Криму тривала "зачистка". Слідом за кримськими татарами радянська влада ліквідувала й пам’ять про них. 25 червня 1946 року Крим позбавили автономного статусу й перетворили на звичайну область. А до кінця 1948-го назви майже всіх кримськотатарських міст та сіл замінили на радянські. До прикладу, родина переможниці "Євробачення" Джамали 1989 року повернулася в село Малоречинське, хоча 1944-го воно мало назву Кучук-Узень ("дрібне джерело"). Так знищували пам’ять. Тому у 2016 році Верховною Радою України перейменовано 75 адміністративно-територіальних одиниць АР Крим та м. Севастополь, переважній більшості з яких повернуто історичні кримськотатарські назви.

Повернення

Нінель Османова повернулася до Криму разом із чоловіком і шестимісячною дитиною в травні 1968 року, після формального скасування заборони жити в Криму. Однак вже через кілька місяців їх почали переслідувати через "порушення паспортного режиму". Довелося переїхати в село Фрунзе Генічеського району Херсонщини. Такою була тактика радянської влади: органи внутрішніх справ ускладнювали або й відмовляли в прописці, а також не давали дозволи на придбання житла. До перебудови в Криму жили лише кілька тисяч кримських татар.

Масове повернення почалося 1989 року після того, як Верховна Рада СРСР визнала депортацію незаконною і злочинною. За перші чотири роки повернулося більше 200 тисяч кримських татар. Українська влада — щонайменше на словах — вітала їхнє повернення. У єдиному регіоні України, де українці становили меншість (дві третини становили росіяни), а проросійські настрої були дуже сильні, кримські татари стали природними політичними союзниками національних прозахідних сил. Меджліс кримськотатарського народу послідовно підтримував "Народний рух", "Нашу Україну" та "Батьківщину".

Кримські татари відігравали важливу роль і в політичному житті півострова. 26 лютого 2014 року, коли над Кримом уже нависла загроза російської окупації, більше 12 тисяч кримських татар вийшли на мітинг за територіальну цілісність України. Нині цей день символічно вважають Днем опору російській окупації.

Новітні спадкоємці сталінської політики геноциду

За чотири дні до так званого референдуму лідер кримськотатарського народу, дисидент Мустафа Джемілєв вилетів до Татарстану на зустріч із першим президентом республіки в складі РФ Мінтімєром Шаймієвим. Під час розмови про ситуацію навколо Криму Шаймієв запропонував Джемільову поговорити з Путіним: той вже чекав на телефоні. Розмова була шанобливою. Путін вихваляв Джемілєва і обіцяв кримським татарам вирішити всі їхні соціальні проблеми. "Пане президенте, я ж приїхав сюди не для того, щоб вам якісь поради давати, у вас тут, напевно, сотні радників, - відповів Джемілєв. - Я приїхав, щоб висловити точку зору корінного народу Криму. Ви повинні покинути нашу територію. Ви робите велику помилку, вам треба вивести свої війська".

Нині в Криму проживає понад 230 тисяч кримських татар. Ті, які зберегли свою ідентичність, зокрема й пам’ять про травень 1944 року, — не підтримали анексію. І тепер через це страждають від репресій. За час окупації було викрадено щонайменше 22 кримських татари. Першим був батько трьох дітей Решат Аметов, який 3 березня 2014-го вийшов на одиночний пікет проти окупації. Його труп знайшли зі слідами тортур. Як і тіла ще п’ятьох кримських татар. 12 людей досі не знайшли: у Меджлісі припускають, що вони також мертві.

Окупаційна влада спершу заборонила в’їзд на півострів Мустафі Джемілєву й Рефату Чубарову — голові Меджлісу кримськотатарського народу. Потім заборонила й сам Меджліс, створивши натомість кишенькові організації, готові співпрацювати з росіянами. Більше 60 кримських татар нині перебувають в ув’язнені за сфабрикованими справами. Ледь не щомісяця відбуваються масові обшуки. І вже вчетверте кримським татарам забороняють публічно відзначати роковини депортації.

Це й не дивно: ще 2013 року Генеральний консул Росії в Сімферополі Володимир Андрєєв  виправдовував злочин радянської влади й у сталінських традиціях звинувачував цілий народ у колабораціонізмі. А 2016-го коментатори “Євробачення” на федеральному російському телеканалі сказали, що пісня української співачки Джамали "1944" сприймається як... “молитва за тих людей, які з власної або невласної волі покидають домівки в пошуках кращого життя”.

В Україні ж після анексії Криму пам’ять про жертв сталінського злочину вшановують на загальнонаціональному рівні. У 2015-му Верховна Рада України визнала депортацію геноцидом. Пам’ять про неї зберігають і близько 20 тисяч кримських татар, які виїхали з окупованого Криму.

Співачка Джамала розповіла про трагедію світові. Пісня, з якою вона перемогла на “Євробаченні”, присвячена прабабусі Назилхан — одній з тисяч жертв сталінського злочину. Її чоловік та брат, які воювали в лавах Червоної армії, загинули на фронті. Сама Назилхан під час депортації втратила щойно народжену доньку. Усе життя мріяла повернутися на батьківщину, але дісталася тільки до Мелітополя, де й померла. А через кілька років її чотири сини нарешті повернулися до Криму.