Криворівня: мальовнича столиця гуцульського регіону

Криворівня - це колишня літня культурна столиця України. Тут проводили свій час, спілкувалися, відпочивали, надихалися, писали Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка, Гнат Хоткевич, Лесь Курбас. Сюди приїжджали і Олександр Довженко, і Кавалерідзе, і Параджанов, який знімав тут чудовий фільм "Тіні забутих предків". Прекрасне гірське село, чудовий верховинський край. 

Мета марафону – привернути увагу до цього села, яке було центром української культури, так, як у поляків Закопане, як у французів  - Прованс. У кожній країні є місце, куди приїздять люди в гори, щоб спілкуватися між собою, думати про країну і бути щирими, настільки, наскільки щирими є гори і люди, які в них проживають.

Наш співрозмовник – Іван Леньо, соліст групи "Козак систем".

Іване, дякую за участь у цих заходах. Ви, я знаю, виступаєте тут не вперше.

Ви абсолютно праві в тому, що цей регіон є унікальним. І, на превеликий жаль, окрім своєї унікальності, він не має якогось коефіцієнта корисності, щоб цю унікальність перетворити в заможність. Чому з села їдуть молоді люди шукати кращої долі в Італію чи інші країни? Чому ті музиканти, які залишилися живі і зберігають культурні, етнічні традиції гри на народних інструментах, не передають це внукам? Тому що внуки не бачать перспективи.

Якраз ця культурна експансія повинна дати людям розуміння горизонту, розуміння, що тут, у себе вдома, можна жити заможно, якісно. Наприклад, той же зелений туризм, який нереально цінується в інших країнах світу, де є, приміром, море, чи ліси, чи гори, Альпи, в Італії чи в Австрії. Там кожне село чистеньке, красиве. Держава виділяє спеціальні кошти для підтримки цього села, бо не можна на ваги ставити індустріальне місто і маленьке село, яке живе в горах, і живе тільки з ремесел народних. Це має бути продумана програма, і ми тому з козаками беремо щиро тут участь.

Вперше цей регіон мене захопив, коли прочитав "Тіні забутих предків". Я здивувався, що народжений на Чернігівщині Коцюбинський написав абсолютно геніальний твір, який надихнув видатних митців на створення фільму. І я впевнений, що ще величезна кількість митців надихалася цим творів. Так відчув природу, психологію людей і всього решту автор, що мені видається дуже чіткий приклад того, наскільки Криворівня унікальна.

Я коли слідкую і за Вашою творчістю, і за Вашими висловами в соціальних мережах, бачу, Ви належите до тих музикантів, які крім творчості відстоюєте певний світогляд. Хтось може співати українською мовою, але стояти на зовсім інших позиціях, бо це кон’юнктурно вигідно. Хтось може співати українською мовою, бо це йому рідна мова, але не мати ціннісних орієнтирів, передбачень, місії. У Вас, я відчуваю, місія є – і у Вашій творчості, житті. Як Ви її для себе формуєте?

Я думаю, що до цього має прийти кожен, незалежно від віку і професії. Це питання одного разу прокинутися, одного разу відчути себе громадянином своєї землі, хазяїном своєї долі. А оскільки доля неможлива без країни - ти ж не можеш собі тут побудувати оазу, де будуть інші закони і інший рівень життя, а виходячи за межі – потрапляти в реальність. Ось цю оазу ми і творимо собі всі.

Я впевнений, що ми ще продовжуємо вигрібати із себе залишки радянського мислення, фактично тоталітарного, яке нас усіх забило під плінтус. Я дивуюся, що мої колеги музиканти, свідомі, достатньо талановиті люди, мовчать, коли на їхніх очах відбуваються певні соціальні зрушення чи проблеми, і не реагують ні в соцмережах, ні в інтерв’ю. Це дивно. Я впевнений, що це наслідки того кримінального мислення, яке 80 років панувало тут, у Радянській Україні. Але маємо вже більш як 25 років незалежності.

Реальна незалежність все ж таки настала після Революції Гідності.

Я думаю, що незалежність – це процес, це не іменник. Цей процес буде вічним, доки люди будуть жити на землі. Кожна країна буде доти вибивати собі місце під сонцем, щоб мати кращу воду, краще повітря, кращий клаптик землі. І більш ніж 25 років незалежності – можна було би уже зрозуміти, що чим скоріше ми прокинемося, чим скоріше почнемо хоча б навколо себе простір гармонізувати, тим швидше Україна відбудеться. Бо вона в дуже латентному стані і, на мій погляд, точка неповернення ще не перейдена. Тобто в нас небезпек набагато більше, ніж безпек.

Мені здається, що певною мірою вона все ж таки перейдена, бо такий довгий період, як Україна є незалежною, ніколи не було в українській історії. Тому що 100 років української революції, як ми кажемо, а насправді продовження української державності від 1918 року, якщо замислитися, був коротшим ніж навіть той час, який минув після Революції Гідності. Абсолютно погоджуюся з Іваном про те, що незалежність можна побудувати, і своє життя можна побудувати, якщо побудувати і покращити життя навколо себе. Саме тому в Криворівні ми говоримо про те, що кожен українець повинен приїхати в це місце.

Ви навіть не уявляєте собі, наскільки це красиве місце. Ми вчора їхали дуже довго – 800 км проїхали з попереднього концерту. І, не доїжджаючи до Верховини, ми зупинилися в кав’ярні, яка називається (я – свідомо, це реклама кав’ярні)  "Бабай". Як там було смачно! Там так було смачно, а ми замовляли різні страви, мінялися, куштували один у одного. Це божественно смачно, такого ніде нема в Україні, повірте! Хоча б заради того варто приїхати і покуштувати, чого ви ніколи не скуштуєте.

Вас карпатські дощі не лякають?

Навпаки, це дуже цікавий феномен,  бо ніде більше на будь-якій частині України я не зустрічав, коли нізвідки – дощ, потім - сонце, потім – знову дощ і сонце. Такий клімат не дає заснути, заспокоїтися, весь час тебе тримає в збудженому стані і ти весь час мусиш готуватися до чогось небезпечного від природи. Це насправді дуже просто, бо ми відвикли бути в природі. Ми любимо їздити з кондиціонерами, коли в готелі недостатньо тепла вода, ми починаємо панікувати. Все це не зовсім добре, бо ми віддаляємося від природи, а з нею потрібно бути в тісних стосунках. Треба вдягатися так, щоб з природою нагріватися, з природою охолоджувати. Інколи заходити в гірську річку, постояти, відчути вібрацію, бо вода, земля мають вібрацію, магнетизм, і це передається людині.

І підтримати місцевих мешканців – тут етноси живуть різні – увагою, бо це регіон настільки закинутий увагою Центральної України. Люди мусять виживати, людям не вистачає клепки розуміти, що вони себе ж і вбивають, бо коли ти забруднюєш річки, вирізаєш ліси, - як сказав один із індіанців: "Коли ви вирубуєте останнє дерево і вип’єте із забрудненої річки, то ви зрозумієте, що гроші їсти не можна". Справді, потрібно і виживати якось, і зберігати цю природу. Тому краще нехай вони займаються ремеслами, відкривають культурні церкви, щоб сюди їхали люди. Сьогодні з нами в готелі снідали німці, і багато було німців. Хоча в них там також є начебто свої гори, але тут щось є корінніше, дикіше, скажімо  так. Там же воно все більш цивілізованіше, а тут ще можна побачити автентичні речі, і це дуже цікаво на мій погляд.

"Літня столиця України" - такий марафон ми проводимо тут, у Криворівні, на Верховинщині, розповідаємо про життя в цьому мальовничому селі з вражаючою історією. Розповідаємо про життя у Верховині – в цьому мальовничому центрі гуцульського регіону. Гуцульською столицею називав Верховину Іван Франку.

Наша сьогоднішня співрозмовниця – надзвичайно цікава людина – Наталя Кумлик-Гузак. 

Будемо говорити і згадувати фантастично цікавого чоловіка, який жив тут. Звали його Роман Кумлик. Він був геніальним віртуозом, який грав на безлічі гуцульських інструментів, який залишив після себе величезну кількість учнів, якого знали не лише в Україні, а в багатьох інших країнах. Яких заснував тут музей, куди стояли черги, не можна було відразу потрапити. Сьогодні його представляє Наталя – донька пана Романа.

Наталю, Ви є лікарем за освітою і уподобаннями. І раптом Ви займаєтеся музикою. Чому це сталося?

Взагалі з дитинства я хотіла стати лікарем. Тато хотів, щоб я стала музикантом. Але я розуміла, що тато – професіонал справи і я знала, що перевершити його не зможу. І з 10 років вирішила, що музикантом я точно не буду. Але коли я вивчилася, коли бачу, що тато зробив музей, і потік людей, це було 15 років, як тато приймав туристів, це не рік-два і я, коли втратила батька, зайшла в музей і побачила татові інструменти. Він казав: "Ти педіатр – у тебе свої діти, а це – мої діти". І я зрозуміла, що треба продовжувати татову справу, тим більше, що дуже багато людей мене підтримували, казали, що музей мусить процвітати. Я не знаю, як, я навчилася грати на татових інструментах.

На чому Ви граєте?

На скрипці, на  сопілці, на зозулі, на теленці, на цимбалах, найбільше подобається – на цимбалах.

На цимбалах дуже складно грати. Пам’ятаю, коли був малим і думав іти в музичну школу, то казали, що на цимбалах навчитися грати майже неможливо, що це дуже складний інструмент.

Мені здається, що мені він легше дається, ніж скрипка. Спочатку прийшов татів друг Василь Тимчук, вистроїв мені цимбал. Кажу, покажіть мені пару ігор. Я записала їх, всю ніч не спала, розбирала і почала грати. Коли через два місяці знову прийшов строїти цимбал Василь Тимчук, він каже: "Та ти файно граєш!". Я зрозуміла, що мені вдається і треба продовжувати.

Як Ваш тато визначав те, чим він займається? Свою місію? Те, чому саме цю музику він грає чи ці інструменти? Що він вважав сам, робить у житті?

Мій тато був справжнім патріотом України. Він їхав до Польщі з 1989 року, і так стало, що коли поляки побачили, як тато грає, то Люблінська філармонія запропонувала співпрацювати. І тато 18 років їздив туди на концерти. Інколи концерти були, що їм надавали бейджики, писали "Роман Кумлик, Польща". А тато те стирав і писав "Україна". Він каже: "Я прославляю свою Україну, свою Гуцульщину".

Гуцульщина відрізняється, тому що в нас це свої пісні, співанки, колядки, своя музика -  дуже швидка. Туристи кажуть, що під неї хочеться танцювати. Вони не розуміють, що з ними коїться, - це є гуцульська музика. Мій тато дуже багато прославляв Україну закордоном. Він безмежно любив Гуцульщину, Україну, музику, сім’ю.   

У нього була важка доля, так? Він з родини виселених був.

Так. Рідна мама була виселена в Сибір за те, що баба давала їй стовпа. Баба була зв’язна, вона носила штахети, знала, де які бункери, що написано і кому передати. Це було трошки серйозніше, ніж їсти дати,- за те бабу виселили в Сибір. Рік і три місяці татові було і бабуся Марія віддає своїй рідній сестрі Катерині і каже: "Будь ласка, виховуй його, не кажи, що ти не рідна". Мій тато все одно у 10 років дізнався, що він нерідний, - він почув у інтернаті від хлопчика. І тоді, коли це було найболючіше, він сказав Петрові Крученюкові, опікуну, що запишіть мене на Кумлик, я не буду Крученюком. І він тоді не боявся і не стидався, що мама – ворог народу, як тоді казали. З 10 років він уже був Кумлик Роман Петрович.

Але я пам’ятаю його розповіді, що при такому важкому, часом трагічному житті, він дуже любив різних людей, до нього приходили представники різних народів. І він так сприймав світ - без злості: чи до поляків, чи до росіян, чи до інших людей, які приїздили на екскурсії чи куди він їздив виступати. Ви відчували таку любов і відкритість до світу? Як при такому важкому житті він це зміг зберегти?

Я Вам скажу, що та Катерина, опікунка, дуже його любила. І навіть тату казала: "Ромчик, я тебе більше люблю, як рідна мама", бо в Сибіру притупилися, може, такі материнські почуття. Напевно, тато ріс у любові. Хоч тато ріс сиротою, але у великій любові. А тато сам по собі був такий, що усіх любив.

От як кажуть, приїжджали туристи зі Сходу, ну, у нас кажуть "москалі". А тато давай їм грати - і того, і того, гуцульського, чогось їхнього, москальського. А вони аж цвіли, що хтось ще й для них щось може заграти. Любов, можна сказати, породжує любов. Якщо би тато зі злістю сказав, що я взагалі нічого не хочу вам грати і я патріот України, мені тільки українці  заходять сюди, з цього нічого б не вийшло. Тато казав: треба любити, треба поважати людей і треба так зробити, щоб вони заздрили, що вони не родилися гуцулами і українцями.

Ми робимо цей марафон, щоб допомогти Верховинщині, цьому гуцульському краю. Якби у Вас була така можливість сказати щось керівникам у Києві, політикам, просто громадянам України, які живуть в інших регіонах, і самій щось змінити на Гуцульщині, що б Ви тут змінили?

Політикам я би тільки сказала, що треба бути з народом. Ви знаєте, що люди мусять бачити підтримку з боку держави. Напевно, треба гарні зарплати, щоб люди могли займатися і своєю справою, на яку вчилися, і якимось хобі. Треба розвивати Гуцульщину, робити дороги. Це ж не є щось таке, що не можна зробити, що це дуже недосяжне. Я думаю, що якщо політики захочуть, то все в нас в Україні буде добре. І взагалі, коли людина любить свою сім'ю, любить своїх маму, тата, любить Україну, тоді все получиться. Якщо це йде з сім'ї, що ніхто не любить ні маму, не поважає тата, ні дітей і ні Україну, то нічого в нас не получиться. Це просто треба любити, любити і з любов'ю відноситися до своєї України, до своєї держави.

"Криворівня - літня столиця України". Ми робимо марафон для підтримки високогірних регіонів, для розвитку туризму, для підтримки села Криворівня, яке справді було Меккою для української культурної і політичної еліти наприкінці ХІХ - початку ХХ століття. Тут ми проводимо фестивалі, проводимо конференції, для того щоб зробити Криворівню цікавою не лише для українців, а й для наших гостей із сусідніх країн, які можуть побачити тут прекрасні гори, прекрасних людей, гарно відпочити, надихнутися і, може, придумати якісь цікаві творчі задуми, бо саме так називається ікона, яка знаходиться у відомій криворівнянській церкві, - "Здійснення творчих задумів". Зараз ми будемо говорити про задуми ще одного нашого гостя.

Олег Лютий, голова районної державної адміністрації Верховинського району.

У Вас самого, як у людини творчої (а я знаю, що Ви – людина творча, людина, яка любить організовувати, менеджерувати проекти, розвивати регіони) яке бачення перспективи розвитку Верховинського району?

Перш за все хотів подякувати за той міжнародний форум, який ми проводимо, і сподіваюся, що продовження буде мати дуже гарні наслідки не тільки для Верховинського району, а для всього Карпатського регіону. Дуже гарно, що проводиться сьогодні форум у селі Криворівня. Але я, як голова районної державної адміністрації, не ділю район на села, селища та регіони. Для мене важливо сьогодні не тільки як для голови адміністрації, а просто як для людини розвиток всіх населених пунктів.

Ми проводимо форум в Криворівні, тому що вона є певним магнітом і, як кажуть багато наших співрозмовників, не лише для людей, які живуть у цьому селі, а в принципі для всього району, для цієї частини Карпат. Тому що люди, які сюди приїжджають, з величезним захопленням приїжджають і в Бистрець, і в Дземброню, і в Зелене, і в Білоберізку, і на Білий, і на Чорний Черемош. Очевидно, що тут є багато прекрасних сіл. Чи в Красноїлля, де Гнат Хоткевич робив гуцульський театр. Разом з тим ми знаємо за звітами, що Верховинський район, на жаль, є одним з аутсайдерів з економічного розвитку і це теж природня причина, бо живе не дуже багато людей, традиційно люди живуть розкидано по горах, немає якихось великих виробництв, які є  в інших районах. З однієї сторони, це дуже добре, тому що це цікаво для туристів і це не псує екологію, яка нас оточує. А з другої сторони, створює додаткові економічні труднощі. І зрозуміло, що якийсь план розвитку району потрібен. І треба, щоб люди, яких ми агітуємо сюди приїхати, вже через рік могли десь зупинитися хоч в декількох хороших готельчиках, а через два роки в багатьох. А потім мати чудові велодоріжки вздовж цих чудових гір. А потім спуститися на рафтинг, який тут є, і збільшити ареал цього рафтингу, з моєї точки зору. Але як Ви бачите розвиток цього району?

Якщо зануритись трошки в історію, то в кожному населеному пункті нашого району перебувала та чи інша відома людина. Я не буду перераховувати всіх, але на сьогоднішній день коло Вінценза об'єднало навколо себе всі куточки Карпат. І якщо ми говоримо про Вінценза, то філософія його була, напевно, трошки глибшою навіть не розкриваючи красу Верховинщини, побут гуцульський і всіх решта, все-таки філософія була настільки глибшою, щоб людина могла зазирнути якось до своїх витоків, до себе всередину, і зрозуміти, яким чином далі потрібно жити, яким чином потрібно далі розвиватися.

Я дуже радий, що цей форум торкнувся не тільки проблематики культурної, але й проблематики соціально-економічної. Ми на цих платформах змогли обговорити надзвичайно багато питань - як соціально-економічних, так і ведення лісівництва і всіх решта. І не можна на сьогоднішній день розділяти питання культурні, соціально-економічні. Ми говоримо, що ці всі питання мають розвиватися в комплексі. У нас сегменти туристичного бізнесу, такі як "зеленого" туризму, не розвинуті. І той попит, який є на сьогоднішній день в Україні, ні Верховинщина, ні Івано-Франківська область в цілому не можуть задовольнити. Тому наголос все-таки я би ставив на "зеленому" туризмі. Але знову ж таки, розвиток тої інфраструктури необхідний для мешканця, в першу чергу, ну і, звичайно, для туриста, який завтра приїде сюди.

"Літня культурна столиця України" - так називається великий марафон, який підтримали українські артисти, виконавці, який ми проводимо звідси, з українських Атен, як колись називали це село, з Криворівні. І мій співрозмовник Анжеліка Рудницька.

Анжеліко, дякую тобі за підтримку цієї ініціативи.

Дякую тобі, що ти вигадав усе це, тому що це все дуже яскраво і гарно.

Ти завжди приходиш здивована. Що тебе дивує тут в Карпатах?

Швидше захоплена, тому що я багато разів була в Карпатах, але в Криворівню я потрапила завдяки тобі, завдяки форуму "Віа Карпатія". Краса неймовірна. Ти відкриваєш очі, дивишся - і майже не уявляєш, що це ти бачиш на власні очі, тому що це картинки із якихось гарних фільмів, із якихось там фотографій для релаксу. Але все це оточує нас і є якась така неймовірно гарна атмосфера, тому що атмосферу створюють люди. А люди в Криворівні дуже патріотичні в найкращому розумінні цього слова. Тобто не тому, що вони ходять у вишиванках чи в гуцульському одязі, а тому що вони люблять кожен клаптик свої землі, кожен фрагмент свої історії, кожну людину, яка щось зробила для Криворівні - чи вона зайшла людина, чи вона місцева - свою говірку, свої слова, тобто все-все своє.

І іншим українцям, які мешкають в іншій Україні просто треба вчитися цьому - як любити, як не здаватися. І знаєш, що мене здивувало - я запитувала, наскільки багато людей виїжджає з Криворівні, і виявляється, тільки дві сім'ї виїхало. Тобто діти десь їдуть вчитися, але в Криворівні залишається цих 1,5 тисячі людей, всі вони є прихожанами однієї церкви, всі вони є однією громадою, яка приймає рішення стосовно того, що буде відбуватися в їхньому селі. І вони кажуть: ми горді за свій край і не годні кудись їхати, бо встав – бачиш ці гори, чуєш пташок і розумієш, що іншого тобі не треба. Це чудово, це прекрасно, бо в нас вся Україна надзвичайно красива, але не всі вміють так ставитися до України, як криворівняни.

Ми робимо цей марафон з тією метою, щоб українці всі - не лише в Карпатах, а й у інших регіонах країни - дізналися про цей чудовий край. Це справді цікаве меморіальне село. Ти вже відкрила для себе цілу низку музеїв. Взагалі-то у Верховинщині, не лише в Криворівні, понад 30 приватних музеїв. Я думаю, це якийсь такий фантастичний регіон, де люди не просто дуже люблять свою землю, а й люблять про це розповідати. Які з музеїв тобі були найцікавіші?

Всі, в яких я побувала, цікаві. Я для себе відкрила музей Романа Кумлика і про нього чула, але нарешті я туди потрапила і познайомилася з пані Наталею. І, до речі, я зняла шматочок її екскурсії з грою на цимбалах, і за день 10 тисяч людей передивилися на моєму фейсбуці це повідомлення. Там 160 перепостів було, я вражаюсь.

Вразило, звичайно, все, що пов'язано з фільмом "Тіні забутих предків". І хата, яка була лабораторією Параджанова, і хата-ґражда, де знімалися "Тіні забутих предків", де я не знаю, скільки разів була, ще возила з собою Павла Розенка, хотіла йому це показати, і всім роздаю телефони, кажу: їдьте, дивіться. І музей Франка, який знаходиться поруч із нашою студією. І де ми тільки не були. В музеї Франка меморіальний шматок, де жив Франко, дуже гарний. Але чудово, що крім звичайної музейної експозиції там відбуваються ще й виставки. І я з величезною приємністю побачила виставку Параски Плитки-Горицвіт.

Зараз ще іде її виставка фотографій. Тому що Максим Руденко, такий режисер, який захоплений її творчістю, абсолютно випадково віднайшов плівки, які вона фотографувала. А це така жінка, яка, по суті, була гуцульським самородком. У неї була надзвичайно складна доля, вона багато років пробула в ув'язненні і після цього відкрила в собі дивні таланти. Вона малювала, причому не лише на папері, а й на склі, на целофані, на таких абсолютно дивних...

Авангардистка.

Так. Вона писала повісті з життя індійців, тому що вона була захоплена Ганді, давнім епосом індійським. Вона фотографувала і робила блискучі фотографії. Так що це справді абсолютно непересічна особистість.

Так, це мене вразило, для мене це було відкриття. Ну і, звичайно, церква в Криворівні.

Це церква, де, власне, і відбувалися події "Тінів забутих предків".

Так, справжня.

Знімали, правда, там, але потім довелося навіть знімати в студії Довженка, бо за комуністичних часів заборонили показувати цю церкву.

Так, але церква зараз реконструюється, відновлюється і з-під новіших розписів з'являються старі розписи. І вирішили залишити старий образ і новий на одній стіні. Це справді вражаючі речі.

Ми тебе вітаємо з великою державною нагородою.

Дякую, це несподівано.

Насправді це Орден княгині Ольги. І нам приємно, що люди, які займаються творчістю в Україні, мають визнання. Але ти людина визнана, яка є радником міністра культури. Що ти радитимеш міністру культури після того, як звідси повернешся?

Ти знаєш, тут треба говорити не тільки про Криворівню. Нам потрібні взагалі системні кроки в сфері підтримки культури і спадщини. В принципі, ми робимо всі ці кроки, але хочеться, щоб вони були не такими маленькими, а щоб вони зразу були гігантськими. Чи можливо це в умовах, в яких ми живемо, я не знаю. І сферами моїх не те що інтересів, моя робота більше зосереджена на Сході. Але там такі ж самі проблеми, тому що є малесенькі музеї приватні, так само села збирають всі старожитності, бо вони зараз більше готові боротися за свою самоідентифікацію, ніж у будь-якій іншій частині України. Тому нам не тільки треба вкладати кошти в державні масштабні проекти, але бачити найменші оці потуги народні і якимось чином їх підтримувати.

Я була в Південній Кореї, і мені сподобалася така їх державна ініціатива. Там доплачують людям, які живуть в традиційному побуті, зберігаючи його. Тобто якщо людина живе в хаті-ґражді, то держава не знімає з неї податки і комунальні, а навпаки доплачує їй, щоб вона залишалася жити і берегла в автентичному все, що досі збереглося.

Хата-ґражда - це гуцульська фортеця, пояснимо нашим глядачам. Гуцули справді дуже часто, особливо багаті люди, жили в такій хаті, яка огороджена парканом з усіх сторін, де були і худоба, і люди, і тепло. Яка служила фортецею на той випадок, якщо якісь вороги чи недруги захотіли би напасти на цього ґазду і на цю хату. У Верховинському районі, між іншим, крім хати-музею, про яку ти говорила, в урочищі Ігрець є хата-ґражда, де жив колись війт Криворівні, де зараз живе прекрасний господар і розводить вівці, що стало, на жаль, дуже великою рідкістю тут на Гуцульщині. Так що приїжджайте сюди, Ви багато цікавого побачите і зустрінете.

А ми тут з Анжелікою, між іншим, згадували, як колись у студентські часи (розкриємо секрет - ми вчилися разом в університеті) був ще Радянський Союз, були інші обставини нашого життя. Але навіть у тих обставинах ми збиралися, ходили колядувати.

Правда, ми колядували.

Якщо ви хочете побачити унікальну гуцульську коляду, яка тут відбувається на Різдво, унікальні гуцульські традиції, справді неповторні музеї, приїжджайте сюди в Криворівню.