live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Десять років агресії проти Грузії: з чого починався новітній російський реваншизм


фото: VOA
Рівно десять років тому при повній байдужості Заходу Кремль почав відновлювати імперію силовими методами

Сьогодні, 7 серпня 2018 року,  виповнюється рівно десять років від початку агресії Росії проти Грузії. Кремль показав, що з миті заснування Москви Андрієм Боголюбським у 1169 році, суть зовнішньої політики Московії/Російської імперії/СРСР/Російської Федерації не змінилася: тиск, шантаж, спроби дестабілізувати/розхитати/зіштовхнути лобами/посіяти розбрат залишалися наріжним каменем у стосунках Кремля  з сусідами. Пропонуємо згадати, як все було тоді, того спекотного серпня 2008-го

Історичний контекст

Розпад Радянського Союзу супроводжувався низкою інспірованих Москвою воєнних конфліктів. Різанина між вірменами та азербайджанцями в Нагірному Карабаху, коли симпатії та негласна підтримка Кремля цілком була на боці офіційного Єревану. Війна в Придністров’ї, коли з молдаванами воювали різноманітні “казаки” та “добровольці” (звісно, за умови абсолютного “нейтралітету” дислокованої в регіоні 14-ої армії РФ).

Нарешті, аж два етнічних конфлікти струсонули на початку 90-х Грузію, яку тоді очолював націоналіст-дисидент Звіад Гамсахурдія. У 1992 році абхазькі сепаратисти почали війну проти офіційного Тбілісі. Слід зауважити, що в Грузії на той час не існувало армії як такої, тому влада часто кидала в бій різні іррегулярні формування, наприклад, непідконтрольну нікому групу “Мхедріоні” Джабо Іоселіані. В якийсь момент  новий президент Едуард Шеварднадзе віддав наказ на тимчасове припинення вогню. Абхази та північнокавказькі терористи із загону Шаміля Басаєва, які їх підтримували, а також всюдисущі російські “добровольці” та “казаки” використали паузу для перегрупування, після чого захопили ключові міста країни, влаштували масштабні етнічні чистки, вигнавши з Абхазії 200 тисяч грузин. З того часу й до 2008 року Абхазія фактично існувала як ніким не визнана маріонеткова квазі-держава, що цілком залежала від російської допомоги й російських туристів.

В іншій грузинській провінції, Південній Осетії, у 1991-1992 роках був затяжний, але не менш жорстокий етнічний конфлікт, результатом якого стала фактична незалежність міста Цхінвалі - адміністративного центру регіону - та населених осетинами сіл провінції. Водночас, розміщені в шаховому порядку грузинські села лишилися під контролем офіційного Тбілісі.  Загалом, не зважаючи на рани громадянської війни, стосунки між грузинами й осетинами залишалися добрими, переміщення – вільним, а представники осетинської та грузинської організованої злочинності взагалі чудово взаємодіяли в справі контрабанди, торгівлі людьми і перегону викрадених авто.

Ситуація почала мінятися після “Революції троянд” у Грузії в 2003 р. Прихід до влади команди Саакашвілі та початок масштабних змін Кремль (який завжди прагнув створити навколо РФ буферрну зону із слабких і корумпованих failed states) сприйняв як виклик. Щонайменше з 2005 року Росія почала підготовку до війни. Методично створювалася інфраструктура вторгнення. В Абхазії відновили залізницю, створили кілька сучасних російських воєнних баз. Велику військову базу було утворено у Південній Осетії - у містечку Джава, північніше Цхінвалі. У самій Росії, на Північному Кавказі також швидко створювалася воєнна інфраструктура – з’явилися бази, ремонтувалися гірські дороги, будувалися нові та зміцнювалися старі мости.

У Грузії ж влада теж сподівалася повернути втрачені території. Ще у 2004 році грузинські війська спробували взяти Цхінвалі, але зазнали невдачі. Після того, як успішні економічні реформи дещо наповнили скарбницю, Михаїл Саакашвілі взявся за створення сучасної армії, яку тренували американські інструктори. Також офіційний Тбілісі, щоб викорінити корупцію, перекрив всю контрабанду з Південної Осетії – головне джерело існування анклаву, що остаточно штовхнуло Цхінвалі в обійми Москви. Відтоді єдиним джерелом наповнення “бюджету” в регіоні стали російські гроші, а єдиним заробітком – служба у т. зв. “ополченні”.

Ескалація

Ймовірно, спочатку агресія Росії планувалася на початок травня 2008 року і мала початися з Абхазії. Протягом квітня невизнана республіка накачувалася військами та технікою. Грузини били в набат і апелювали до світової спільноти. У потенційно вибухонебезпечний регіон приїжджають представники ООН, ОБСЄ та Європейського Союзу, з Хав’єром Соланою включно. Паралельно грузинські військові зливають у пресу потенційні плани свого Генштабу: у разі атаки абхазів на Верхні Кодорі (регіон, де живуть переважно споріднені з грузинами свани), грузинські війська форсують річку Інгурі й б’ють по Сухумі.  Це був чіткий сигнал – агресія проти Грузії з території Абхазії не буде безкарною для абхазів. Зрештою, дипломатичний тиск дав результат: Саакашвілі зустрівся з Медведєвим, і ситуація, здавалося б, на якийсь час стабілізувалася.

В той же час, різко загострилася обстановка у Південній Осетії. 15 червня південноосетинський режим звинуватив Тбілісі в мінометному обстрілі Цхінвалі. З цієї моменту перестрілки в регіоні наростають. Паралельно весь липень до невизнаної республіки через російський Північний Кавказ безкінечним потоком йдуть “добровольці” всіх видів, включаючи донських, кубанських та навіть іркутських казаків, чеченських бойовиків та інших “ополченців”. Режим Кокойти починає масштабну пропагандистську кампанію на тему: “Грузини збираються на нас напасти. Але у нас вистачить сил не лише відбити удар, а й дійти до Тбілісі”. В цей же час російська 58-ма армія весь липень проводить масштабні навчання на кордоні з Грузією.

З 1 серпня починають використовувати зброю більшого калібру: спочатку до 120 мм, а потім до 122 мм. Комітет з інформації і друку “республіки Південна Осетія” надсилає панічні повідомлення: грузинські снайпери знищують мирних жителів! До інформації додається фото: на перев’язочному столі лежить молодий хлопець у камуфляжі.

6 серпня російський “Інтерфакс” повідомляє, що осетинські “ополченці” підбили два грузинських БТРи й відтіснили грузинів з висоти над селом Нулі. “Відбувається мовчазна анексія території Південної Осетії”, – так коментує ці події “президент” Кокойти.

3-4 серпня “президент” Кокойти починає евакуацію “республіки”. За словами свідків, до 8 серпня місто було практично порожнє.

Війна

5-го серпня вдень у Цхінвалі приїжджає держміністр Грузії з реінтеграції Тимур Якобашвілі. Кокойти відмовляється зустрітися з ним, Якобашвілі зустрічається з командувачем російських миротворців Маратом Кулахметовим. 7-го Якобашвілі приїжджає знову. Він повинен був приїхати разом з російським послом Поповим, але російський посол повідомив, що у Горі проколов колесо. “Я сказав йому, щоб він поставив запаску, – розповів Якобашвілі, – та він відповів, що запаска теж проколота”.

Якобашвілі зустрівся з Кулахметовим, і той заявив, що Кокойти вийшов з-під контролю. Він, Кулахметов, не може організувати зустріч з Кокойти. Єдине, що Кулахметов може порадити, – це одностороннє припинення вогню. Кулахметов просить: що б не сталося, вогонь не відкривати.

Того ж дня, 7 серпня, приблизно о 20:30, осетинські збройні формування беруть штурмом грузинське село Нулі. В той же час, увечері, грузинська бронетехніка висувається в бік Цхінвалі. О 23:00 важка 152-мм артилерія сепаратистів, що досі не застосовувалася в конфлікті, відкриває нищівний вогонь по селу Тамарашені, що під Цхінвалі – тобто по грузинському анклаву, розміщеному вздовж Транскама.

“Ми сиділи в кабінеті, — цитує Тимура Якобашвілі російська публіцистка Юлія Латиніна, — коли надійшла звістка про обстріл Тамарашені. Президент сказав: “Не відповідати”. Потім йому телефонують, він взяв слухавку і сполотнів. Я питаю: “Що таке?” – “Колона із 150 одиниць бронетехніки рухається до Рокського тунелю”.

У цю мить, усвідомивши, що російське вторгнення вже почалося, Саакашвілі дає наказ почати штурм Цхінвалі. Після короткої артпідготовки грузинський спецназ на “Хаммерах”, практично не зустрівши опору, заходить до міста. Пізніше туди заходять танки. Одночасно грузини беруть під контроль осетинські села навколо міста, а основні сили починають рух до найбільшої воєнної бази в Джаві, щоб взяти її та перекрити кордон з РФ у районі Рокського тунелю.

Рано вранці 8 серпня російська авіація починає бомбити грузинські позиції. Під авіаудар потрапили і були розсіяні війська, що рухалися до Джави. О 15 годині влада РФ офіційно оголошує початок воєнної операції проти Грузії, таким чином визнавши факт вторгнення. О 17:00 росіяни оголосили, що взяли під контроль Цхінвалі, але це була відверта брехня. Але казку треба було реалізувати, тож 58-ма армія три дні поспіль проривалася до міста по єдиній дорозі – Транскаму – що пролягала вздовж грузинських укріплень. Одночасно російська авіація та артилерія ковровим бомбардуванням намагаються витіснити грузинів з міста. В цей же час 4-та повітряна армія РФ починає бомбити всю територію Грузії. 10 серпня Саакашвілі наказує грузинським солдатам відступити. У той же день російські війська та “ополченці” зайшли в розбомблене місто.

Російська колона у Грузії, серпень 2008 року

11-13 серпня інтервенти переходять адміністративний кордон Південної Осетії й Абхазії та заходять у місто Горі та Зугдіді, окуповують Ахалгорійський район Південної Осетії, захоплюють і підривають грузинські катери берегової охорони в Поті. Паралельно “ополченці” і казаки влаштовують етнічні чистки в загарбаних у Південній Осетії грузинських селах. Пізніше з властивою йому відвертістю факт чисток підтвердить Кокойти. “Ми там (на загарбаних територіях) все “вирівняли”, – вихваляється кремлівська маріонетка.

Частини ЗС Грузії не чинять опору, більш-менш організовано відходячи до Тбілісі і готуючись до захисту столиці Грузії.

Світова спільнота перебуває у стані глубокого шоку: західні лідери просто не можуть повірити у те, що відбувається. Частина дезоріентована російською пропагандою і насправді не розуміють, хто іинен у початку війну; більшість же просто не бачать можливості реально допомогти крихітній країні, та й не хочуть зайвий раз провокувати російського ведмедя. Єдина реальна допомога надійшла зі Сполучених Штатів: американці оперативно доставили до Тбілісі грузинські підрозділи, що перебували в той час у складі багатонаціональних сил на території Іраку. А ось лідери країн Східної Європи, які чудово розуміють, що відбувається - президенти України, Польщі та країн Балтії - їдуть до Грузії, де беруть участь в масовому антивоєнному мітингу, перебуваючи фактично під прицілом росіян (військо окупанта тоді було за 40 км від Тбілісі).

Президенти Польщі, України, Литви, Латвії та Естонії на мітингу у Тбілісі, 12.08.2008

Промова президента України Віктора Ющенко на мітингу у Тбілісі, 12.08.2008

Нарешті 15 серпня Саакашвілі, а 16 – Медведєв підписують так званий “план Саркозі” (саме французький очільник, якого в той час не сприймали настільки вже близький другом кремлівського лідера, взяв на себе основні функції переговірника, постійно курсуючи між Москвою та Тбілісі), що містить такі пункти:

  1. Відмова від використання сили.
  2. Припинення всіх воєнних дій.
  3. Вільний доступ до гуманітарної допомоги.
  4. Повернення Збройних сил Грузії до місць їх постійної дислокації.
  5. Виведення Збройних сил РФ на лінію, на якій вони перебували до початку воєнних дій.
  6. Початок міжнародного обговорення майбутнього статусу Південної Осетії та Абхазії та способів забезпечення їхньої безпеки.

Грузини виконали свою частину плану негайно. Що ж до росіян, то вони затягували виконання своєї частини угоди. Нарешті, 26 серпня РФ визнала “незалежність” своїх маріонеток – Абхазії та Південної Осетії, таким чином РФ відмовилася виконувати п. 5 та п. 6.

Зовнішньополітичний аспект

Повернімося на кілька місяців назад. У квітні 2008 р. у столиці Румунії відбувся черговий саміт на найвищому рівні країн-учасниць Організації Північноатлантичного Договору. Президенти України та Грузії – Ющенко та Саакашвілі – покладали на цей саміт великі надії. Вони хотіли отримати для своїх країн так званий План дій для досягнення членства в Альянсі. Формально – розписаний перелік кроків, без вказівки дат, після виконання яких можна буде поставити питання про членство країни в НАТО.  Неформально – визнання Альянсом реальної перспективи країни на членство в Альянсі. Надання ПДЧ Україні та Грузії було однозначно підтримане президентом США Бушем, а також лідерами Польщі, країн Балтії та низки інших держав східної Європи. Категорично проти виступили глави ФРН та Франції Ангела Меркель та Ніколя Саркозі. Причини називали різні. Справжня причина – небажання дратувати Кремль – сором’язливо замовчувалася. В результаті, звісно ж, рішення про надання ПДЧ було заблоковане. Багато хто вважає, що рішення про ненадання ПДЧ по суті стало спусковим гачком, що дозволив Москві здійснити агресію.Під час війни й одразу після неї було багато гучних заяв, особливо адміністрації у Вашингтоні, про те, що агресія проти Грузії “не зійде Росії з рук”. Та насправді європейські країни дуже швидко повернулися до політики business as usual. Що стосується США, то команду Джорджа Буша в тому ж році замінили демократи, а “президент миру” – Барак Обама – ініціював політику “перезавантаження”, метою якої було налагодження стосунків з Кремлем.

Нині лиш ледар не цитує Черчилля про проблему вибору між війною та безчестям. Постійною політикою вмиротворення Кремля, що почалася фактично на Бухарестському саміті НАТО і триває донині, геополітичним боягузтвом, що так нагадує Мюнхен-1938, небажанням боротися за своїх друзів і свої ж цінності реальними справами та реальною зброєю західні лідери всі ці роки вигодовували реваншистського монстра, що сприймає (і небезпідставно) кожну поступку як ознаку слабкості. Закривши очі на агресію Росії в 2008 році, світові лідери створили прецедент, який дозволив Росії повірити в те, що у неї розв’язані руки на пострадянському просторі. Зрештою це вилилося в анексію Криму та вторгнення на Донбас. Тоді, у 2008 р., Захід обрав безчестя. І отримав уже другу війну.

новини партнерів

17 серпня, 2018 п'ятниця

17 серпня, 2018 п'ятниця

16 серпня, 2018 четвер

Відео

Введіть слово, щоб почати