Логіка війни

Ця невблаганна логіка, з одного боку, підкоряється загальним закономірностям динаміки конфліктів (описаним, наприклад, у Дж. П. Ледерака), а з іншого, відбиває економічні, соціальні і культурні реалії охоплених війною спільнот і територій. Іноді, і навіть дуже часто, логіка війни штовхає учасників конфлікту до самовбивчих рішень, ведучи від одного контпродуктивного, але неминучого рішення до іншого, поступово звужуючи простір рішень і призводячи до невідворотного фіналу.

Поточні конфлікти наочно демонструють цю взагалі-то тривіальну в теорії безпеки тезу.

В Сирії Асад готується до вторгнення в Ідліб. Це рішення, що суперечить всім попереднім "багатостороннім" домовленостям про створення "зон деескалації" та раніше наданим гарантіям безпеки (чого, власне, вартує слово загарбника, особливо російського?), загрожує зруйнувати хиткий баланс окупантів в зруйнованій війною країні та виснажити останні ресурси про-асадівської коаліції.

Задавалося б, це рішення жодним чином не сприяє стабілізації влади Асада та примиренню в Сирії, але іншого виходу у нього немає, бо воно випливає з невблаганної логіки розвитку сирійського конфлікту.

Демонстрація мешканців Ідлібу проти Асада та його планів вторгнення, яка відбулася 31 серпня

Фактично втративши в 2014-2015 свої збройні сили і потрапивши в тотальну залежність від іранців та росіян, Асад перетворився не лише на маріонетку окупантів, але і на заручника численних найманців, які сьогодні складають його "армію". Численні парамілітарні загони проурядового ополчення "Шабіха", які беруть участь у війні виключно заради наживи – мародерства, грабування місцевих мешканців та рекету. Різноманітні "спецнази" на кшталт "Тигрів", "Соколів" тощо, які фінансуються місцевим великим бізнесом та відстоюють його вузькогрупові інтереси. Іранські загони "Фатімійюн" та "Забінійюн", сформовані з афганських та пакистанських вигнанців шиїтів та хазарейців, фактично змушених – через шантаж та взяття в заручними їхніх родин іранськими КСІР - виконувати роль гарматного м’яса. Загони фінансованої Іраном "Хізбалли". Численні найманці-"їхтамнєти" з різноманітних "Вагнерів". Всі ці строкаті загони і складають сьогодні основний воєнний ресурс Асада, контрольований, фінансований та керований російськими військовими та офіцерами іранського КСІР.

Навіть ключові генерали, які мають керувати нечисленними загонами єдиних кадрових військових – Республіканської гвардії та ВПС – є агентами впливу тих чи інших зовнішніх гравців. Ця "армія" здатна проводити каральні акції проти місцевого населення та воювати з іррегулярним противником, і то, переважно, за підтримки авіації. Але ані протистояти організованому противнику, ані виконувати роль державоутворюючого інституту це ситуативне збіговисько мародерів та карателів в принципі не є здатним.

Після встановлення контролю над територіями, які не були захоплені іншими, більш сильними опонентами, питання стратегії постало перед Асадом з усією чіткістю. Зважаючи, що воєнну перемогу було здобуто за допомогою практик, які можна визначити як воєнні злочини (невибіркових бомбувань та артилерійських обстрілів, хімічних атак, масового знищення цивільних мешканців та руйнування населених пунктів), він виявився володарем вщент зруйнованої території, яка неспроможна забезпечити навіть фізичне існування населення, що залишилося на ній. Розбудова економіки потребує наявності державних і соціальних інститутів, які було також знищено війною, і на відтворення яких нема ані соціального, ані фінансового ресурсу.

Асад фактично опинився посеред розбомбленої пустелі, серед нелояльного і вкрай зубожілого населення, оточений натовпом мародерів, єдиний сенс і джерело існування яких – це війна.

Бійці проурядових військ виїжджають з Дамаску, щоб приєднатися до угрупування, що накопичується для атаки на Ідліб

Якщо немає зовнішнього противника, найманці почнуть воювати між собою, вбивати один одного за шматок здобичі та місце в ієрархії. Вже більше півтора місяців надходять повідомлення про постійні збройні сутички між сирійськими та про-іранськими загонами в провінції Дейр-ез-Зор. Там різні групи найманців конфліктують між собою за право збирати данину з місцевих мешканців, розкрадати майно, що залишилося без нагляду, та торгувати паливом, зброєю, амуніцією, продовольством та наркотиками. Якщо це не зупинити – будь-яким способом та шляхом – підконтрольна Асаду територія швидко перетвориться на територію ворогуючих банд набагато гірших за ІД, і тоді його "перемога" стане нищівною поразкою і для нього, і для країни.

Саме тому він змушений продовжити війну – атакувати Ідліб, ризикуючи не лише своєю нечисленною армією, але і негативною реакцією Туреччини та США, які цілком можуть наважитися на операцію відплати – від завдання непоправних втрат залишкам урядових військ, до атаки на самого Асада. Змушений, навіть усвідомлюючи, що це - проміжне рішення, яке може відтермінувати його фінал, але не зупинить остаточну катастрофу.

Асад не хоче ані програвати, ані тим більше - помирати, але виходу в нього нема, і він приречено крокує у прірву, підштовхуваний невблаганною логікою війни.

Так само не хочуть ані програвати ані помирати жодні ватажки жодних угрупувань та анклавів, які виконують роль проксі чи прикриття в чужій людожерській грі. Але невблаганна логіка війни робить свою справу.

Коли хтось, перетворившись на провідника чужої волі та чужих політичних інтересів, влаштовує у своїй домівці бандитський анклав, спираючись на закордонних найманців, місцевих маргіналів та кримінальних елементів, що прогнозовано призводить до колапсу місцевої економіки за кілька місяців та витоку більше половини – переважно найбільш активного - населення, то в нього не залишається іншого способу існування крім конвертування насильства в прибуток за рахунок пограбування залишків місцевого населення, розкрадання гуманітарної допомоги та наданих окупантом ресурсів, кримінального бізнесу та міжусобної війни за перерозподіл здобичі, яка зрештою і призводить до винищення всіх учасників цього кримінального збіговиська.

Нескінченні силові усунення та вбивства лідерів незаконних збройних угруповань, ватажків та політичних псевдо-лідерів місцевих анклавів на Донбасі – Бетмена, Дрьомова, Багі, Мотороли, Гіві, Захарченка та інших, менш відомих, - є потужним індикатором як природи і рушійних сил конфлікту, так і природи утворень, що противник ідентифікує "народними республіками". А крім того, ці події мають стати дороговказами для стратегії розв’язання конфлікту.

І наше суспільство, і наш політичний клас, що претендує на національне лідерство, і західні союзники мають усвідомити просту правду: на окупованих територіях Донбасу ми маємо справу з керованим Кремлем бандитським анклавом, якій живиться насильством і кримінальним бізнесом, і його динаміка зумовлена перебігом кримінальних розбірок між ватажками угруповань за розподіл зовнішнього ресурсу та здобичі з мародерства.

Кафе "Сепар" в м.Донецьк, де було підірвано ватажка проросійських терориств Олександра Захарченко

Лише після усвідомлення цієї простої істини можна починати будувати консенсуальні, ефективні та безпечні стратегії повернення окупованих територій, особливо, говорити про "примирення", та закликати до "прямих переговорів" з "народними республіками".

Повертаючись до початкової тези, варто зазначити, що єдиний спосіб розірвати фатальну логіку війни – це зміцнювати власну суб’єктність, створюючи і розбудовуючи союзи, чітко усвідомлювати свої цілі, в тому числі і поза межами конфлікту, мати усвідомлення причин, рушіїв конфлікту, та стратегію своєї в ньому участі та його розв’язання, перейматися інституціоналізацією – як державною, так і соціальною. Але цей шлях є недоступним для кримінальних маріонеток мафіозних режимів. Навіть більше, їхня участь в політичному процесі робить розбудову держави і розвиток суспільства вкрай складним, якщо взагалі можливим.

Почати зміцнювати власну безпеку слід з того, щоб чітко розуміти ситуацію і називати речі правильними іменами. Якщо ви розумієте, про що я…