Патріарх Філарет: Ми отримали перемогу під Сталінградом, але до Берліна ще далеко

Сорокалітній не працює так, як мені доводиться працювати у 90

Я багато отримав за своє життя різних орденів, але для мене  важливо, як сприймається моя діяльність народом. Ваша нагорода важлива для мене не тому, що це чергова нагорода, а тому, що це є результат діяльності, плоди, що я не даремно трудився і труджусь. Є плоди. І це основна похвала моя. Як часто апостол Павло пише у своїх посланнях до церков: "Ви моя похвала". Тому і ви є моя похвала. Із самого початку свого церковного життя я служив у  різних умовах – в часи відкритого гоніння і в часи послаблення, і в часи будівництва нової Української Держави. Але завжди керувався одним і тим же – служити  Богові, насамперед Богові служить! І служити Церкві, і  служити  своєму народу. Ось це мета мого життя.  Відтак  Господь давав і дає мені силу в 90 років працювати як у сорок.  Сорокалітній не працює так, як мені доводиться працювати.

Гоніння почались одразу, як я почав обстоювати автокефалію від Москви

Коли почалась перебудова за Горбачова, коли стали говорити  про надання республікам більших прав, тоді я, будучи місцеблюстителем патріаршого престолу, поставив питання на Соборі про розширення прав Української церкви. І хоч не хотіли, але погодились і дали право самостійності і незалежності в управлінні. Але потім, коли в 91-у році Україна проголосила себе незалежною державою, то я подумав, що для нашої церкви недостатньо самостійності і незалежності, а потрібна повна автокефалія, повна незалежність від Москви і від російської церкви. І тоді я скликав Собор, помісний Собор, - не тільки єпископи, але й духовенство і миряни. І ми одностайно проголосили і кожен підписав, що  вимагає автокефалії для української церкви. І тоді почалось на мене гоніння. З того часу і до нині намагаються мене з того шляху скинути, відсторонити. Але я не відступаю і не відступлю. Чому!? Тому що розумію: держава без міцної духовної основи, тобто, без православної церкви, існувати довго не зможе. Для того, щоб вона існувала, потрібно, аби була єдина православна церква. Це не значить, що інші церкви не служать розвитку Української Держави. Але Українська православна церква є найбільшою в Україні. Тому я поставив за мету досягнути об’єднання всього православ’я і визнання цього православ’я – Української церкви, як автокефалії, Константинопольським патріархатом.

Боролись ми більше 25-и років. Ніхто майже не вірив, що ми досягнемо цієї мети, що ми отримаємо Томос про автокефалію, що ми створимо єдину православну церкву. Це вважали мрією, пустою мрією. Реальність вся була проти. А я вірив, що буде Українська церква автокефальною і визнаною.

Росія – уже переможена тим, що не може завоювати Україну

Ми є свідки цього і недаремно я вірив, що буде. І в цьому насамперед треба дякувати Богові. Тому що ми дуже багато думаємо про себе, мовляв, що ми зробили те й то. А в дійсності Господь веде так, що приводить до кращого. Ось ми два десятиліття боролись за визнання, а потім Господь створив такі умови, що іншого шляху нема – ні у Константинопольського патріархату, ні у нашої влади. Які умови? Вселенський патріарх скликав собор, а Москва не поїхала і загітувала інших не їхати на цей собор. І це спонукало святішого патріарха Варфоломія звернути  увагу на Українську церкву. З іншого боку почалась війна. Армія небоєздатна. Ворог сильний. І президент побачив, яку роль відіграла церква. Вона допомогла армії, надихнула її захищати українську землю, нагодувала, тому що в той час навіть воїни не мали достатньо їжі. Все це президент бачив. Тож підключився у  процес визнання єдиної в Україні православної церкви і доклав своїх зусиль, колись  здавалось,  що уже ніякого руху далі не буде. А завдяки президенту рух пішов і закінчився тим, що ми отримаємо цей довгоочікуваний Томос  про автокефалію. Що це означає? Це має значення не тільки для України, а це має значення для Європи всієї і для Сполучених Штатів Америки. І тому невипадково держсекретар США привітав новобраного предстоятеля митрополита Епіфанія. Подумайте над цим. Чому така висока особа вітає новообраного предстоятеля? А тому що це має епохальне значення. В чому це значення має? Що агресор – Росія – уже переможена. Уже переможена тим, що вона не може завоювати Україну. А це значить, що не буде створена нова імперія російська, яка буде завжди загрожувати усім країнам, особливо в Європі. І Україна має велике значення для Європи і для всього цивілізованого світу.

Це перемога під Сталінградом, але до Берліна ще далеко

Борючись за автокефалію, ми укріпляємо Українську державу. А міцна Українська держава є запорукою миру в Європі. Тому увага всього світу була  прикута  до цього Собору і взагалі – до визнання Української церкви. Мало хто розумів, чому це Європа вся цікавиться, чи буде й Томос, чи не буде. Чому сприяли цьому Сполучені Штати Америки? Тому що це має епохальне значення – не тільки для України, а й для Європи і для всього світу. Але на цьому не треба опускати руки, не думати, що боротьба закінчилась. Як я вже своїм архієреям і духовенству сказав – це перемога під Сталінградом, але до Берліна ще далеко.  Ще буде Курська дуга. Водночас за державу боремось, а корупцію подолати не можемо. А це – великий гріх. Говоримо про правду, а чинимо неправду. Для чого ви говорите про правду, коли ви дієте несправедливо? Говорити всі можуть і красиво можуть говорить, а зробить не можуть, хоча і хочуть, а не можуть. І тому потрібно покаяння в своїх гріхах, але покаяння не "ізвінітє" чи "перепрошую". А змінити образ свого життя і змінить свої діяння. От тоді Бог побачить виправлення і благословить. Так само 70 років церква наша знаходилась як у Вавилонському полоні. 70 років! Але, будучи в полоні атеїзму, безбожжя, радянщини цієї, зберігала віру. Так само як і в Галичині гонили греко-католицьку церкву, але вона зберігалась, в підпіллі, але встояла. І тому Господь, бачачи те, що ми вірні Йому, знищив  комунізм, і Радянський Союз розпався, миттєво. Тому що Бог так благозволив. Так і в нашій справі – якщо ми будемо благочестиво жити, просить Божої допомоги, Господь не відкине нас. І ми віримо, що Україна є і буде. І ніяка ворожа сила її не подолає.

ДОВІДКА: Орден "За інтелектуальну відвагу" - срібна відзнака, яка  щорічно вручається Капітулою незалежного культурологічного часопису "Ї". Кавалерами ордену є 35 осіб, зокрема, Борис Тарасюк, Наталя Яковенко, Мирослав Попович, В’ячеслав  Брюховецький, Григорій Грабович, єпископ Борис Ґудзяк, Мустафа Джемілєв, Микола Княжцицький, Євген Захаров, Леонід Фінберг, Євген Бистрицький та інші,