Вибори-2019. Простий народ проти української нації

Попри жарт Володимира Зеленського щодо перейменування Кварталу 95 на Квартал 73, число виборців, які проголосували за нього в другому турі президентських виборів, не є ані сенсаційним, ані надто вже символічним. До нього готувала нас соціологія і звичайна логіка політичної боротьби. Електоральна підтримка Зеленського увібрала в себе дію багатьох ситуативних факторів, які склалися на момент голосування. Про це вже багато писалося, але визначальним став антирейтинг Порошенка, а також амбівалентність політичної програми Зеленського, що дозволила спроектувати на його перемогу очікування найрізноманітніших соціальних груп.

Політичний дрейф президента Зеленського та його симпатиків – окрема тема для прогнозів. Але не менш цікавим є питання про природу електоральної підтримки Петра Порошенка, її соціальна, світоглядна та регіональна локалізація.

Дописи прихильників Порошенка у соціальних мережах маніфестують формування певної елітарної групи (пишуть навіть про "орден") справжніх патріотів-державників, які здатні критично мислити, мають імунітет до політичного популізму, здатні до самоорганізації і мають свого справжнього Лідера в особі чинного на даний момент президента.

Об’єднує дану групу пафос національної ідентифікації та зневага і неприхована ненависть до іншої частини населення країни, що віддала перевагу "клоуну", "російському агенту", "ставленику Коломойського", "совку" і "антиукраїнцю". Природно, що осердям спільноти патріотів стала Львівська область, де концентрація "справжніх українців" є найбільшою, а також спільнота українських громадян, що проживають за кордоном.

Аналізуючи це явище, хтось згадує всує закон Парето про співвідношення творчої меншості до інертної більшості (20 до 80). Хтось поспішив, за невдалою аналогією з американськими реаліями, назвати прихильників діючої влади "глибинною державою". Втім, є більш точна назва для цієї групи. Це, власне, і є, на сьогоднішній день, українська нація у первісному розумінні цього слова.

Поняття nation, що увійшло в європейські мови після Великої французької революції, первісно означало шляхту на чолі з королем. І лише ідеї республіканізму з його "рівністю" поширили це визначення на дорослих чоловіків – громадян. Саме націю перша французька конституція означила в якості суверена держави.

Для сучасної політичної теорії є аксіомою приналежність до нації всіх мешканців країни чи принаймні її громадян. Однак на практиці подібні ідеологічні установки не завжди підтверджуються.

Число 25 можна вважати формулою сучасного українського націєтворення.  Воно показує частку тих, для кого державність і суверенітет України є базовою цінністю. Це не означає, що інша частина нашого населення позбавлена патріотизму, чи, боронь Боже, є зрадниками і запроданцями. Просто в тій класичній ситуації вибору, яку Соломон запропонував двом жінками, що сперечалися за материнство, нація завжди обирає життя малюка (держави, в даному випадку), як справжня мати. А інша частина може мати інші пріоритети.

Отже, ця внутрішня українська "нація" народилася разом з незалежністю і з перемінним успіхом опікується цим дитям уже впродовж майже тридцяти років. На всесоюзному референдумі 1990 року проти збереження СРСР висловилися 28% громадян України, що взяли участь в опитуванні. Багато хто вже згадував число безкомпромісних українських патріотів, які віддали свої голоси за лідера націонал-демократів В’ячеслава Чорновола у 1991-му (23,27%). Минуло десяток років, і 23,57% проголосували за "Нашу Україну" Віктора Ющенка в 2002 році. І ось тепер, коли знову постало питання руба, носії інстинкту національного самозбереження очікувано опинилися в меншості.

А хто ж тоді решта 75%? Виходячи з семантики української мови та традицій політичного слововжитку, найбільш правильно їх назвати "народом України", отого, що згадується в Декларації про державний суверенітет. Народ в значенні people, або, якщо повертатися до грецької термінології, - народ-демос. Той, який виступає сувереном держави при демократії.

Той народ, пріоритети якого ображені елітаристи-державники сьогодні означили формулою "жрака, ржака, срака" (порядок слів довільний), вочевидь, на противагу пафосному гаслу "армія, мова, віра".

Іноді народ і нація у нас єдині. Можна згадати референдум 1 грудня 1991 року, або голосування на президентських виборах 2014 року. Частіше буває так, що нації вдається переконати частину народу, а інша частина народу стає в опозицію до думки нації. Тоді маємо драматичні виборчі колізії 1994, 1996, 2004, 2010 років, де з перемінним успіхом нація програвала або вигравала.  

А іноді нація втрачає підтримку народу і залишається в політичній самотності. Це протиставлення було дуже чітко артикульоване в ході історичних дебатів на Олімпійському 19 квітня 2019 року. Чинний президент увесь час апелював до нації, до України як до ідейної субстанції, що об’єднує носіїв національної самосвідомості. А претендент на найвищу посаду кілька разів підкреслив свою єдність з "простими людьми".

21 квітня 2019 року нація зазнала нищівної поразки. Вона розгубила своїх союзників, не запропонувала ні дієвої програми національного розвитку, ні прийнятної для всього суспільства ідеології та моделі ідентичності. Її лідер не викликав довіри у більшості населення країни, а в багатьох просто викликав гостре несприйняття.

Перш, ніж нація зможе відновити свої лідерські позиції в суспільстві, вона повинна вивчити уроки своєї поразки, виробити нові світоглядні та організаційні засади, свій кодекс честі та корпоративні правила.

Власне, самоорганізація української нації та встановлення її тривкого зв’язку з народом України і є найважливішим процесом політичного сьогодення.