Карнавал на кістках

Постановою Верховної Ради України від 12 листопада 2015 року № 792-VIII "Про визнання геноциду кримськотатарського народу" 18 травня в Україні встановлено як День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Щорічно в цей день в Києві та у ряді обласних центрів і міст України на державному рівні проводяться меморіальні заходи. Одночасно в окупованому Криму кримськотатарською громадськістю організовуються жалобні зібрання, на які не допускаються представники окупаційної влади. Це мить єднання України з її тимчасово втраченою частиною. Через спільний біль, через розуміння трагедії встановлюється зв‘язок, який має укріпити рішучість українського та кримськотатарського народу боротися з окупантом.

Чого може коштувати мешканцям окупованого Криму участь у позаокупантських меморіальних заходах не складно здогадатися. А от чого може коштувати українцям, що мешкають на підконтрольній частині України, вшанування пам‘яті кримських татар, які стали жертвами антилюдського радянського режиму? Не поспішайте відповідати, що нічого. Адже армія українських чиновників впевнена, що жалоба 18 травня може завадити українцям радіти життю та єднанню з європейськими цінностями. Починаючи з 2003 року, щорічно, в третю суботу травня відзначається День Європи. На центральних площах Києва і великих міст країни (Харкова, Одеси, Запоріжжя та ін.) організовуються і проводяться святкові заходи, презентації історії і культури країн Європи, концерти популярної музики за участю українських та європейських виконавців. Можна, звісно, "включити дурочку", мовляв Європа перша в черзі на шанування. 2003 рік - це ж раніше за 2015. Багато хто так і робить, відмовляючись заради якихось там кримських татар вносити корективи у "традиційні святкування". А можна було б подумати про інтереси держави та повагу до трагедії українських громадян, скориставшись 75-річчям для того, щоб нагадати Європі - а головне Україні - про трагедію сьогоднішню. Але то вже зовсім зі сфери фантастики. Глибоке усвідомлення у нас звикли підміняти флешмобами.

До речі про флешмоби. Активісти ініціативи "Хто замовив Катю Гандзюк?" також оголосили всеукраїнську акцію на 18 травня. Їхня офіційна сторінка у Facebook повідомляє: "Акція відбудеться 18 травня, у суботу. Так, можливо, це буде день перед інавгурацією нового обраного президента України. І ви правильно розумієте, що це не співпадіння", – зазначають активісти. "Ми закликаємо всіх, хто знав та любив Катю, хто читав та лайкав її у Фейсбуці, а також всіх хто не знав і не любив Катю чи дізнався про неї тільки після нападу, але шокований самими фактом замовних вбивств проукраїнських активістів у сучасній Україні, — вийти 18 травня о 12:00 на площі своїх міст та поставити питання "Хто замовив Катю Гандзюк?", – йдеться у відозві. Крім відвертого нехтування 75-річницею депортації, заклик активістів містить показову "забудькуватість", що 19 травня в українському календарі вказано як День пам'яті жертв політичних репресій. Чомусь "правдошукачам" згадався тільки новообраний Зеленський. Я правильно розумію, що нікого не зупиняє цей дивний розподіл смертей на сорти? Огидно, що влаштовуючи конкуренцію з кримськими татарами за "правильну" жалобу, активістів не зупиняє навіть те, що проводити її вони збираються на тлі карнавалу.

От давайте серйозно. Нам це подобається? Нехтування мораллю, байдужість до невинно скривджених, національний канібалізм, який возведений в абсолют та названий "сучасним світоглядом". Нас не нудить від огиди, коли ми отримуємо запрошення на бенкет під час чуми? Нам не соромно, знаючи, що в окупованому Криму люди все одно вийдуть, щоб нагадати нащадкам катів про те, що вони окупанти, а Україна в цей час буде веселитися та їсти штруделі, запиваючи їх глінтвейном? Нам не соромно, що смерть Катерини Гандзюк ставлять між товарними вагонами та концертом европейських виконавців?

Виступаючи сьогодні у Верховній Раді, Рефат Чубаров - голова Меджлісу кримськотатарського народу, сказав: "Нам не потрібна ваша жалість, нам потрібна ваша повага!". Важко не погодитися, що зрив вшанування пам‘яті загиблих - це неповага до всієї української нації. І тих, хто залишився в окупації, і тих, кого зваблюють карнавалами та мітингами, аби вони не замислилися про глибину трагедії, яку пережила Україна. Хоча ні. Переживає. Адже відсутність морального камертону свідчить не тільки про відсутність національної самоповаги. Але й сигналізує про придушені механізми колективного виживання.