Клавка і Розка – 5 новинок української прози

Марина Гримич. Клавка. – К.: Нора-друк, 2019

Цей роман присвячений одному із знакових періодів вітчизняної літератури, на тлі якого розгортається особиста драма головної героїні, дочки ворога народу, непомітної секретарки Спілки письменників і приватної друкарки в легендарному київському РОЛІТі.

"У будинку, де все було не так, як у світі назовні — суворому й невблаганному. Це, по суті, був навіть не будинок, а «письменницьке село», де жили милі, начитані, інтелігентні люди, не те що в неї вдома у "підземеллі" — в напівпідвальному поверсі будинку по вулиці Чкалова, 45-в", - розповідає героїня про письменницький вулик, який пережив і репресії, і німецьку владу, але в романі немов би знову повернувся в минуле з його "квартирним" питанням. Річ у тому, що мова у цій історії про 1947 рік з його сумнозвісним Пленумом СПУ, на якому в черговий раз громили українську радянську літературу. Точніше, тих небагатьох, які досі "відповідали" в ній за «українське», як, наприклад, неокласик Максим Рильський. Тож комунальна кухня радянського письменства в будинку РОЛІТ і Спілці письменників – ось основне поле роману, в якому яскраво показана атмосфера розправи над тими, кого не знищили у 1930-х. Саме на його тлі й будується любовний трикутник героїні — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.

Елена Стяжкина. Розка. – Х.: Фолио, 2018

У цій книзі донецької письменниці - чотири повісті про те, яким було життя до війни, і про те, як війна не закінчується поверненням з фронту. Раніше у героїв збірки було життя - нехай темна, убога, але своя.

"Там, за рекой Кальмиусом, где мы жили раньше, были параллельные улицы. Длинные, через весь город… Можно было долго гулять. Дойти до аэропорта, посмотреть на самолеты и вернуться обратно, - розповідають в повісті "Розка" про донецьке життя-буття. - Я не могу жить в Киеве. Здесь в квартире солнце. Теперь, в этом новом мире, уже сказано кем-то, что мучиться не надо". Повість "Ключи" - історія про філософа та його пошуках Європи. "Набросок и “Сан Габриэль” - про людей, які не знають і не хочуть знати про окопи, обстріли, смерті та подвиги.

"Фуга" - історія роздвоєності, що розповідає про те, як гіршого можна вигнати і тим перемогти, а кращого - не боятися і визнати своїм другом. Всі разом повісті збірки - про довгий і важкий шлях додому.

Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019

Це перший твір автора, написаний українською мовою після його переїзду в 2014-му з Донецька на Київщину. Раніше свої тексти він писав російською і видавав їх в основному в сусідній країні.

За сюжетом, це історія про життя переселенця, донеччанина Габи, який з початком війни на Донбасі, переїжджає до столиці України. По суті, збірний образ з попередніх книжок автора: головний герой вимандрував з ранньої повісті "Облака над дорогой", кобиляча голова, яка переслідує героя від дитинства – з роману "Невозвратные глаголы", куди вона закотилася з народної казки. з усіх примар дитинства єдиною незабутньою залишалася тільки КБ. "Через неї, до речі, Габа не дуже добре давав раду з жінками, як на початку статевого життя, так і протягом усього його продовження. Здавалося йому, що в кожній жінці сидить така сама казкова істота та тільки й чекає, щоб Габа замислився на хвилинку і втратив пильність".

Анастасія Піка. Історії, які ніколи не закінчуються. – К.: Саміт-Книга, 2019

Всі тексти київської письменниці, що увійшли до цієї збірки, свого часу пройшли випробування читацькою увагою і увагою високого журі. Так, "Повернення Тетісу" перемогло у конкурсі малої прози "Як тебе не любити", започаткованого "Коронацією слова". "Болючий розрив" та "Час Ікс" зібрали рекордну кількість лайків у конкурсі коротких історій, "13 порад тому, хто збирається на сафарі в районну поліклініку", "За що я люблю Україну", "Як?", "91-й" були написані як пости для блогу, проте настільки сподобалися читачам, що їх також було вирішено включити до збірки. І найголовніше з того, що об’єднує героїв оповідань – це бажання висловитись, а також уміння авторки почути і викласти те, що варте уваги читача. А вже гомонять на сторінках цієї збірки представники майже всіх соціальних категорій - художники, таксисти, вчителі, безхатченки, працівники АЗС, невдахи-залицяльники і навіть всесвітньо відомі політики! І хоч не боги горшки ліплять, але без святих у цій справі, як в оповіданні про Андріївську церкву, не обійшлося. "Ганна Пилипівна уважно подивилася на бороданя. Від нього тхнуло рибою, і говорив він теж дуже дивно. — А чому вас, власне, так цікавить доля цієї церкви? Повірте, ми робимо все можливе. — Так, я знаю. З початку дев’ятнадцятого століття і по сьогоднішній день, — засміявся незнайомець. — Просто цікавлюсь. Раніше любив там рибалити, — і пішов далі по коридору. — Рибалити? — знервовано гукнула йому навздогін Ганна Пилипівна. — Де ж там рибалити?".

Марися Нікітюк. Можливо, завтра. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019

Ця забойна книжка - треш-роман в стилістиці брутального реалізму, що складається з трьох повістей від імені трьох героїв (ірландець і українка з українцем), які проживають найтяжчий місяць лютий, відповідно, в Індії та Україні. Всі від чогось тікають, всюди знаходять секс, драґз і рок-н-рол. Точніше, гарячку, злидні та реґі.

"Так, це я, я гордий син своєї землі втік із Дубліна від власної дисертації з соціології. Кому, я питаю в обіймах пекельного полум’я температури, кому потрібен порівняльний аналіз причин, із яких ірландці йшли на війну в ХХ столітті? – питається герой першої повісті". "Пів життя я вела свою маленьку партизанську війну за те, щоб одягати шкарпетки під туфлі, коротше короткого спідниці, прозорі майки без ліфчика й купатися голяка на пляжах», - звіряється героїня другої. "Я не бідності боюся, а безпросвітності. Вже навіть у маршрутці Київ-Гореничі хочеться вскритися", - римує герой третьої повісті. І не дивно, що наприкінці у кожного гряде особистий апокаліпсис. "Мабуть, їй, як і мені, було дуже, дуже самотньо, - дізнаємося з епілогу. - Дівчина помітила мене й, роззявляючи широко рота з подвійним рядом зубів, стрімко кинулася назустріч".