Джокер-Кива, проститутки, треш та пристав: як заспокоїти Раду

Нинішній же "слугонародівський" призов, здається, вирішив в звичному для себе стані турборежиму прийти до повної профанації діяльності вищого законодавчого органу. Ні, звичайно, Олег Ляшко жер землю у сесійній залі ще 2011-го, але все ж це були поодинокі випадки. Якщо вже регламент порушувався, то найчастіше через бійки чи вічне кнопкодавство, окрім екстремальних моментів типу голосування руками 16 січня 2014 року за диктаторські закони. Але 14-й рік ніби остаточно зняв з українського парламенту ореол святенності. Тоді як нинішня каденція кожного дня відкриває нові глибини трешу, який собі ніхто не міг уявити навіть рік тому. Все глибше підриваючи повагу до цієї інституції в людей. Що з цим робити?

Давайте одразу зазначимо, що автор цих рядків в жодному разі не вважає, що у парламентській залі має панувати могильна тиша. Ні, Рада – це якраз місце для якомога більш палких дискусій. Й я не бачу нічого поганого у використанні транспарантів, голосних демаршах чи навіть блокуваннях трибуни. Політична боротьба – це святе право будь-якого політика, й не можна його в цьому обмежувати. Бо так дуже легко дійти до путінсько-лукашенківської "стабільності".

Однак слід пам’ятати дуже важливу річ. При демократичному устрої чи не найважливішою підвалиною його стійкості є повага громадян до державних інституцій. Яка має залежати не від того, хто саме зараз в цій інституції працює. На жаль, рівень довіри до Верховної Ради у наших громадян, м’яко кажучи, не надто високий, навіть зараз, за часів "зеленого віку". Й, в принципі, це цілком логічно, адже парламент нерідко асоціюється у громадян виключно з елітарною корупцією та пустопорожньою балаканиною. Але ще гірше стало за останні років 7-8, коли поступово вищий законодавчий орган країни перетворювався на якусь сюрреалістичну суміш базару та публічного дому. Й, що найгірше, завдяки ексцентричній поведінці самих народних депутатів, втратив повагу як серйозне місце, де вирішуються серйозні питання.

Й це – вкрай погано. Адже парламент має залишатися парламентом, і процес десакралізації пост-УРСРівської системи влади не має доходити до перетворення сесійної зали на цирк чи туалет. Так, дуже добре, що депутатів перестали сприймати в якості якихось небожителів з інших світів, недосяжних, таємних та всевладних. Однак це зовсім не означає, що самі депутати мають геть забувати про те, що звання народного обранця накладає на тебе обов’язок відповідати цьому, хай йому грець, але високому званню. Й починається ця відповідальність з очевидних речей – зовнішнього вигляду та культури побутової поведінки в сесійній залі та всьому будинку парламенту. Так-так, мова про одяг в тому числі, вміння поводити себе у залі та стримувати біологічні позиви типу почухати промежину на камеру

На жаль, у своєму бажанні показати, як же вони відрізняються від попередників, ще депутати минулого скликання не цуралися показати свій "демократизм" - вдягнути прозору сукню, під якою видно нижню білизну, вдягнутися в кросівки, ходити підкреслено не в діловому одязі, вдягатися замість сорочки у футболки з написами "F*ck corruption" й так далі. Далі – більше.

Тепер до парламенту потрапила величезна кількість людей, які навіть побіжно не були дотичні до політики. Та іноді, здається, не мають елементарного виховання. Відповідно, поняття зеленого не мають, що політика – це все ж таки про дрес-код та вміння банально себе поводити у публічних місцях. Де не прийнято обговорювати, хто саме буде з тебе знімати недотОрканість ввечері, фрахтувати собі повій, вдягати маску клоуна чи ридати в мікрофон. Я вже не кажу про кнопкодавство, яке продовжує буяти квітневим цвітом й кінця краю тому не видно. І все це було б смішно, якби не було так сумно. Адже як можна всерйоз сприймати законодавчий орган, куди потрапили "прості люди", які скоро, мабуть, й процес дефекації здійснюватимуть в сесійній залі. Під обов’язковий стрім, звичайно. 

Якщо ми не хочемо, щоб наш парламент нагадував якийсь африканський чи латиноамериканський, то питання про наведення хоч якогось елементарного ладу у сесійній залі стоїть просто-таки руба. І, повторюся, це не снобізм автора, а нагальна потреба, якщо ми не хочемо, щоб парламент остаточно делегітимізувався в очах звичайних громадян. Тих самих, на яких хайпують різноманітні цинічні хайпожери типу Киви чи Дубінського. Які якраз мають дуже конкретні цілі у своїх спробах перетворити парламент на балаган. Адже якщо нема авторитетів, то набагато простіше вгризатися в мозок недалеких виборців, які ведуться на грубість під виглядом сміливості, "злив" під виглядом журналістського розслідування чи сортирний гумор під виглядом тролінгу.

Та ось, з погляду автора цих рядків, чи не єдиним виходом, окрім встановлення цензу по рівню IQ для кандидатів у депутати,  є запровадження нарешті інституту парламентських приставів. Які матимуть право як не допускати депутатів до сесійної зали, так і виводити їх з неї. Так, силою, якщо треба. Набирати таких приставів варто з числа екс-військових, як у Британії. Й щоб це була адміністративна посада, на яку б не впливали самі депутати. При чому, мова має йти як про недотримання зовнішнього вигляду, що відповідає статусу народного депутата, так і, наприклад, про грубі порушення регламенту, як от кнопкодавство. Чи поведінку, не гідну депутата - як от мастурбація чи вдягання масок клоунів у сесійній залі. Або прихід у сесійну залу у прозорих міні-спідницях чи без ділового костюму.

До речі, якщо вже брати за приклад англо-саксонські парламенти, то там у приставів є й більш широкі функції. Наприклад, у сенаті і палаті представників США пристав зобов'язаний забезпечити примусову присутність її відсутніх членів на засіданнях – в разі, якщо депутати проголосують за це. Чи, наприклад, змушувати дотримуватися регламенту під час рішень тощо.

Взагалі, українським парламентарям давно пора ухвалити щось на зразок Кодексу поведінки народного депутата, який би прямо заборонив перетворювати вищий законодавчий орган країни на цирк. І за порушення цього кодексу варто забирати у депутата право відвідувати сесійні засідання на певний термін. При цьому подібний Кодекс має мати не етичний, а цілком законодавчий характер. Тобто бути окремим законом. До речі, щось подібне намагалися ухвалити свого часу в 2009 році, але тоді це рішення не було підтримане Радою.

Звичайно, хтось, прочитавши подібні пропозиції, може сказати, що це - утискання народних обранців. Та пробачте, але якщо у нас народні обранці останнім часом більш за все нагадують мавп, які втекли із зоопарку, то треба їх виховувати. В основному, батогом. Бо пряник їм й так щомісяця у вигляді конверту з доплатою від партії дають.