Іван Андрусяк розповів про свою нову книжку "Сірка на порох"

Це історично-пригодницька повість про козацькі часи, і слід зауважити, що у цьому жанрі автор працює вперше. Еспресо ТВ вирішило розпитати письменника про цю книжку детальніше.

Що спонукало написати повість для дітей, дія якої відбувається у козацькі часи?

Тому що це цікаво. Не лише в сенсі якогось конкретного історичного періоду – тієї ж козаччини, а передовсім у розумінні самої людської природи. На зустрічах із дітьми в школах і бібліотеках я часто запитую: "Якими були б ви, якби народилися не в наш час, на початку XXI століття, а, скажімо, 400 років тому?". І перша реакція, звісно, очевидна: "Ой, це ж так давно… Мабуть, ми були б зовсім іншими». І я тоді кажу: "А якщо подумати?" І тоді западає довга пауза, по якій хтось найкмітливіший неодмінно озивається: "А й справді…".

Звісно, ще Сковорода писав: «Край наш буде знаменитий? А людина ж та сама». Мій читач – передовсім у віці 10-14 років, якому й адресована повість "Сірка на порох", – зазвичай «приміряє» літературних героїв на себе, прагне впізнати себе в героєві. Здавалося б, в історичному тексті це зробити складно, зважаючи на різницю в житейському укладі, в самому ритмі життя. Але в тому й штука, що ця різниця проявна передовсім у зовнішніх обставинах – "а людина ж та сама". Оце насамперед я й хотів донести своїм читачам. Дати їм змогу "побувати в шкурі" своїх прапрабатьків тоді, коли вони були в такому ж віці.

Мені здається, що нам, сучасним українцям, і дорослим теж, цього дуже бракує – притомного розуміння минувшини, асоціювання себе з нею. Кажучи "історія", ми часто маємо на увазі винятково політичну історію – і думаємо «ох, це ж були нещасні люди, забиті, затуркані, кріпаки, які вічно бідували, жили в гніті» тощо. Насправді ж це далеко не так. Ба більше: якщо ми не «порозуміємося» зі своїми предками, не "відчуємо" їх у собі, не "впізнаємо" себе в них – то наступні покоління точнісінько так само думатимуть про нас як "нещасних, забитих і затурканих". Тим паче, що наша сучасна політична історія вкотре "повторює" минувшину: той самий авантюрний вибір очільників держави, все та ж гібридна війна з Росією, яка періодично входить у "гарячу" фазу, все та ж корупція, наївна віра населення в те, що "все чуже краще" і "хтось прийде й порядок наведе"…

Отож, у своїй повісті я намагався поговорити не так про власне історію, як про нас, українців, у тяглості часу. І поговорити з тими людьми, які вже достатньо свідомі для того, щоб усе це осмислити, і ще достатньо юні й амбітні для того, щоб з усього цього зробити власні житейські висновки, – з молодшими підлітками. Зрозуміло, що для такої розмови я обрав найзручнішу для них художню форму – пригодницьку повість, у якій ключові герої Сірка і Яшко – їхні ровесники.

В анотації до книжки йдеться про те, що дія відбувається у Березані на Київщині. Ви зацікавилися історією міста, в якому зараз живете?

Зрозуміло, що найкраще писати про те, що знаєш сам, що відчув і пережив особисто. Мешкаючи в Березані, я її відчуваю й переживаю, – тож природно, щоб пригоди, які я описую, сталися саме тут. Тим паче, що Березань якраз дуже зручна для розмови про людей у контексті історії – вона ніколи не перебувала в епіцентрі якихось визначальних історичних подій, але неодмінно брала в них дієву участь. Від славетної битви під Хотином 1621 року, де козаки Березанської сотні билися пліч-о-пліч із легендарним гетьманом Сагайдачним, до нашого часу – при вході до маленької школи на Заріччі, яку закінчували мої дочки, дві меморіальні дошки випускникам, які героїчно загинули, захищаючи Україну від російської агресії. Тут досі чимало цікавущих козацьких прізвищ – Богатирі, Боронили, Биченки, Безсмертні, Журби, Роздобудьки (один із тих березанців, до яких я ставлюся з особливою повагою, лікар-доброволець Ігор Роздобудько, і зараз на фронті)…

Власне, наш український світ багато в чому й "тримається" на таких козацьких містечках як Березань, у яких зараз, крім прізвищ корінних мешканців, мало що нагадує про старовину, – але в критичних ситуаціях той козацький дух проявляється.

Щоб написати історично-пригодницьку повість, Вам потрібно було добряче вивчити той історичний відрізок. Як ви досліджували козацьку епоху?

Книжки, книжки, книжки… Історичні студії, спогади, документи – тут нічого нового не вигадаєш.

Але насправді для мене ця книжка почалася з того, що засновниця березанського краєзнавчого музею Галина Лаврентіївна Рих якось згадала в розмові про те, що в козацькі часи Березань була одним із ключових центрів селітроваріння. А селітра – це головний складник для виробництва пороху. І є навіть переказ про те, буцімто тут був невеликий пороховий заводик. Це мене заінтригувало, і я почав шукати докладнішу інформацію – та її, як водиться, виявилося ще менше, ніж кіт наплакав…

Однак коли я все-таки знайшов опис того, як це відбувалося, і з’ясував, що селітру в ті часи добували зі старих могил і городищ, то одразу зрозумів, що це просто ідеальна тема пригодницької повісті для молодших підлітків! І в уяві буквально сама собою вималювалася перша сцена: місячна ніч, розкопана могила, багаття, над ним казани, в яких булькає якась землиста рідина, – і смілива дівчинка, яка за всім цим наглядає…

Так і вийшло.

Як довго ви писали цю книжку? І як вам вдавалося її писати попри постійну зайнятість? Адже ви постійно зустрічаєтесь з дітьми і редагуєте книжки інших авторів…

Загалом, включно з підготовчим етапом збору й аналізу інформації, це зайняло трохи більше двох років. Але сам процес писання обмежився трьома поїздками в Гелон.

Це моє "місце сили", де мені найкраще пишеться, я там більшість своїх прозових книжок написав, – дача в селі Куземині над Ворсклою. Куземин і сусідній Більськ – це територія Більського городища, де, як стверджують історики, колись було описане Геродотом «Місто Сонця» – Гелон. Вали цього городища в XVII столітті теж, до речі, активно розкопувалися для видобування селітри.

У Березані чи Києві я всерйоз писати не можу – тут завжди купа роботи і конче знайдеться щось, що може відволікти увагу. Тут я збираю матеріал, обдумую, "проживаю" його – і коли вже відчуваю, що повість мене "переповнює"» і рветься "на волю", то тікаю на тиждень-два в Куземин, відключаю інтернет, виймаю з телефона карточку з номером, який знають усі, і вставляю іншу – з номером, який знають лише найближчі. Тільки так і можна щось путнє написати.

Чи розповідали ви про ідею цієї книжки школярам під час її написання? І як реагували діти? Що, на вашу думку, їх заінтригує і спонукає таки прочитати повість "Сірка на порох"?

Зрозуміло, більшість того, про що я розповідав у цьому інтерв’ю, – це "дорослі штучки", які в повісті прописані максимально ненав’язливо, далеко не на першому плані. Це смисли, до розмислів над якими я намагаюся схилити читача, а розкриваються вони, як і має бути в пригодницькому тексті для молодших підлітків, через події і характери.

Подій і сюжетних «зачіпок», цікавих читачам цього віку, тут чимало: і та ж технологія з «розкопуванням могили», і погоня на болотах, і козацькі "ґаджети", і шабельний бій… Коли я про все це розказую на зустрічах у школах, то навіть найбільші розбишаки "із задніх парт" слухають з роззявленими ротами. А щодо характерів, то, судячи з відгуків тих дітей, які першими встигли прочитати книжку, в образах Сірки і Яшка вони себе впізнаю́ть – а це найважливіше, цього я й прагнув. Бо лише впізнавши себе, читач задумується над смислами.

Зрештою, історія Сірки і Яшка лише починається – уважний читач неодмінно помітить, що в книжці зав’язано далеко не всі сюжетні "вузлики", залишилися цікаві «ниточки», які хочеться «розмотати» далі. Власне кажучи, роздобувши всі інгредієнти для пороху, мої герої ще навіть не бралися за саме його виготовлення. Тож, якщо читачам полюбляться мої герої, ця історія неодмінно матиме продовження.