Алім Алієв: Ми не можемо вирішити питання війни на Сході не включаючи Крим

Вітаю!
Ми продовжуємо цикл програм, який робимо разом з Українським ПЕНом. Говоримо з українськими письменниками, літературознавцями, режисерами, громадськими діячами. Ця організація об’єднує дуже широкий спектр творчих і талановитих українських людей, але займається не лише обговоренням справ літературних та мистецьких, але й захистом прав людини, засадничими правами, які об’єднують нас з нашими європейськими сусідами. Говоримо не лише про питання літератури, мистецтва, культури, але й про права людини, про ту суспільно-політичну ситуацію, в якій опинилася сьогодні Україна. Наш гість – програмний директор Кримського дому, публіцист Алім Алієв.

Очевидно, що говорити з вами про якісь проблеми, які б не стосувалися Криму та кримських татар, було б не зовсім вірно. Це проблема, яку все більше і більше Україна має обговорювати, бо права кримськотатарського народу, так само як і права українського народу, у великій імперії завжди намагалися обмежувати. Кримськотатарський народ пережив геноцид під час примусового виселення, половина людей так чи інакше загинула. На жаль, не приділяла Україна, на мій погляд, достатньої уваги забезпеченню прав кримськотатарського народу, і сучасна окупація Криму – наслідок цих процесів. Яка зараз перспектива у кримських татар? Коли ми чуємо багатьох українських, а часом і європейських політиків, які кажуть, що перспектива повернення Криму в Україну є надзвичайно малою, перспектива того, щоб Росія змінилася і забезпечувала на окупованій території права кримськотатарського народу теж не є райдужною. Як кримськотатарський народ бачить своє майбутнє?

Ми апріорі виходимо з того, що кримськотатарський народ, активні мешканці Криму, які сюди переїхали, ми точно хочемо і маємо повернутися до себе на Батьківщину, до Криму. І ми маємо повернутися до вільного Криму. А вільний Крим, на жаль, точно не може бути у складі Російської Федерації. Ми бачимо це тільки у складі Української держави. І наша боротьба – кримськотатарського народу і Української держави – сьогодні має бути значно сильнішою і активнішою. Бо я бачу, як за останні кілька років кримська тематика починає зникати з порядку денного українського та міжнародного. А нам сьогодні вкрай важливо посилювати ці дії.

А яка причина того, що цю тематику менше чути?

Менше чути через те, що немає рішень. А рішень немає через те, що немає стратегії. Ми упродовж цих шести років латаємо дірки щодо кримської теми. Ми реагуємо, а маємо навчитись бути суб’єктами в питаннях Криму, маємо пропонувати іншим свої рішення, а не чекати, поки хтось запропонує рішення нам.

На мій погляд, ні Україна, ні Росія не можуть бути суб’єктами без того, щоб визнати суб’єктність кримських татар. Тому що єдиний спосіб повернути Крим Україні – це підняти на міжнародному рівні проблему кримськотатарського народу. Але значна частина кримських татар залишається на батьківщині, яка зараз є окупованою. Чи не буде намагатися Росія якимось чином цю суб’єктність кримських татар стерти чи змінити? Чи не станеться так, що кримські татари будуть патріотами, говоритимуть про свою державу в основному в діаспорі? Як, до речі, за часів колишнього Радянського Союзу українська діаспора мала свою культуру, свою літературу, говорила про незалежну Україну, а в Україні людей, які намагалися про це говорити, репресували, а ті, хто говорили від імені українців, розповідали про чудове життя у братній сім’ї народів.

Власне, якщо подивитися на Крим і ситуацію за шість років окупації, то ми часто говоримо про порушення прав людини, яких вже понад дві тисячі випадків. Але в основі цих порушень лежать ті зміни, про які ви говорите. Це мілітаризація. І не просто мілітаризація як завезення війська та зброї, а мілітаризація свідомості – від дитячого садочка та школи. А друга річ – заміщення населення. Те, що відбувалось у Криму під час першої анексії Катериною II, після депортації кримських татар 1944 року, і сьогодні – це не тільки грубе порушення міжнародного права, а й намагання змінити кримську ідентичність. За радянських часів був таки симулякр – "совєцкій народ, совєцкій чєловєк". Зараз у Криму намагаються створити "кримскій народ" – неіснуючий народ без етнічного, релігійного, історичного підґрунтя – для того, щоб показати, що мешканці Криму завжди були органічною частиною Росії. І сьогодні ми можемо говорити, що сильні кримськотатарська та українська ідентичності на півострові є загрозою національній безпеці РФ. Тому шість років намагаються створювати з частини кримських татар-колаборантів та тих, хто буде брати на прапор російські лозунги та казати, що кримські татари – то частина Росії. На сьогодні більшість кримських татар цього не підтримує.

Але це питання часу. У Західній Україні, де теж було виселено з польських територій 700 тисяч українців, УПА вела боротьбу до початку 50-х років. Але все одно люди хочуть жити на своїй території, це природньо. Кримськотатарський народ нікуди не переселиш, це їхня земля. Було б смішно цього вимагати. Ця земля окупована, але окупанти намагатимуться цей народ асимілювати і вигадати ці нові історії про кримський народ як частину Росії. Це природній процес.

Тому є домашня робота, яку ми повинні виконати тут. У першу чергу це робота з молодою генерацією, з дітьми. Зараз ми отримуємо покоління, яке, в кращому випадку, буде знати про Україну через розповіді батьків чи з поїздок раз чи два на рік на материкову Україну. Але частина цього покоління не матиме сентименту. Тому треба навчитись працювати з цим поколінням, дистанційно працювати з людьми, які живуть там. Через освітні онлайн-програми, через роботу з блогерами тощо. Ця інформаційна програма має бути постійною і першочергово спрямованою на людей, які завтра будуть приймати рішення в Криму.

Наскільки українська держава в цьому підтримує? Наскільки вона підтримує ваші починання і що вона мала б зробити, щоб і захистити права кримськотатарського народу, і разом з ним на міжнародній арені виборювати звільнення Криму від окупантів?

Одне з основних на сьогодні питані і викликів для кримських татар в українському суспільстві – питання національно-територіальної автономії. Це питання зміни в Конституцію, де Крим мав бути національно-територіальною автономією. І це не є прерогативою для кримських татар, це більше відповідальність для них щодо своєї Батьківщини Криму. Ми вже кілька років проводимо якісні дослідження в Криму. Ми питаємо думку кримських татар, які там живуть. І це є одним з основних маркерів, що кримських татар надихає і що вони дуже чекають від української держави.

Це дуже цікаво. Ми (народні депутати, – ред.) зараз обговорюємо політично різні законопроекти про адміністративно-територіальний устрій. І дуже часто в ці законопроекти намагаються пропхати якісь особливі статуси на постійній основі для ОРДЛО. І забувають про Крим. Просто ніхто не піднімає цього питання. Може було б ефективніше, коли ми ведемо переговори з окупантом і говоримо про окуповані території, не забувати кримську проблему, а піднімати її активніше. Ніхто не заважає нам, коли ми говоримо про адміністративно-територіальну реформу, у цьому законі прописати цю Кримськотатарську автономію.

Я абсолютно впевнений в тому, що Крим і ОРДЛО – це одна історія. Ми не можемо вирішити питання війни на Сході не включаючи Крим. Ми повинні пам’ятати, що все починалося з Криму. І Кримом має все закінчитися. Я часто говорю нашим міжнародним партнерам, що війна України з Росією не є  тільки українською проблемою. Це проблема регіональна, це проблема міжнародна. Ми добре бачимо, як Росія намагається нав’язати свій порядок денний у внутрішній політиці європейських держав, як вона втручається у вибори. І ми маємо відверто говорити, що в цій історії дуже сильний вплив мають гроші. Один з найбільших лобістів зняття санкцій проти Росії – німецький бізнес, який втрачає величезний ринок. І виступати на міжнародній арені ми повинні одним голосом.

Якщо говорити про кримськотатарський народ, який перебуває не на окупованій території, у Криму, а тут, у нас. Ви є програмним директором "Кримського дому". Які цікаві програми робить ваша організація в Україні? Чи це програми лише для кримських татар, чи вони розповідають про кримських татар усім громадянам України?

"Кримський дім" – це платформа для гуманітарних програм. Для нас важливо зробити "Кримський дім" не територією гетто, куди приходитимуть пожаліти людей, які приїхали з Криму, не тільки кримських татар. Ми фокусуємось на роботі з кримськими українцями, людьми інших національностей, які є нашими по духу. Також для нас важливо, щоб українське суспільство не забувало про Крим. Ми намагаємось поєднувати тему прав людини з мистецькими подіями, тему Криму – з історією. У нас був величезний проект у Мистецькому арсеналі, який називався "Дивовижні історії Криму", коли ми упродовж трьох місяців – через експонати, через історичні об’єкти – розповідали про історію Криму. Ми працюємо в різних регіонах України. Нам важливо, щоб не тільки в Києві все концентрувалося, а щоб ми говорили з регіонами. Сьогодні комунікація має архіважливе значення. Якщо сьогодні ми не говоритимемо про те, хто такі кримські татари, що таке національна автономія, чому ми маємо боротися за наш спільний Крим, то завтра, на жаль, ця тема буде незручною для багатьох верств населення, а цього ми не маємо права допустити.

Скільки взагалі людей виїхало з Криму після окупації?

Приблизно 55 тисяч. Якщо брати офіційну статистику – 35 тисяч, але не всі люди зареєстровані.

Це ті, хто приїхав і залишився в Україні, чи це загалом ті, хто виїхали?

Це ті, хто залишились в Україні.

Якщо говорити про кримську літературу, сучасне кримське мистецтво, кримське кіно. Ми бачили, що було кілька цікавих кримськотатарських фільмів, наприклад "Дорога додому". Фільми ми можемо побачити. А сучасна кримськотатарська література, вона розвивається?

У 2018 році ми робили панельну дискусію на "Книжковому арсеналі" щодо того, що відбувається з кримськотатарською літературою. У мене після розмови був неприємний осад, лишилося таке враження, що ми дуже швидко втрачаємо мову і літературу. Після цього, за місяць ми заснували конкурс "Кримський інжир". Він білінгвіальний, українсько-кримськотатарський. Потім ми провели фестиваль, на якому нагородили переможців конкурсу і разом з Видавництвом Старого Лева видали антологію "Кримського інжиру". Зараз ми готуємо другу антологію. Конкурс став по праву народним. У 1919 році свої роботи надіслали 20 регіонів України і, що дуже важливо, свої роботи надіслали майже всі регіони Криму. Загалом надійшло понад 300 творів українською та кримськотатарською мовами.

А звідки кошти?

Це чудове запитання. Перша антологія була видана коштом посольства Канади в Україні. Зараз ми шукаємо гроші, щоб видавати книжки про Крим українською та кримськотатарською мовами.

Є програми Українського культурного фонду, Українського інституту книги.

Так. ми тісно співпрацюємо і зараз йде мова про те, що може бути запущено окрему кримську програму. Власне, просування цієї антології неможливе без співпраці з ПЕНом, Інститутом книги, іншими інституціями, які займаються цим інтелектуальним контентом. Бо, на жаль, кримського інтелектуального контенту ще дуже мало.

Мені здається, що для такого невеликого народу це багато. Знаєте, є такий анекдот,я не вважаю його ксенофобським, думаю, можна розказати.
Зустрілися єврей з китайцем. Китаєць питає: Скільки вас? Єврей відповідає, що, скажімо, 10 мільйонів. Китаєць: Ну, хіба це народ? Нас півтора мільярди. А єврей йому: А чого вас ніде не видно?
А от кримськотатарський народ видно, в найкращому розумінні. А в Криму є можливість бачити ці фільми, читати ці книжки? От фільм "Дорога додому" ви дивилися?

Його поки що немає у відкритому доступі. Думаю, його за деякий час можна буде побачити. Знаєте, про що я хочу сказати? Мені здається, що це дуже важлива річ і те, що мене надихає в останні роки. У Криму з’являються незалежні нішеві ініціативи, які працюють з темами культури, мистецтва, освіти, прав людини, медіа, дитячих тем. Це кримськотатарські ініціативи, які, попри труднощі, попри те, як їх намагаються постійно утискати та нищити, підтримують у Криму дух свободи. Тому, коли ми говоримо про стратегію щодо Криму, ми маємо пам’ятати про наших людей там.

Попри те, що держава фактично виділяє дуже мало коштів на різні громадські ініціативи, у вас є багато ініціатив, у тому числі сучасних. Які це ініціативи?

Так. для нас важливо робити так, щоб кримські татари йшли одним кроком зі світом, модернізувати народ. Це важлива місія тут. А у нас досі немає музею депортації кримськотатарського народу. Тому ми запустили онлайн-музей депортації кримських татар. І зараз йде масова акція у Криму. Молодь, за нашими запитаннями, записує на смартфони розповіді своїх дідусів та бабусь, які це пережили, та надсилає нам, щоб ми зібрали архів цих історій. Ми потім їх розшифровуємо чотирма мовами і публікуємо на сайті, в ютубі, в соцмережах. Музей називається "Тамірлар" – українською "коріння". Ми збираємо не тільки історії, ми збираємо факти, збираємо навіть те, як депортація зазначається в мистецтві. Адреса сайту – tamirlar.com.

В Україні зараз будується друга черга Музею Голодомору. Чи не було ідеї зробити в Києві повноцінний Музей депортації?

Це одна з найбільших мрій. Це потрібно робити, бо я не вірю, що в Криму сьогодні можна зробити такий музей, який би дійсно говорив би про депортацію, про те, як знищили половину народу. Тож ми це повинні робити тут, у Києві. І навіть приміщення Кримського дому дозволяє це зробити. Але за браком ресурсів ми тільки-тільки самотужки підходимо до цього, створюючи такі ініціативи як Тамірлар.

Дякую вам. Сподіваюся, що вийде у вас з музеєм, що бюджет Кримського дому буде більшим.