Битва за вхідний квиток. Сенс бунту

З огляду на те, що за час будівництва вогонь знищив і його конкурента, Друрі-Лейн, а інші лондонські театри навіть не мріяли про рівень “флагманів”, це була неабияка подія не лише мистецького, а й суспільного життя.  

Джон Кембл, керівник Ковент-Гардена, особисто керував відбудовою і завершив її в неймовірно стислі для тих часів терміни. Тож, коли він з’явився на сцені, глядачі зустріли його аплодисментами. Подякувавши, Кембл почав говорити... аж раптом настрій публіки змінився. Спочатку вона шипіла, потім почала гудіти і зрештою перейшла на справжнє ревіння -  попри те, що вистава вже почалася. Серед вигуків присутніх, що просто перекрикували акторів, які грали шекспірівських героїв, переважав один — “старі ціни!”

Театр в ті часи був мало не головною розвагою лондонської публіки будь-якого становища чи статків. Звісно, в Ковент-Гардені були різні місця — ближче до сцени для заможніших, на гальорці — для публіки менш вибагливої. Втім, відбудова театру вимагала чималих коштів. Їх зібрали за підпискою, але Кемблу потрібно було повернути позичене. Саме тому він вирішив трохи перебудувати глядацьку залу. 

В партері встановили так звані “кіоски” — з найкомфортнішими місцями, які до того ж можна було закрити від сторонніх очей завісою. Подейкували, що в таких “кіосках” заможні глядачі - серед яких бачили навіть священників — іноді усамітнювалися з повіями, що полювали на клієнтів просто на театральних сходах. Натомість галерку довелося ущільнити — так, що ті, хто спостерігав за спектаклем звідти, бачив хіба що ноги акторів на сцені. Ціну на ці, найдешевші квитки, Кембл не піднімав, від інших вимагав платити більше.

Відтак вимагали повернути старі ціни швидше не відвідувачі гальорки. Але вони гаряче підтримали ці вимоги, бо в старому театрі все ж почували себе комфортніше. Ображений в кращих почуттях Кембл викликав поліцію. Але та вивела з залу лише кількох, найактивніших протестувальників. Інші почали співати “Боже, храни короля” та “Кермуй, Британіє” і їх чіпати не стали. Зрештою, поліцейські і не могли змусити залишити театр людей, які заплатили за квитки. 

Наступного дня ситуація загострилася ще більше. Глядачі прийшли до театру зі дзвониками, а деякі — з пательнями. Варто було почати спектакль, як вони влаштували справжню какофонію, під акомпанемент якої танцювали на лавах. Гучно вигукуючи все ту ж вимогу - повернути старі ціни на квитки. 

Розлючений Кембл оголосив, що припиняє роботу театру на шість днів. Пояснивши, що робить це для того, щоб ще раз встановити, чи було виправданим подорожчання квитків. Скликаний на його вимогу спеціальний комітет провів розслідування — і став на бік театру. Але відновити звичну роботу йому не вдалося. На кожний спектакль публіка приходила з плакатами, свистками і музичними інструментами. Просто в залі влаштовували перегони на лавках і бійцівські поєдинки — аби лише завадити акторам грати.

Кембл не здавався більше двох місяців. Зрозумівши, що поліція допомагає мало, він почав наймати боксерів, які намагалися вигнати із залу бешкетників силою. Серед них був і один з чемпіонів тієї доби, Даніель Мендоса. Але той своєю згодою працювати на Кембла настільки зіпсував собі репутацію, що змушений був завершити кар’єру. Коли ж співробітники театру затримали одного з глядачів - адвоката за фахом Генрі Кліффорда, той через суд довів їхню провину в незаконному арешті. 

І тоді керівник Ковент-Гардену капітулював. 14 грудня він повідомив Кліффорду, що приймає вимоги протестувальників. А наступного дня знизив ціни на квитки, вибачився за їхнє підвищення та використання сили, відкликавши з судів усі позови проти учасників бешкетів. Глядацький бунт завершився цілковитою перемогою.

Втім, не варто вважати, що бунтували в той час у Британії лише завзяті театрали. Час від часу в різних куточках країни спалахували заворушення невдоволених зростанням цін — і вже не на театральні квитки, а на продовольство. І за ковент-гарденівським сценарієм бунтівники часто таки змушували комерсантів продавати хліб або картоплю дешевше.

В 1811 році власники панчішних фабрик, розташованих в Ноттінгемширі, почали отримувати листи з погрозами — від імені Неда Лудда (що іноді називав себе “королем”), який своєю адресою називав... Шервудський ліс. Звісно, справжній автор цих листів навряд чи чекав, що поштарі шукатимуть його з відповіддю в лісових хащах. Це був натяк — адже за легендою саме в Шервудському лісі переховувався легендарний Робін Гуд, захисник зневажених і знедолених.

Чимало з українців, мабуть, пам’ятають лист “вільних стрільців” до Реджинальда Фрон де Бефа із скоттівського роману “Айвенго”. Роман був написаний саме в цей час (а виданий у 1819 році) і стиль цього “середньовічного документу” дивовижним чином нагадує саме стилістику луддівських листів. От тільки йшлося в них не про звільнення шляхетного Седріка і леді Ровени, а про вимогу до ноттінгемських підприємців добровільно (ледь не написав “в порядку трудової дисципліни”) зруйнувати верстати, встановлені ними на своїх фабриках. В іншому випадку їх закликали — майже як у Скотта - чекати “роздратувань і руйнувань”.

Підприємці, звісно, не знали, хто писав їм листи. Але добре розуміли, що діє він від імені місцевих панчішників. Ремісників, чию родинну справу безжально руйнувала конкуренція з боку фабрик. За якістю фабричні панчохи насправді поступалися ремісничій продукції і часто розлазилися по швах. Проте виробляли їх у кількості, що дозволяла знизити ціну в рази. Міцніші, але по суті штучні вироби традиційних майстрів просто не знаходили збуту. До того ж брати на роботу фабриканти могли й некваліфікованих робітників та платити їм набагато менше.

Це зрештою і привело до появи руху, що отримав назву луддитського. Його учасники збиралися у невеликі загони і влаштовували нічні напади на фабрики. Увірвавшись до приміщень,  вони зазвичай знищували продукцію та трощили верстати — лише за кілька тижнів, за звітами підприємців, луддити знищили їх більше тисячі - і так само швидко зникали у темряві.

Втім, нападники були британцями, тому про всяк випадок подбали про... юридичне обґрунтування своїх дій. Виявилося, що Карл II свого часу підписав привілей, який надав гільдії ткачів право контролювати якість виготовленого товару і знищувати продукцію, яка не відповідає стандартам. Щоправда, судді цей аргумент до уваги брати відмовлялися і вимагали застосувати проти бунтівників війська. 

За часів загострення “епідемії нападів” кількість вояків, що ганяли луддитів в Ноттінгемширі, сягала двох тисяч — для тодішньої Британії це була величезна цифра, враховуючи, що в той самий час на континенті армії Веллінгтона билися ще й з Наполеоном. Тим, кого ловили, загрожувало 14 років ув’язнення в Австралії — саме стільки отримали семеро ноттінгемських луддитів в березні того ж 1811 року.

фото: gettyimages

За всієї несхожості “партизанської війни”, яку влаштували луддити, з театральними бешкетами в Лондоні, в них було чимало спільних рис. Нищення верстатів насправді було тією самою “війною за доступний вхідний квиток”, але вже не до Ковент-Гардена, а до суспільства, яке відмовлялося рахуватися з інтересами та правами розорених ремісників. Ще й нахабно прикривало свою байдужість і зневагу “іменем прогресу”.

Це, між іншим, добре розумів Джордж Байрон, який несподівано виступив в парламенті на захист луддитів.  Звісно, в цьому його демарші був значний елемент епатажу (зрештою, нападники нищили не його майно), але він таки привернув увагу до питання про “відповідальність перед натовпом”: "Цей натовп порається на наших полях, працює в наших будинках, воює в наших армії і флоті. Вони дали нам можливість кинути виклик всьому світу, проте, доведені до відчаю тяжким становищем і зневажливим ставленням до їхніх потреб, вони ж можуть кинути виклик вам самим”.

Фабриканти, звісно, дотримувалися іншої точки зору, вимагали жорсткіших покарань для знищувачів чужої власності і зрештою домоглися запровадження за це смертної кари. Але не варто забувати, що підприємці були зацікавлені представити невдоволених ремісників виключно як “новітніх варварів”, що нищать верстати лише з любові до безладу і грабунку. Хоча в тих, насправді, була й конструктивна програма. 

От тільки в тому ж 1811 році парламент демонстративно відхилив чергову петицію ткачів, що вимагали запровадити мінімальну заробітну плату ( її зрештою таки встановили, але набагато пізніше, після тривалої боротьби). Тож авторам тільки й залишалося звертатися до тих, хто поставив під петицією свої підписи, - "якщо б у вас було 70 тисяч голосів як у виборців, до вашого звернення не поставилися з такою неувагою і байдужістю”.

Та й загроза шибениці не зупиняла луддитів.  Географія їхніх виступів навіть розширилася - на сусідні з Ноттінгемширом Йоркшир і Ланкашир. Підприємцям доводилося перетворювати фабрики на справжні фортеці. Відомо, що на одній з них навіть пробили в мурах бійницю для гармати — щоправда, це не завадило луддитам вбити її власника. На іншого фабриканта був здійснений замах після того, як він вбив п’ятьох нападників просто на своєму підприємстві. Траплялися, однак, випадки, коли солдати відмовлялися стріляти в луддитів, ділилися з ними їжею або взагалі робили вигляд, що не помічають груп нападників.

І лише після багатьох справжніх битв, з загиблими і пораненими, ноттінгемські панчішники пішли іншим шляхом, створивши одну з перших в Британії профспілок. Хоча за тодішніми законами створення такого об’єднання прирівнювалося до змови і каралося все тією ж каторгою в Австралії. Цікаво, що у відповідь об’єдналися і місцеві підприємці — попри те, що їхня спілка була так само незаконною.

Луддизм зійшов зі сцени лише тоді, коли його бунт втратив сенс. Проте бунтувати британці аж ніяк не припинили. І вимога отримати таки “вхідний квиток” залишилася. Хіба що досвід переконав їх - можновладці не почують співвітчизників доти, доки не стануть залежними від їхнього волевиявлення. Відтак головною вимогою бунтівників стало запровадження загального виборчого права - про це, як ми бачили, міркували вже автори петиції 1811 року. 

фото: gettyimages

Влада, яка звикла до того, що парламент обирають лише шляхетні і заможні, була заскочена таким нахабством. Для неї це був не просто бунт, а зазіхання на самі основи державного ладу. І протидіяла вона цьому, як лише могла. Вперте небажання йти на поступки зрештою призвело до “манчестерської бійні” 1819 року, коли мирний мітинг був розігнаний військовою силою. Ліберальна опозиція називала ці події не інакше як “Пітерлоо”, натякаючи, що уряд торі здатен воювати лише із співвітчизниками. І розуміє лише силу.

Відтоді на боці бунтівників опинилася більшість. Владі не допомогла навіть зміна прем’єра. Хоча цю посаду обійняв “сам” Веллінгтон. Героя “справжнього Ватерлоо” важко було звинуватити в боягузтві. Але керівником кабінету він був вкрай непопулярним. Не допоміг навіть ухвалений за його ініціативою “пивний закон”, що дозволив усім охочим відкривати паби без ліцензії. 

Веллінгтон пішов. Новий уряд сформували віги. І перше, що вони зробили, - провели виборчу реформу. Хоча й в доволі обмеженому варіанті. Незаможні, принаймні, виборчих прав, а разом з ними і омріяного “вхідного квитка” - тоді не здобули. Але принаймні побачили, яким чином можна домагатися змін. І використовували цей досвід ще не раз. Можливо, саме в цьому, і полягав результат — а зрештою і справжній сенс “британського бунту”.