live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Що заважає сформувати сучасну українську національну ідею?


фото: novynarnia
Після проголошення незалежності перед Україною гостро постало питання необхідності формування нового змісту національної ідеї, яка б стала чинником консолідації українського суспільства та формування відповідного рівня національної самосвідомості

Довгий час ми жили на дивіденди проголошення незалежності. Стратегічними цілями країни стало становлення молодої країни: розбудова політичних інститутів, політичної системи, становлення на міжнародній арені. Втім сучасна політична ситуація в країні свідчить про те, що в суспільстві відсутня чітко окреслена ідея загальнонаціонального масштабу.

Національна ідея не може абсолютизуватися за рахунок економічного, культурного, соціального, політичного, правового національного буття.

Після Революції гідності третій президент України Віктор Ющенко зробив акцент на тому, що пройшло занадто мало часу для формування монолітної української нації: "Коли західні країни будували демократію — ми жили під комуністичним ігом. Коли європейські народи творили національне відродження — ми були колонією. Коли у 1918 році наші сусіди виборювали свою державність — ми навіть у списку не були у цьому європейському переліку. Про самовизначення України просто забули. Чому ж сьогодні так важко творити нову національну єдність? Тому що в один момент ми маємо зробити те, над чим поляк працював 150 років. Нам треба збагнути, що ми — нація. А національна свідомість не народжується за день, і за 5 років того домашнього завдання не зробиш, і 10 років —  замало!".  Але чи народилася національна самосвідомість зі здобуттям незалежності? Ймовірно, що ні. Національна свідомість виникає вже на тому етапі, коли виникає боротьба за незалежність.

Виникає діалектична суперечність між єдністю та національною ідеєю. Адже ці два поняття поєднуються в складному детермінізмі: національна ідея  ̶ об’єднує націю і, щоб об’єднати націю, потрібна національна ідея. Саме в цю пастку і потрапив Володимир Зеленський, коли запропонував національну ідею "бути єдиними щодня". Дослідник української національної ідеї Василь Лісовий звертає увагу, що коли ми говоримо про утвердження української нації, маємо говорити про конкретні речі: "наприклад про стан української національної самосвідомості, про шляхи громадянської консолідації… про роль успішної економічної реформи… Але що відбувається, коли на питання, яким чином українська нація може утвердити себе, відповідають: «Консолідуючим чинником має виступати національна ідея?" Той хто це сказав, неминуче підштовхує майже до нерозв’язної дискусії щодо того, що має означати національна ідея". Але саме на цьому консолідуючому чиннику і наголошували всі українські президенти, коли порушували питання національної ідеї, водночас нехтуючи цим конкретними шляхами про які зазначав  Лісовий.

Справедливо Василь Лісовий зазначає, що сперечатися про зміст національної ідеї не варто, а краще зосередити свою увагу на конкретних діях: "Замість того, щоб сперечатися щодо змісту «національної ідеї» та пропонувати все нові й нові тлумачення, краще обговорювати конкретні шляхи й засоби самоствердження нації…  І ключовим елементом має бути баланс всіх без виключення сфер національного буття «економічного, культурного, соціального, політичного, правового, тощо жоден з цих аспектів не може абсолютизувати за рахунок іншого".  В Україні ж економічні реформи виходили на перший план стратегічного розвитку країни. Більше того, ці економічні блага намагалися нав’язати українцям замість національної ідеї. Зокрема і шостий президент України в першу чергу обіцяв українцям "кінець епохи бідності".

Саме про цей баланс між різними сферами писав і ідеолог ОУН Дмитро Донцов: "Нашим ідеалом повинна бути — непідлегла нація з власним національно-політичним ідеалом. Це значить, по-перше, що не сміємо ставити на перший плян або чисто культурні або чисто економічні, ані чисто соціяльні, ані чисто племінні («всі вкупі») потреби національного колектив". Тож цілком зрозуміло, що відшукати цей баланс і є сучасним викликом на шляху формування сучасної української національної ідеї.

Без якісного аналізу минулого, неможливо створити реалістичний проект майбутнього.

Політтехнолог Сергій Гайдай звертає увагу на те, що після трьох десятиліть незалежності виникла нова проблема: «все, що пов’язане з українською ідеєю, спрямоване своїм поглядом в минуле». Це виглядає як спроба виправити історію. На думку Василя Кременя — нація формується не лише тоді, коли люди все пам’ятають з історії, але й при умові, що вони здатні й дещо забувати, виходячи з християнського принципу "Прощаю і прошу прощення". Така теза примирення має сенс, але буде працювати на користь країні, якщо не переходитиме межу з національними інтересами. Особливо небезпечно такі тези звучать на фоні російсько-української гібридної війни. Просити пробачення в агресора ̶це мир на умовах ворога. Нав’язування таких тез не лише не сприятиме формуванню єдиної нації, а може коштувати країні державності. Гайдай, звертає увагу на те, що потрібно сконцентруватися на майбутньому, втім без якісного аналізу минулого, неможливо створити реалістичний проект майбутнього. Володимир Горбулін зазначає, що всі події нашої сучасності нерозривно пов’язані з кроками України: "Ми пожинаємо те, що легковажно або непередбачливо посіяли самі. Десять і двадцять років тому. Ось чому я переконаний у необхідності без зайвих емоцій зазирнути в минуле, щоб винести на світ Божий ті уроки, які неодмінно дарує аналіз помилок і досягнень, прорахунків і білих плям української державної політики. Лише грунтовно вивчивши та осмисливши минуле, ми зможемо сформувати більш ефективний порядок денний для майбутнього".  Тож наступним викликом перед формуванням нашої ідеї є пошук цього балансу між безпристрасним вивченням минулого та концентрації на майбутньому.

П’ята колона в Україні - "На них не діють слова, бо вони зомбовані ідеєю московської імперської зверхності, на них діє тільки сила"

Важливу роль у формуванні національної ідеї відіграють еліти. Саме вони на думку Богдана Гаврилишина є запорукою побудови «нормальної держави». Еліти, на думку вченого, повинні працювати заради суспільства, а не тільки заради своїх інтересів: "Це люди які б не несли на собі тягар радянської спадщини і не діяли як чиновники колонії.... Ці люди знатимуть іноземні мови, читатимуть першоджерела, спілкуватимуться з іноземцями прямо, а не через перекладачів». Лише такі люди, які не мають «комплексів меншовартості", можуть змінити країну. Держава зі свого боку має стати привабливою для таких громадян, зокрема і для тих, хто вирішив емігрувати з країни, бо не бачить для себе перспектив розвитку. Тому Богдан Гаврилишин наголошує, що уряд повинен запропонувати цим людям цікаву працю.

Втім політику обирають для себе не лише ті, хто вбачає в служінні народу своє покликання. Володимир Горбулін зазначає, що на місці еліти може опинитися "купка лицемірів": "Розглядаючи країну як золотоносну копальню, вони примудряються безсоромно висікати золоті іскри, навіть там, де точиться кривава битва за суверенітет країні".  На жаль, до українських еліт не завжди потрапляють найдостойніші. Для нашого політичного життя характерними є такі явища як непотизм та толерування корупції на різних рівнях суспільного життя. Але справжню загрозу несуть навіть не ті еліти, що мають на меті лише особисте збагачення, а ті, хто ставить під сумнів існування незалежної України. Левко Лук’яненко наголошує, що в Україні живе багато таких "московитів", які не сприймають ідею незалежності: "вони радіють кожному українському провалу і намагаються робити все на зло. Їхнє практичне гасло: що гірше для України, то краще для них. Для них СРСР   ̶не імперія зла, а "Великая Родина", і хоча вони живуть в Україні, проте почувають себе громадянами Росії. Це та п’ята колона московського імперіялізму, яка за найменшої нагоди встромить багнет у спину Української держави, аби знову відновити над Україною владу Москви". Діяльність такого роду еліт внесла хаос у формуванні тієї національної ідеї, яка б не суперечила держаним інтересам України. Підривну діяльність російської п’ятої колони в незалежній Україні пов’язують з українським політиком російського походження Віктором Медведчуком. Цей політик має родинні стосунки з президентом РФ Путіним, а його політична партія ОПЗЖ на останніх парламентських виборах запропонувала такі першочергові кроки: забезпечення прямих перемовин у чотирикутнику Київ — Донецьк — Луганськ — Москва; припинення економічної блокади Донбасу; надання автономного статусу Донбасу як невід’ємній складовій частині України шляхом внесення змін до Конституції та законів України; прийняття законів: про амністію, про вибори та про вільну економічну зону на Донбасі. Водночас у програмі цієї партії взагалі не згадується анексія Росією Криму. Цікавим фактом є те, що після анексії Криму Росією санкції до  Медведчука застосували Канада і Сполучені Штати Америки. Уряд Канади повідомляв, що санкції застосовані до осіб, які сприяли анексії Криму, порушенню Росією територіальної цілісності України. США зазначали, що Медведчук є особою, близькою до Путіна і причетний до дестабілізації ситуації в Україні, є лідером організації, члени якої "задіяні в акціях і політиці, що підривають демократичні процеси та інститути в Україні, загрожують миру, безпеці, стабільності, суверенітету і територіальній цілісності України".  Але безпосередньо в Україні не введені жодні санкцій проти політика, який на останніх парламентських виборах знову отримав депутатський мандат. Більше того, з Віктором Медвечуком пов’язують діяльність трьох інформаційних телеканалів NewsOne, 112 Україна і ZIK, що дозволяє політику та його оточенню формувати інформаційни порядок денний та нав’язати суспільству не українську, а російську національну ідею. Богдан Гаврилишин звертає увагу на те, що з появою Медведчука у великій політиці, демократія в Україні зазнає тиску: "вбивство Гонгадзе, плутанина довкола цієї справи, скандали навколо продажу зборої − все це "темна доба" режиму Кучми-Медведчука". Такі «медведчуки», які почуваються в Україні як вдома, але не вважають її своїм домом паразитують на демократизмі українського політичного життя. Левко Лук’яненко наголошує: "На них не діють слова, бо вони зомбовані ідеєю московської імперської зверхності, на них діє тільки сила».  Звісно, мова не йде про фізичну силу, Левко Лук’яненко наголошує на тому, що лише з сильної позиції можна вести переговори з такими діячами. "А ще краще"− іронічно додає Лук’яненко, − "виселити їх з України в порядку міждержавного обміну". Втім такий варіант нереалістичний, тому наступним викликом на шляху формування сучасної української національної ідеї є демократичне приборкання всіх тих сил, які відкрито працюють в інтересах країни-агресора.

Патерналістське минуле

Наступним завданням є якісна трансформація національної самосвідомості українців.  Важливим елементом національної самосвідомості є ставлення держави до індивіда, та навпаки: людини до держави. Л. Лук’яненко звертає увагу на те, що в тоталітарному патерналістському суспільстві держава "безбожно грабує трудящих, зате бере на себе задоволення їхніх потреб". В Україні не одне покоління виросло в таких умовах і після проголошення незалежності швидка зміна суспільного ладу не була для людей простою. На цей момент звертав увагу і перший президент України Леонід Кравчук, коли риторично запитував чи стали люди щасливіші після отримання незалежності. Більше того, патерналізм та комуністична політика, на думку Левка Лук’яненка, усунула народ від влади: "Українці зацікавлені в якнайшвидшому відродженні України, але, ставлячись до держави як до чужої, продовжують існування колоніяльних порядків, підтримують над собою владу шахраїв, іншомовних пройдисвітів та чужорідних злодіїв". Такі політичні традиції вже в незалежній Україні втілюються в політичному нігілізмі українців. Частина населення абстрагується від політичного життя країни, воліючи продати свій голос на виборах. Але досвід двох Майданів та висока мобільність іншої частини населення, свідчить про наявність та розвиток громадянського суспільства в Україні.

Сучасне протистояння між Україною та Росією, є протистоянням за спадщину Київської Русі

Зазначу, що етнічна самосвідомість ґрунтується на самоусвідомленні індивіда і не залежить від етнічного походження. Людина може мати російське походження, але ідентифікувати себе як представника української нації. Цей момент є дуже важливим в формуванні загальнонаціональної ідеї. У поліетнічних країнах нація буде єдиною, лише якщо представники різних націй складають політичну націю і віддають перевагу загальнонаціональній ідентичності над національною. Ратковський та Штепа вважають, що національна ідея стане об’єднавчою, якщо буде враховувати три критерії: по-перше, буде транснаціональною, транссоціальною і транстериторіальною, тобто однаково привабливою для абсолютної більшості населення країни, незважаючи на національність, соціальний статус і місце проживання; по-друге, базуватися на системі національних цінностей і пріоритетів, історичному досвіді перемог і звершень, а не поразок та національного приниження; по-третє, відповідати духовним і матеріальним інтересам сучасного суспільства.  У 2020 році в Україні відзначають 8 днів жалоби на загальнонаціональному рівні. Дійсно, в історії нашої країни було багато трагічних сторінок, про які варто знати і говорити про них. Але така кількість днів жалоби контрастує із загальнонаціональними святами Країни − як День Соборності, День Незалежності. Варто звертати увагу на ті події, які російська імперська машина намагалася залишити в історії під їхнім кутом зору. Україна довгий час не мала власної державності і була розділена між двома імперіями, але разом з тим українці та Україна відіграли не останню роль в розвитку і становленні цих імперій. Не варто забувати, що таких видатних діячів як Іван Мазепа, Феофан Прокопович, Яків Козельский, Микола Гоголь, Олександр Довженко, Іван Мечников, Сергій Корольов та багато інших. Всі вони мали українське походження. Найкращі представники політичного, культурного та наукового життя закономірно потрапляли до центрів метрополій та будували свою кар’єру. Більше того, не один десяток українців увійшли у світову історію. Звісно, частина з цих діячів могли з часом не пов’язувати свою самоідентифікацію з Україною, і така тенденція витоку найкращих кадрів за кордон залишається проблемою. Але не варто забувати про те, що Україна була важливою частиною імперій і пізніше Радянського Союзу. Тому ще одним викликом на шляху формування сучасної української національної ідеї є переосмислення нашої історії та формування нового історичного порядку денного для України. Не як багатостраждальної країни-жертви, а як країни-переможниці. Лише з сильної позиції держава зможе захищати свої інтереси як у зовнішній, так і у внутрішній політиці.

Існують навіть пропозиції додати до назви «Україна» частину Русь.  "Київська Русь", "руський", "русичі" – це назви, якими окреслювали територію та етнічний склад ранньої східнослов’янської держави Київська Русь. Богдан Хмельницький підписувався "Богдан Хмельницький, держатель землі Руської". А за його наступника гетьмана Івана Виговського наша земля називалася — Велике Князівство Руське. Олексій Арестович зазначає, що сучасне протистояння між Україною та Росією, є протистоянням за спадщину Київської Русі. Саме тому Росії важливо зберегти свій вплив на Україну, адже російська національна ідея та політичний міф будуються на вкраденому історичному минулому. І хоча ідея перейменування користується популярністю серед частини населення, офіційно на високому рівні вона ніколи не озвучувалась та не розглядалась. Багато років поспіль політика балансування між Заходом та Сходом трансформувалась у політику замовчуванні історії. Багаторічна політика фальсифікації історії, заперечення злочинних радянських дій та побудова пропагандистських тез, побудованих на історичних вигадках, використовується в гібридній війні проти України.

Після Революції Гідності був ухвалений Закон України "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років". Журналісти, історики, науковці отримали можливість зруйнувати пропагандистські тези, зокрема, і про "велику перемогу". Втім відкриття архівів не набуло сенсаційного поширення серед українців, хоча і були опубліковані деякі резонансні матеріали. Ще за президентства Віктора Ющенка був створений Український інститут національної пам’яті, перезапуск якого відбувся у 2014 році. Основними завданнями інститут стали: реалізація державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу; організація всебічного вивчення історії українського державотворення; організація дослідження історичної спадщини та сприяння інтеграції в українське суспільство національних меншин і корінних народів; популяризація історії України, її видатних особистостей; подолання історичних міфів; тощо.  Програма роботи Українського інституту національної пам’яті могла б лягти в основу створення загальнонаціональної ідеї. Після 2014 року було зроблено багато поступових кроків у цьому напрямку, але ці речі залишилися далекими для пересічного українця. Тож наступним викликом перед формуванням української національної ідеї є пошук шляхів залучення суспільства до цих процесів. Чи вдасться це зробити без задоволення економічних потреб громадян? Американська мрія можлива за рахунок економічних можливостей країни та розбудови, завдяки цьому, потужної системи реалізації можливостей. Також, коли мова йде про Євроінтеграцію, більшість людей в першу чергу приваблює високий рівень життя в цих країнах, а не цінності. Більше того, демократичні європейські цінності пересічний українець не поділяє.

Національна ідея та економічне благополуччя

Але, як показує світова практика, економічний фактор не завжди відіграє ключову роль. Так, зокрема, російська ідея "русского мира" будується в першу чергу на ідеї великоросійської зверхності. Ця зверхність ґрунтується на багатьох міфах та пропаганді, яку нав’язують за допомогою централізованого телебачення та відсутності "легальних" шляхів поширювати опозиційну думку. В цю систему пропаганди входять легенди про триєдиних слов’ян, "велику перемогу", "загнєвающий запад". Іншим аспектом російської національної ідеї є військовий агресивний характер зовнішньої політики, а також жорстка централізація ресурсів та влади. Як результат, утворюється цивілізаційний, економічний розрив між російським центром та регіонами. Колосальні кошти витрачаються на озброєння та силовий апарат, але рівень життя росіян, попри ресурсний потенціал, залишається невисоким. Наприклад, у 2019 році Росія посіла 62 місце із 128 країн у рейтингу за індексом соціального прогресу, який оцінює країни за основними факторами добробуту населення. До них відносяться: доступ до гігієни, житла, харчування, охорони здоров’я, інформації та освіти, а також дотримання прав і свобод людини і ступінь толерантності.   

Основою національної ідеї Японії та Китаю стали принципи об’єднання заради відбудови країни та якісної економічної трансформації, яка базується на трудоголізмі громадян. В основу лягли система соціальних ліфтів, культ знань та освіти. З іншого боку це призвело до величезного соціального розриву між найбіднішими та найбагатшими. Нерівність у доходах збільшилася за останні десятиліття практично у всіх регіонах світу. І цей факт ще раз демонструє, що немає ідеальних моделей національних проектів. Вони можуть мати як свої переваги, так і свої недоліки.

Національні інтереси країни повинні отримати характер недоторканності та носити обов’язковий характер

Володимир Фесенко пропонує такі основні складові політики інтеграції українського суспільства: демонстрація потужних успіхів в соціально-економічному розвитку країни; інтеграційна національна та регіональна політика; децентралізація державного устрою; парламентаризація форми державного правління; зміцнення загальнонаціональної партійної системи; інтеграція регіональних еліт в загальнонаціональну політичну і адміністративну еліту; гнучка політика у відносинах з Росією; інтеграційна гуманітарна політика, спрямована на формування єдиної політичної нації (формування сучасної української ідентичності, активна і сучасна інформаційна та просвітницька політика пропагування української мови, історії та культури, гнучке розв’язання мовного питання, формування російськомовної української культури, налагодження та зміцнення зв’язків і обмінів між російськомовними і україномовними регіонами). Така стратегія, на думку автора, повинна мати довгостроковий та комплексний характер,  на системній основі об’єднувати різні напрями державної політики. Дійсно, останні 29 років, стратегія країни в будь-якому напрямку мала не довгостроковий та нестійкий характер. Час від часу, державна стратегія змінювалася кардинально, найчастіше, під тиском зовнішнього фактора. Тому найголовніша проблема не у відсутності самої стратегії, а в неможливості її довгострокового втілення. Політика гнучкості в таких питаннях як російська мова та відносини з Росією, пропонована  Фесенком, виглядає на перший погляд досить логічно, але як свідчить історичний досвід −  нереалістично. Питання Росії було яблуком розбрату ще в часи української революції і залишається до цих днів, оскільки гаряча пам’ять ще довго буде брати гору над холодною історією. Ця ситуація може змінитися лише після тривалої політики примирення та визнання своїх злочинів з боку Російської Федерації. В односторонньому порядку ця гнучка стратегія може бути небезпечною і не зможе об’єднати українців.

Український народ боровся за суверенність століттями, але отримав незалежну державу мирним шляхом, за великим рахунком, за збігом історичних обставин. Тому довгий час національна ідея мала характер становлення молодої країни. Втім за цей короткий час незалежності, український народ послідовно доводив це право самостійності, спочатку революційним шляхом, і в наші дні боронячи суверенітет зі зброєю в руках. Тому перед нами стоїть завдання сформувати загальнонаціональні цілі − отримати перемогу у гібридній війні на своїх умовах. Національні інтереси країни повинні отримати характер недоторканності та носити обов’язковий характер, який зможе протистояти інсинуаціям як на міжнародній арені так і у внутрішній політиці. Загалом, це буде залежати від сильної позиції з боку влади. Але разом з тим ми можемо засвідчити, що в Україні сформований прошарок громадянського суспільства, який готовий стати на захист національних інтересів. У таких умовах різкий стратегічний розворот країни буде малоймовірним, а це дає надію на отримання найголовнішого − часу. Саме його варто використати для становлення загальнонаціональної ідеї.

Тож нам варто подолати такі виклики на шляху до формування сучасної української національної ідеї:

1.    відшукати баланс між між різними сферами національного буття, щоб ні економічна, ні культурна, ні соціальна чи політична сфера не абсолютизувалася в національній ідеї;

2.    не концентруватися на минулому, але знати і вивчати власну історію, щоб сформувати ефективний порядок денний на майбутнє;

3.    запропонувати українській еліті цікаву працю в Україні, щоб зменшити відтік освічених кадрів за кордон;

4.    сформувати політичний дискурс культивуючи українську культуру, руйнуючи основи «комплексу меншовартості»;

5.    застосувати демократичні важелі приборкання сил, які працюють в інтересах країни-агресора;

6.    трансформувати свідомість українців шляхом зміни орієнтирів функціонування самої держава − позбутися патерналістської радянської традиції, шляхом формування громадянського суспільства;

7.    культивувати історичний досвід перемог та звершень;

8.    не боятися говорити про історичну справедливість, руйнуючи основи російської політичної міфології. Не боятися захищати своє право на історичну спадщину Київської Русі;

9.    інтегрувати українське суспільство на основі творення політичної нації;

10. у зовнішній та внутрішній політиці керуватися виключно інтересами української держави. 

новини партнерів

6 серпня, 2020 четвер

6 серпня, 2020 четвер

5 серпня, 2020 середа

Відео

Введіть слово, щоб почати