В них, звісно, були видатні родини і навіть династії (відома, скажімо, фраза Фемістокла, який заявив одному із свої супротивників, що обидва вони належать до славетних родів, от тільки у Фемістокла його рід ним починається, а в супротивника — завершується), але в побуті зазвичай обходилася самими лише іменами, іноді лише згадуючи про батька чи місце народження. Втім, вигадуванням нових імен греки також не захоплювалися і називали дітей зазвичай  або на честь якогось родича, або ж іменем, що вже було на слуху.

Не дивно, що у багатьох еллінів були відомі тезки. Найвідоміший з Піфагорів, скажімо, був філософом. Але був ще Піфагор - скульптор, Піфагор — флотоводець, Піфагор — кулачний боєць. Проте першим з Піфагорів, згадки про якого дійшли до нашого часу, був... тираном. Точніше, тираном він став, бо тиранічну владу здобув, а не отримав у спадок.

GettyImages

Піфагор жив у Ефесі, великому грецькому місті на східному узбережжі Егейського моря. Тепер це Туреччина, втім, і за давнини ці краї також були лише колонізовані греками, які підкорили або ж витіснили місцеві племена карійців. Очолював переселенців син легендарного царя Кодра Андрокл. І з того часу Ефесом правили царі — нащадки Андрокла. 

Щоправда, з кожним новим поколінням кількість царських родичів зростала і поступово вони перетворилися на замкнену аристократичну верству — настільки замкнену, що всі її представники належали до одного роду — Басилідів (в буквальному перекладі — “царевичів”). Ефес в цьому сенсі не був винятком. В Коринфі, скажімо, усі аристократи належали до роду Бакхіадів, а в Мітилені — Пенфілідів. І в обох містах знать зрештою відчула себе настільки сильною, щоб взагалі скасувати царську владу або обмежити повноваження царя суто жрецькими функціями. Так само сталося і в Ефесі. Ми, щоправда, не знаємо подробиць, але вже в другій половині 7 сторіччя Басиліди керували містом “колективно”.

Швидше за все зміні режиму сприяла зовнішня загроза. Адже в середині цього сторіччя міста Західної Анатолії, зокрема й Ефес, пережили навалу кочовиків — кіммерійців на чолі з легендарним ватажком Дугдамме, якого греки на свій лад називали Лігдамісом. Напад був несподіваним, встояло лише “верхнє місто” — акрополь, а передмістя, що знаходилося в низині і не мало надійного захисту, було спалене загарбниками. Зруйнували нападники і головне святилище ефесців, храм богині-матері, яку анатолійці називали Кібелою, а греки ототожнювали з Артемідою.

GettyImages

Вочевидь, саме тоді царів і позбавили влади  - або ж, як це бувало в інших грецьких містах, володар загинув в бою, а наступників в нього “не виявилося”. Кермо управління остаточно перебрали на себе Басиліди. Поки згадки про напад були свіжими, переконати містян гуртуватися навколо аристократії було не важко, бо лише вона мала навички керування громадськими справами у мирний час і військового командування під час війни. Та й для протистояння рухливим кіммерійцям потрібна була насамперед кіннота, а на прикладі інших грецьких міст ми знаємо, що воювати верхи чи на колісницях, у ті часи могла собі дозволити лише знать.

Інша справа, що з часом відчуття загрози відступило. Натомість на перший план вийшли усі вади аристократичного управління. Зрештою, так відбувалося не лише в Ефесі, і не лише у Давній Греції. Замкнена олігархія, позбавлена стримань і противаг,  завжди намагається використовувати владу лише для власного збагачення і самоствердження. Збиткування над простолюдом, звісно, викликає невдоволення, здатне перерости у справжній спротив. І наряд чи нас має дивувати, що в Ефесі події відбувалися саме за цим сценарієм.

Ось в цей час на сцені і з’явився Піфагор. Про його походження ми майже нічого не знаємо, але очевидно, що до Басилідів він не належав. Джерела не повідомляють нам, чи обіймав він якусь громадську посаду (тирани в інших містах зазвичай, використовували їх як трамплін для захоплення влади), але якщо вони мовчать, швидше за все, і вагомої посади в Піфагора не було. Тим “чистішим” був його експеримент. Адже йдеться про здобуття влади однією лише “хитрістю” — тобто обіцянками кращого життя.

Вочевидь, Басиліди і справді встигли настільки набриднути ефесцям, що вони з готовністю підтримали узурпатора. Який використав прагнення містян до правди і справедливості для здобуття собі тиранічної влади. 

GettyImages

Ставши тираном, щоправда, Піфагор не поспішав втілювати свої обіцянки в життя. Так, він одразу ж почав позбавляти майна і навіть життя своїх супротивників- аристократів, але простолюду від цього “перерозподілу” діставалися лише крихти. Вочевидь, Піфагору здавалося, що народ цілком може вдовольнитися помстою знаті за попередні роки бідності та брехні. Небезпідставно, між іншим. Бо пересічні ефесці і справді тирана довгий час підтримували, не нагадуючи йому про обіцянки.

Грабувати шляхетних і заможних Піфагору, схоже, сподобалося. Зрештою, він майже не зустрічав опору. Аристократи добре розуміли, яку ненависть вони викликають у простолюду і готові були радше залишити місто, аніж втягуватися в боротьбу із популярним серед людей тираном. Коритися волі узурпатора відмовлялися лише жерці. Але Піфагор ставився до них зневажливо, не зупиняючись перед вбивством жертовних тварин просто у храмах. Щоправда, коли донька одного з аристократів звернулася за захистом до святилища, тиран не наважився вивести її з храму силою. Лише встановив біля нього цілодобову охорону — і зрештою домігся, щоб нещасна наклала на себе руки.

З чим Піфагор впоратися не зміг, так це із пошестю, що невдовзі несподівано вразила Ефес. І хоча ми здогадуємося, що це радше був збіг обставин, давні греки сприймали подібні нещастя однозначно - як прояв гніву богів. Залишалося знайти винного. Зрозуміло, що серед ефесців вистачало заздрісників, які щиро раділи стратам і конфіскаціям майна аристократів, - на цьому, власне, і трималася тиранія. Але навіть заздрісники за лікарською допомогою звикли звертатися до жерців. А ті, безумовно, користалися нагодою для агітації проти тирана.

Вочевидь Піфагор і сам зрозумів, що його популярність почала танути. І чим більше ставало жертв епідемії, тим швидше. Якщо тирану вистачало розуму і інтуїції скористатися народним невдоволенням для здобуття влади, то відчути зміну настроїв ефесців він мав одним з перших. Зрозуміло, що приборкати пошесть Піфагор не міг (власне, навряд чи це могли зробити і жерці, проте вони завжди могли пояснити це тим, що боги мстяться тирану, і поки він при владі — жодні молитви безсилі), але йому потрібно була б хоча б зупинити противладну пропаганду.

GettyImages

Домовитися з ефеськими жерцями напряму Піфагору, щоправда, не вдалося. Довелося шукати посередника, яким зрештою стало Дельфійське святилище. Вустами провидиці-піфії жрецтво фактично продиктувало тирану умови капітуляції. Він мав покаятися, відновити в місті усі традиційні релігійні відправи, очистити вівтарі від скверни і відбувати храми. Це не означає, що Піфагор перед тим храми руйнував — навпаки, жодних відомостей про це не збереглося. Але, скажімо, святилище Кібели-Артеміди стояло руїною ще з часу кіммерійської навали. І саме його на догоду жерцям взявся відбудовувати Піфагор.

Щоправда, грошей для грандіозного  будівництва в тирана не було. Конфісковане раніше у знаті і храмів він встиг витратити, всі, кого ще можна було пограбувати, вже залишили Ефес, запускати руку в храмові скарбниці заради храмового ж будівництва, означало порушити тільки-но укладені домовленості із жерцями. Залишався лише один вихід — звернутися до заможного сусіда, лідійського царя Аліатта. Той і справді погодився. Втім, фінансовою допомогою справа не обмежилася. Зрештою, Піфагор навіть одружив свого сина Меланта на аліаттовій доньці.

Все це дозволило тирану зберегти свою владу і навіть передати її у спадок (не дивно, адже позбавити Меланта влади означало тепер ще й посваритися з його тестем, лідійським володарем). Втім і жрецтво тепер почувалося комфортно, а вже невдовзі до Ефеса почали повертатися й вимушені мігранти — аристократи. Про обіцянки правди і справедливості більше не згадували, навпаки — Піфагора славили за повернення звичного, стабільного життя. Ще й за лідійські гроші.

GettyImages

А далекі наслідки оборудки, яка здавалася Піфагору надзвичайно вигідною, сталі зрозумілі вже після смерті тирана та його свояка. Вже коли владу над Ефесом успадкував онук Піфагора Піндар (між іншим, тезка знаменитого поета), син Аліатта Крез вирішив, що настав час ефесцям “повернути борг”. Він  оголосив їм, що місто знаходиться на споконвічній лідійській землі, а тому має визнати  над собою владу царя і погодитися виплачувати йому данину. Обурені греки відмовилися — і тоді Крез пішов проти них війною та взяв Ефес в облогу. 

Сил для спротиву в міста, що з часів Піфагора звикло залежати від царської допомоги, було небагато. Вже невдовзі вороги зруйнували одну з оборонних веж. У відчаї Піндар навіть закликав містян зв’язати Ефес мотузкою з відбудованим за лідійські кошти храмом Артеміди, натякаючи на те, що вони перебувають під захистом богині. Але Крез був невблаганний. Зрештою, ефесці були змушені погодитися сплачувати царю данину, а той “милостиво” погодився зберегти недоторканим міський устрій. 

GettyImages

Власне, Крезу не було жодної потреби скасовувати вигідну йому тиранію. І коли ефесці з ганьбою вигнали з міста Піндара, цар навіть примусив їх визнати владу піндарового сина. Зрештою, щоб остаточно позбавити містян волі до спротиву, лідійський володар наказав їм переселитися до позбавленою захисту рівнини — і покірні ефесці виконали цей наказ. Можливо тому про Піфагора та його нащадків містяни надалі воліли згадувати якомога рідше. А якщо й робили це — неодмінно кляли “жорстокості тиранії”, встановленої, насправді, за їхньої цілковитої підтримки.