Отруйна репутація

Один з найпопулярніших турецьких курортів Анталія і досі носить ім’я свого засновника, пергамського царя Аттала II (трохи переінакшене його сучасними мешканцями на свій лад). Втім, історики більше згадують не цього володаря, а його тезку і наступника, Аттала III. Бо того здавна вважали одним з з найдивакуватіших правителів античності. 

За деякими повідомленнями схильність до дивацтв Аттал III виявляв ще з дитинства. За іншими - приголомшливе враження на майбутнього царя справила смерть його нареченої, Береніки. Він підозрював, що її отруїли. Насправді отрута була звичною зброєю інтриг в багатьох елліністичних державах, зокрема в Єгипті (звідки, на думку деяких дослідників і походила Береніка), царстві Селевкідів, не кажучи вже про пергамських сусідів по Анатолії. Але підступами ворогів були схильні пояснювати будь-яку швидку смерть у родинах володарів, а особливо якщо загиблий був молодим. 

Аттал III вважав, що його наречену звели до могили заздрісники з оточення Аттала II, який за офіційною версією був дядьком і... вітчимом царевича, бо одружився на Стратоніці - вдові Евмена II, свого загиблого старшого брата (закон цього не забороняв). Втім, є історики, які мають сумніви у цій версії. Вони наголошують, що в час, коли народився  Аттал III, Евмен II був у далекому поході, а “на господарстві” в столиці залишався саме його молодший брат (асоціації з “хтивим дядьком принца” напрошуються самі собою). 

Та навіть якщо усі підозри безпідставні, приводів для пристрастей, гідних пера класиків, було, вочевидь досить. Ніжне ставлення Аттала III до матері вражало навіть сучасників, бо до історії він увійшов під прізвиськом Філометор (тобто “люблячий матір”), і навіть помер, за переказами, коли порався на будівництві пам’ятника на її честь.

Коли Аттал III успадкував трон, його мати ще була жива. Тож розправу над знаттю, влаштовану новим володарем, одразу після коронації нового володаря, пояснюють зазвичай “помстою за Береніку”. Він нібито запросив на бенкет до царського палацу придворних Аттала II, де всіх їх безжально перебили. А потім стратили ще й їхніх дружин та дітей. Демонстративні вбивства мали б паралізувати волю усіх невдоволених. Проте за кілька років померла й Стратоніка. В тому, що її також отруїли, Аттал III також не сумнівався. І знищив усіх соратників свого попередника, які на той час ще залишилася в живих – з намісниками і військовими командувачами, знову ж таки з дружинами та дітьми.

Статуя Аттала II і годинниова башня Анталії

Нашим сучасникам здається, що людина із здоровою психікою просто нездатна на подібні масові вбивства. І швидше за все, Аттал III і справді був хворий. Водночас, про жодний спротив таким масштабним репресіям нам невідомо. Пергамське царство було типовою деспотією, в якій воля царя мала виконуватися без заперечень. І відчуття всемогутності та безкарності, схоже, було здатне змінити свідомість володаря швидше за хворобу чи отруту.

Показово, між іншим, що страчуючи і вбиваючи, Аттал III продовжував керувати державою – і ці його щоденні дії мало чим відрізнялися від дій попередників на пергамському престолі чи царів-сусідів. Він здобував перемоги над ворогами, врегульовував конфлікти між підданими, звільняв від податків і запроваджував нові, поширював навіть культ бога Сабазія, запроваджений колись Стратонікою, - це місцеве божество, відоме ще з догрецьких часів, самі елліни ототожнювали із Зевсом. І якби не жахливі повідомлення істориків, цілком можливо, що ми б вважали Аттала III цілком пересічним володарем тієї доби. І навіть те, що від підданих наполегливо вимагали вшановувати його як бога, ми б не вважали ознакою шизофренії – зрештою, обожнення царів було загальної практикою того часу. 

З “деспотичного стандарту” Аттал III випадав в іншому. Він щиро цікавився наукою, і не просто цікавився, а проводив власні наукові дослідження і робив відкриття. Можливо, саме смерть близьких людей, спонукала його до пошуків методів зцілення і нейтралізації отрут.  Вважають, що саме пергамський цар винайшов пластир для лікування ран і “атталові білила”, що допомагали загоюванню виразок. І одним з перших почав вивчати роботу залоз у тварин та комах. За визнанням сучасних дослідників, Аттал III, був безумовно видатним ботаніком свого часу, автором праць з виноградарства та вирощування маслин. І одним з кращих дослідників отруйних рослин.

Отруйні рослини займали в царському саду особливе місце. Дію смертоносних екстрактів та порошків він вивчав спочатку на комахах. Потім на тваринах. І зрештою на людях – рабах і засуджених до смертної кари. Останніх, як ми вже знаємо, в Пергамі вистачало. А потім Аттал III почав створені ним суміші розсилати. Не лише ворогам, а й друзям. І дуже ображався, коли ті сахалися “подарунків”.

Одного вченого за наказом цього “культуртегера”, втім, стратили. Граматик Дафід, щоправда, постраждав не так за наукову допитливість, як за гостроту свого пера, бо написав образливу  епіграму, в який був згаданий царський рід. Зухвальця за однієї версією розіп’яли, за іншою – скинули із скелі. Деспотія все ж залишалася деспотією... 

Дослідники, однак, не могли не звернути увагу, що репутацію “особливо зловісного тирана” Атталу III створили переважно римські автори. Хоча цар насправді був слухняним виконавцем волі Риму, а Пергам – одним з найвірніших його сателітів у Східному Середземномор’ї. Навряд чи це можна пояснити лише тим, що завдяки союзницьким відносинам, про пергамські справи громадяни республіки дізнавалися швидше, аніж про події в інших, не менш деспотичних за своїм устроєм державах Сходу. Просто римляни, що вже захопили Грецію,  були готові прибрати до своїх рук і царство Аттала III. І вже тому зацікавлені в “належному обґрунтуванні” своїх претензій. І розповіді про навіженого тирана-отруйника, який знущається над підданими і більше цікавиться книжками, аніж управлінням державою, цілком цим намірам відповідали. 

Інша справа, що такі оповідки привчали римлян до думки, що захоплення отрутами взагалі притаманне деспотичним режимам Сходу, надто тим, які не здатні перемогти у “чесному бою” і тому вдаються до підступів та змов. Переконання, яке успадкували від римлян і середньовічна Європа, і сучасний Захід. Втім, ані тоді, ані зараз це не заважає при необхідності домовлятися з будь-якою деспотією – заради власної користі. 

Зрештою, тим же римлянам зміцнення влади Аттала III було навіть корисним. І не лише тому, що на тлі деспотичного свавілля “римський спосіб життя” виглядав привабливіше, як це припускають деякі дослідники. Розрахунок був простіший. Маючи справу лише з однією особою, було легше домовитися або ж навіть зламати волю до спротиву – і тоді уся держава мала впасти в їхні руки як перезрілий плід. Зрештою, так і сталося, коли "союзники" змусили Аттала III “заповісти” своє царство Риму - або ж підмінити його заповіт, як це стверджували недоброзичливці.

Насправді римляни навіть переоцінили деспотизм пергамського царя і готовність його підданих без заперечень виконувати його волю. Адже майже одразу проти їхньої влади спалахнуло повстання, на чолі якого став єдинокровниий брат Аттала III Арістонік. А після його придушення частину “атталової спадщини” переможці зрештою віддали (подейкували, що за чималий хабар) сусідам Пергаму - потнійцям. Тим самим посприявши появі на обрії куди небезпечнішого для себе супротивника - Мітридата VII. Якого, між іншим, теж іменували деспотом і отруйником.