З держбюджету не витратили жодної копійки на підготовку шкіл до навчального року, - нардепка Інна Совсун

Про це та інше - в ефірі програми "Еспресо: капітал" на телеканалі Еспресо. Ведучий програми - Андрій Яніцький, директор Центру журналістики Київської школи економіки.

Інна Совсун - народна депутатка України, фракція “Голос”. Викладала у Києво-Могилянській Академії, у Київській школі економіки, працювала першою заступницею міністра освіти та науки у 2014-2016 роках.

Інна консультує Міністерство охорони здоров`я, Світовий банк, проекти Європейського Союзу, USAID, Всесвітню організацію охорони здоров`я. Навчалася у Лундському університеті (Швеція), у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Києво-Могилянській Академії, досліджувала освітню політку в Університеті Каліфорнії в Берклі.

Пані Інно, доброго дня! Як українські школи розпочали навчальний рік і чи всі необхідні засоби індивідуального захисту проти СOVID-19 були закуплені?

Дивіться, школи розпочали навчальний рік дуже по-різному. Тому що, насправді, все дуже залежало від місцевої влади, від шкіл і від батьків. Якоїсь загальнодержавної програми підтримки шкіл не було. З державного бюджету на підготовку шкіл до 1-го вересня в умовах карантину не було витрачено ані копійки. Це все лягло на плечі місцевих бюджетів, в яких і так за підсумками перших восьми місяців недовиконання надходжень 11 мільярдів, і частково - на плечі батьків. Тому ми бачимо інформацію з різних регіонів, знаємо, якісь міста чи ОТГ, в яких дуже активні місцеві органи влади, знайшли гроші і допомогли закупити засоби дезінфекції для шкіл, разом з тим є окремі регіони, чи міста, чи ОТГ, в яких не було коштів - і там або скуповували батьки, або, відверто, взагалі немає базових засобів захисту для дітей і вчителів. Єдина проблема, що все впало на місцеві бюджети і батьків.

Так-так, ми навіть не знали, що за 2-а чи за 3-и дні, до 1 вересня, які будуть правила навчання. Була дуже суперечлива інформація. І вчасно закупити захист за 2-3 дні - це майже неймовірно. Але ми чули таку рекомендацію, що треба розбити класи на 2 групи чи на три групи, і вчити їх окремо.

Чи вдалося б тоді вирішити питання з  фінансуванням понаднормової роботи вчителів, які фактично будуть змушені той самий матеріал (або вже змушені) начитувати два рази, чи не спрацювала ця стратегія?

Для того, щоб забезпечити таку норму, дійсно, потрібно мати додаткові виплати вчителям на зарплати. Тут треба звернути увагу, що зарплати вчителям платяться з освітньої субвенції. Освітню субвенцію оплачує держава. Це державні кошти, які йдуть з державного бюджету на місцеві - і потім оплачується зарплата вчителям.

Для того, щоб ці норми забезпечити, дійсно, необхідно було збільшити видатки на освітню субвенцію. В конкретних цифрах збільшення мало бути 6 мільярдів - для того, щоб перекрити додаткові доплати вчителям у випадку розбиття класів на менші групи і навчання, по факту, викладання двічі одного й того самого матеріалу. Тих грошей не було передбачено в державному бюджеті.

Безвідносно до COVID-19, який рівень зарплат у вчителів зараз. Чи можна їх вважати ринковими? Як-то кажуть, що чиновники повинні отримувати ринкові зарплати, а вчителі мають отримувати ринкові зарплати?

Я переконана, що всі мають отримувати гідну зарплату, яка відповідає рівню кваліфікації і зусиль. І на сьогодні рівень зарплати вчителів у 2019 році склав 7,5 тис. грн – це середня зарплата по Україні. Але, звичайно, що тут треба зважати, що рівень зарплат буде дуже відрізнятися в залежності від місцевості, від інших факторів, наприклад, від стажу вчителя. В нас є величезна проблема з молодими вчителями, з людьми, які тільки приходять з університету. Оскільки дуже велика частина зарплати за стаж, тому молоді педагоги, які тільки прийшли на роботу отримують фактично мінімалку, тому їх втримати на посаді фактично неможливо.

Ми поговорили про зарплати вчителів, але є ще така штука, як інфраструктура шкіл, і зараз, принаймні в Києві, змагаються проекти так званих громадських бюджетів. Ідея була в тому, щоб активні громадяни, щось могли облаштувати коштом муніципалітету, коштом міста, у своєму дворі або десь на вулиці, якийсь благоустрій зробити.

Але зараз я бачу, що частину цих громадських проектів, фактично складають проекти по покращенню інфраструктури шкіл. Тобто інфраструктура наших шкіл наскільки погана, що самі активні громадяни долучаються до того, щоб її покращувати. Не віддаються міністерствам чи місцевій владі, а вже самі за це взялися. Це ж ненормальна ситуація?

Ви знаєте, дуже цікаво, у мене в цьому навчальному році, який завершився, була студентка, яка писала дипломну роботу якраз на тему того, як громадський бюджет використовується для того, щоб покращувати матеріальне становище шкіл. Тут в чому виникає проблема? Дуже часто цей механізм використовується як популістичний крок з боку місцевої влади, показати : «Дивіться, у вас же є можливості покращити матеріальний стан школи, інфраструктуру школи, будь ласка подавайтеся, вигравайте». Але проблема є в тому, коли на громадський бюджет виносяться ті речі, які насправді, повинні апріорі забезпечуватися за рахунок місцевих бюджетів.

Там, паркан навколо школи?

Так. Ці речі мають забезпечуватися за рахунок місцевих бюджетів. Це те, що прописано в законодавстві  про освіту, і коли такі речі фінансуються за рахунок громадських бюджетів, за рахунок конкурсів, то це значить, що місцева влада де-факто знімає з себе відповідальність за утримання шкіл, і тут є проблема. Звичайно, що коли йдеться про якісь додаткові послуги, додаткові ідеї, додаткові проекти в середині школи: хтось хоче гурток з шахів відкрити, хтось хоче гурток з баскетболу започаткувати і так далі. Це прекрасне рішення, це те, що має йти на громадський бюджет, але утримання інфраструктури школи – це те, що є відповідальністю місцевої влади і повинно нею залишатися.

Перед тим, як перейти до інших питань. Ми запитали перехожих на вулицях про витрати на засоби індивідуального захисту. Пані Інно, витрати людей зросли, особисто їх або роботодавців, а що ж можна сказати про батьків, які повели в цьому році дітей в школу, як зросли їхні витрати на засоби індивідуального захисту?

Прорахувати додаткові витрати для батьків дуже тяжко, тому що це дуже й дуже залежить від рівня підготовки школи, від міста, де люди проживають. Я спілкувалася з дуже багатьма батьками і з вчителями із різних районів і я знаю, наприклад, школи в Києві, де батьки сказали: «Нас всім забезпечили, ми купили багаторазові маски для дитини і просто їх змінюємо, і даємо декілька масок на день. Але є антисептики в школі, і все забезпечено». А є ті школи, де сказали приносити самим, і батьками сказали скидатися, і там дуже різні суми, теж я чула, від 120 грн на місяць на антисептики до 3 тис. грн на забезпечення захисту в школі під час навчального процесу. Тобто, цифри дуже різні, і вони дуже, насправді, відрізняються від школи до школи, і від міста до міста.

Я так розумію, що вчителі так само десь змушені купляти ці засоби безпеки за власний кошт, а десь їх забезпечує школа?

Так, я навіть знаю приклади, де школи самостійно вирішили шити маски, тому що їм було це дешевше, чим закуповувати маски за ринковими чинними цінами. 

Якщо школи знов закриють, якщо буде погіршення епідситуації, знов постане питання про дистанційну освіту. Чи готові сьогодні вже до цього українські родини, у тому числі з точки зору наявності гаджетів просто для навчання, для того, щоб під’єднувати дітей до навчання?

Насправді, що ми побачили в умовах карантину? Це дуже велике посилення існуючої нерівності в доступі до освіти. Вона існувала і раніше, ми знаємо, що діти із сільської місцевості здають ЗНО в декілька разів більше, ніж діти з міста. Діти з бідніших родин навчаються гірше, ніж діти з багатших родин. Є багато факторів, які вже впливають на якість освіти, яку отримує дитина. І в умовах карантину ці фактори посилювалися, тому що в сільській місцевості немає адекватного інтернету, тому що в інших родин немає гаджетів, і вони не з’явилися магічним чином в умовах, коли у людей падає зарплата, падають прибутки, вони неспроможні додатково закупити якісь гаджети для своїх дітей.

Тому, насправді, це є величезна проблема, що у нас частина дітей може потенційно перейти на дистанційну освіту, для частини дітей це просто неможливо, тому що у них немає комп’ютера вдома або немає адекватного інтернету. І тут, звичайно, постає масштабніша проблема, коли навіть це все закінчиться, коли карантин закінчиться, як рухатися далі? Тому що не можна просто зробити вигляд, що всі діти провчилися однаково впродовж півроку, і давайте продовжимо вивчення програми, так як ми це робили до цього, тому що насправді, що потрібно – це адекватний механізм моніторингу.

А що ж діти вивчили в цей період карантину, коли було дистанційне навчання. І кому з них потрібна потрібна додаткова допомога, щоб наздогнати той матеріал, який вони пропустили. І на жаль, на сьогодні, до 1-го вересня, для шкіл не було підготовлено адекватного інструменту оцінювання і моніторингу рівня засвоєння знань за попередній семестр минулого навчального року. І це велика проблема, яка в кінцевому рахунку буде відбиватися на результатах навчання дітей на багато- багато років вперед. 

Я б сказав, що не існує жодної програми, якогось пільгового фінансування або оренди цих комп’ютерів для бідних родин, які б могли просто взяти для дитини, для того, щоб дитина могла вчитися. І, можливо, ваша фракція буде ініціювати це?

Ні, на жаль, немає. Наразі у нас є ініціатива, щоб як мінімум вчителів забезпечити комп’ютерами. Це те, що наприклад, зараз починає робити Німеччина, яка закуповує комп’ютери для вчителів. Для України, для того, щоб закупити комп’ютери для всіх вчителів, ціна питання 3,5 мільярди гривень.

У нас досі у вчителів немає комп’ютерів?

Абсолютно.

Щороку створювались комп’ютерні класи, щороку були мільйонні витрати на комп’ютеризацію шкіл.

Так, розумієте, тут є одна важлива, тактична помилка. Комп’ютерний клас в школі не вирішує проблеми наявності комп’ютера у вчительки, яка сидить на карантині з дому.

Тобто комп’ютер зі школи вона не може взяти додому?

Абсолютно, так. І це є факти, і треба на це зважати.

І можливо, наостанок, таке філософське питання. Взагалі-то, цю ситуацію з дистанційною освітою можна було б використати на користь, щоб діти якраз у селах і бідних родинах мали доступ до найкращих вчителів країни. Щоб організувати таке дистанційне навчання, можливо, якийсь змішаний формат навчання, але цього не було зроблено. По-перше, чи буде це все ж таки колись зроблено і чи залишиться наша освіта такою, як вона є зараз, після карантин. Ось не буде вірусу, чи елементи цифрового навчання залишаться в нашій системі, чи ми про них знову забудемо?

Дивіться, я б розділила відповідь на два блоки. Блок перший. Наскільки поширеною може бути дистанційна освіта. Тут потрібно розуміти: чим менші дітки, тим менш ефективною для них є дистанційна освіта. Для того, щоб працювати з першокласниками, їх треба навчити писати, правильно тримати ручку і слідкувати за тим, як вони пишуть. Ти ніяк не зможеш зробити це дистанційно, як би ти того не хотіла. Тут треба зважати на те, що можна опановувати в принципі дистанційно, а що - не можна. Старші діти дійсно краще опановують дистанційну програму. Але, разом з тим, якщо ми хочемо, щоб вони навчилися робити лабораторні з фізики, то це ж знову таки, дистанційно не зробиш, це треба зробити в класі. Тому тут потрібно зважати на специфіку предмета, специфіка дітей.

Друге питання, з приводу того, чи є перспективи того, що лементи будуть залишатися. У нас декілька років ведеться дискусія про створення національної освітньої електронної платформи. На неї навіть виділили кошти, 60 мільйонів гривень позаминулого року було виділено, але платформи досі немає. Тому що, з багатьох причин, зараз розслідуванням цього питання займаються правоохоронні органи, куди поділись ці 60 мільйонів гривень на цю освітню платформу. Але так, я переконана, що елементи дистанційного навчання, як посилення шкіл, як посилення вчителів, які працюють в класі, можуть залишатися і повинні залишатися. І, відповідно, для цього потрібні належні інвестиції і керування процесом з боку держави і Міністерства освіти й науки в першу чергу.