Приватизація влади

Спадкоємцями засновника Франкської держави Хлодвіга, скажімо, були королі, яких навіть їхні сучасники вважали “лінивими”. Наступників Фрідріха II Гогенштауфена в Німеччині важко назвати навіть блідими тінями цього імператора. Після смерті Сулеймана Пишного османські султани перетворилися на слухняних маріонеток в руках своїх мам і дружин (цей час згодом навіть назвали “жіночим султанатом”). А в Іспанії після Філіппа II почалася доба “інфантильних Габсбургів” - що отримали це прізвисько за відсутність здібностей, та зрештою і бажання керувати державою.

Власне, і сам “король-павук”, як Філіппа II називали вороги, здогадувався, що його наступник Філіпп III може не впоратися з керівництвом успадкованою ним величезною імперією, над якою «ніколи не заходило сонце». “Схоже, керувати буде не він, а їм. Господь дав мені неосяжні володіння, але не дав спадкоємця”, - скаржився він власним придворним. Втім, у щирості цих "нарікань на Всевишнього" можна й засумніватися, адже проблема значною мірою була створена руками самого Філіппа II. 

Деспотичний характері цього володаря і задушлива атмосфера, що панувала в його родині, аж ніяк не сприяла появі енергійного наступника. Старшого сина Карла, якого батько спочатку бачив продовжувачем своєї справи, Філіпп II сам фактично довів до божевілля і передчасної смерті. Наляканий молодший син Філіпп завжди пам’ятав про долю брата, ріс мовчазним і нерішучим — подейкували, що навіть наречену для себе він обрати не наважився, погодившись з тим, що батько зробить це краще за нього (втім, якраз в цьому не було нічого дивного, адже його татусь двічі одружувався на принцесах, спочатку призначених для того ж Карла). Усі діти Філіппа II мали проблеми із здоров’ям, зокрема психічним, але у випадку з принцом Філіппом грішили ще й на молочницю — зрештою, навіть молочні зуби в нього випали лише в 14 років.

З іншого боку, від батька Філіпп III успадкував не лише численні землі  - в Європі, Америці, Африці та Азії. А й колосальні борги, що складали 140 мільйонів дукатів — і це при тому, що за правління попередника держава тричі оголошувала дефолт, останній раз — лише за кілька років до вступу на престол Філіппа III. Це, щоправда, не завадило молодому монарху влаштувати бучне весілля (на нареченій, яку обрав, батько, але вже таке, як хотів він сам), що справило доволі гнітюче враження на іспанців, які просто стогнали від непосильних для них податків. 

Філіпп ІІІ

Боргами, втім, “важка спадщина” не вичерпувалася. Іспанія була виснажена численними війнами, які вів “в ім’я віри” Філіпп II — з Англією, Францією і власними підданими в Нідерландах, які, щоправда, королівськими підданими себе вже не вважали. Піддані, що залишалися вірними короні, були втомлені від безперервних конфліктів і найбільше чекали на мир, покладаючись насамперед на добру волю нового володаря. 

Перші місяці правління Філіппа III були сповнені захоплених відгуків про молодого і енергійного короля, який здавався втіленням надій на змін — на тлі попередника, що до останнього чіплявся за владу і сподівався здобути військові перемоги, не надто рахуючись із втратами. Потім настрої змінилися. Хоча треба визнати, що володар у досить стислі терміни таки досяг миру майже на всіх фронтах і за його правління Іспанія майже не воювала — цим він відрізнявся як від батька, так і від власного сина та наступника. Замиренням з голландцями шляхта була навіть незадоволена, бо вважала неприпустимим “припинення війни будь-якою ціною”.

Найбільше розчарування спіткало тих, хто сподівався на зміни у внутрішній політиці і покладався на “молоду енергію” нового монарха. Можливо, одразу після приходу до влади Філіпп III і мав якійсь реформаторські наміри, але для їхнього втілення в життя в нього не було ані розуміння того, чого насправді потребує держава, ані прагнення розібратися в цьому, ані звичайного людського завзяття. Ведення державних справ він одразу переклав на свого найближчого помічника (який певною мірою також був “отриманий у спадок” від батька — бо до двору був наближений саме Філіппом II), Франсіско Гомеса де Сандоваля, більше відомого за отриманим пізніше титулом герцога Лерми.

Філіпп III біля ліжка батька

Вже в перший день правління Філіпп III оголосив придворним, що розглядатиме лише ті папери, які надасть йому його "привадо" — саме таким був статус Сандоваля (іноді використовують ще й термін “валідо”, але обидва слова з іспанської в нас перекладають однаково, як “фаворит”). Фаворит отримав посаду камергера, а відтак - право перебувати в королівських покоях вдень і вночі.  Та зрештою Філіпп III надав підпису Сандоваля під розпорядженнями ту ж силу, що й власному автографу.

Ми насправді не знаємо, чому молодий володар так довіряв своєму фавориту. Але довіряв він справді беззастережно – ще з тих часів, коли ще не був королем. І як тільки Сандоваль отримав важелі управління, від подбав, що в оточенні Філіппа III не було нікого, кому б той міг довіряти більше. У вигнання відправили Родріго Васкес, який очолював Раду Кастилії, Педро Порто-Карреро звільнили з посади Великого інквізитора, столицю змушений був залишити навіть вчитель короля, архієпископ Толедо Гарса де Лояса – досить йому було лише один раз висловити сумнів у здібностях фаворита. На звільнені місця ( а також створені з власної ініціативи) Сандоваль одразу призначав свої ставлеників – зазвичай з нетитулованої знаті, які відтак були зобов’язані своїм становищем всесильному “привадо”. Або ж взагалі своїх родичів. Мажордомом королеви, скажімо, став дядько фаворита – хоча в нього були хворі ноги, і обов’язки він виконував, не встаючи зі стільця. 

Це була справжня приватизація влади королівським “привадо”. Але зауваження Лояси насправді були небезпідставними. Сучасники не раз відзначали, що на відміну від батька, який працював над документами по 14 годин на добу, Філіпп III надавав перевагу бенкетам і розвагам (цілком, втім, пристойним, без надмірностей, казали, що навіть театральні вистави король відвідував швидше заради присутності, а грою акторів майже не цікавився).  Розуміючи це, Сандоваль намагався влаштовувати володарю поїздки країною (хоча й не надто далекі, скажімо Каталонію чи Португалію він відвідав за своє правління лише по одному разу) – монарху лестила увага підданих і він відволікався від палацових інтриг. Але й сам королівський “привадо” не любив поратися в паперах і часто відкладав розгляд навіть важливих документів лише тому, що був “не в настрої”. Багато рішень Сандоваль ухвалював “з голосу”, не прораховуючи стратегічні чи навіть тактичні наслідки.

Чи не єдиними винятком були рішення, від яких залежали статки самого фаворита. Жадібність Сандоваля вже за його життя увійшла о легенд. І хоча король буквально “засипав” свого “привадо” титулами, посадами, грошима та маєтностями, він постійно запускав руку до державної скарбниці, так би мовити, з власної ініціативи. І вимагав хабарі. Гроші і подарунки він брав не лише за “проштовхування” певних рішень, а й за те, що невигідні для прохача рішення не ухвалювалися. 

Справжньої "золотою жилою" для Сандоваля став влаштований ним переїзд королівського двору з Мадрида до Вальядоліда. А потім не менш витратне його повернення до Мадрида – при цьому фаворит примудрився продати королю вже не потрібний йому дім у Вальядоліді. Подібною “невтомною працею” він збільшив свої статки  – не багато і не мало – до 44 мільйонів дукатів, що більше ніж в півтора рази перевищувало річні доходи всієї величезної держави. І це без врахування скульптур і картин, що згодом стала чималенькою частиною колекції найбільшого мадридського музею – Прадо. За це, втім, шанувальники мистецтва Сандовалю могли бути навіть вдячні.

Втім, навряд чи ці почуття поділяли піддані Філіппа III, адже збагачення фаворита відбувалося на тлі погіршення економічної ситуації в країні. І справа була не лише у несприятливій міжнародній кон’юнктурі, а й в рішеннях, які ухвалювалися тим самим Сандовалем, або ж за його безпосередньої участі. Йдеться зокрема про відкриття іспанських ринків для дешевого імпорту – зокрема й з відверто ворожої Англії чи з Нідерландів, з якими корона взагалі знаходилася у стані війни. Потік срібла з іспанських володінь в Новому Світі йшов повз кишені більшості іспанців і лише піднім ціни на товари першої необхідності. А скарбницю Сандоваль намагався поповнити, карбуючи мідну монету та підвищуючи податки – і без того непідйомні для багатьох. 

До того ж по Іспанії суттєво вдарила епідемія 1596-1602 років, перед якою держава виявилася абсолютно беззахисною. Лише в Кастилії померло близько півмільйона людей, що скоротило населення краю на цілих 8 відсотків. Злидарі йшли у розбійники. Навіть битими шляхами пересуватися країною було небезпечно. 

Втім, двір був більше стурбований не наведенням ладу в державі, а власними статками, балами та розвагами. І борги знаті зростали навіть швидше, аніж борги держави. Рятували придворних хіба що нові «милості» від короля чи його фаворита (не за власний рахунок, звісно) або ж... успіх у картах. Грали відчайдушно, програвали теж – навіть король якось програв за раз 100 тисяч дукатів. Втім, на тлі подарунків, які отримував від монарха Сандоваль, і ця сума здавалася незначною. 

Зрештою, Іспанія знову оголосила про державне банкрутство. Швидко знайшли й винних у негараздах. З країни вислали морисків – нащадків охрещених мусульман, серед яких було чимало ремісників і підприємців, багатствам яких відверто заздрила “чистокровна” шляхта і хабарники-посадовці.

Корупція під «високим дахом» послаблювала Іспанію, втім, не лише з середини. В країні, де виконання законів можна було домогтися лише за гроші, а хабар відкривав будь-які двері, важко було зберегти будь-яку таємницю, навіть державну. Не дивно, що агенти іноземних урядів та розвідок почувалися і Іспанії цілком вільно – доти, доки вони могли купувати лояльність місцевих посадовців. Втім, на це їм не потрібно було витрачати власні гроші – до їхніх послуг була... іспанська скарбниця. 

Це й справді нагадувало анекдот. Сандоваль переконував Філіппа III, що лояльність, наприклад, англійських урядовців, можна просто купити – і отримував «на підкуп» королівську субсидію. Частина коштів, звісно, залишалася в самого Сандоваля, частина йшла іноземним посадовцям, а й того, чим вони ділилися з власним урядом, цілком вистачало на утримання шпигунської мережі і хабарі іспанцям, які продавали англійським розвідникам державні секрети. Дипломатичну пошту іспанців у Лондоні, скажімо читали іноді навіть швидше, аніж в Мадриді.

Проте покласти край “урядуванню” Сандоваля королю десятиліттями не вистачало духу. Твердішою виявилася його дружина. За підтримки церкви вона, як могла чинила спротив, і переконувала чоловіка. Іноді ставлеників фаворита таки ловили на розтратах і хабарах. В 1606 році, наприклад, заарештували трьох членів Фінансової ради, які привласнювали собі (чи ділилися з «привадо» - слідство цього не розслідувало) левину долю податкових надходжень – казали, що втрати скарбниці від цих оборудок дорівнювали доходам скарбниці від продажу американського срібла. За п’ять років до Італії “за надмірне хабарництво” вислали королівського секретаря Родріго Кальдерона. Сандоваль поквапився від них, як і від багатьох інших спільників-корупціонерів, відмежуватися. Проте зазвичай намагався “заминати” гучні справи, а декого – й повертати на посади.

Лише в 1618 році король настільки “охолов” до фаворита, що справа таки дійшла до відставки. Але для цього Сандоваля, попри відсутність у нього духовного сану, призначили кардиналом (папи римські насправді роблять такі винятки – але один раз на кілька століть). А статус “привадо”, майже як титул чи державну посаду, отримав його син. Щоправда, про колишню близькість між королем і його першим помічником вже не могло бути й мови – новий «привадо» протримався пари дворі недовго. 

Втім, і звички Філіппу III змінювати було вже важко. Керівництво державою у власні руки він так і не взяв (хіба що на додачу до морисків вигнав з країни ще й циган). А вже невдовзі загинув.  За легендою, яку поширив Франсуа де Бассомпьєр,  - біля власного каміну. Бо сів надто близько до вогню, і від випадкової іскри зайнялися мережива на його одязі. Гасити полум’я самому нібито вважали приниженням монаршого статусу, але поруч не було нікого, кому б було дозволено хоча б торкатися особи чи навіть одягу володаря.

Трон успадкував син загиблого, Філіпп IV. Щоб заспокоїти обурену поборами шляхту, він наказав ретельно розслідувати діяльність Сандоваля. Колись всесильний фаворит зрештою навіть сплатив штраф. Повернути до державної скарбниці мільйон дукатів (тобто менше трьох відсотків від здобутих на посаді статків) його змусив повернути Гаспар де Гусман-і-Піментель, граф Оліварес. “Привадо” нового короля.